Розділ 223 - Повернення (2)
— Це той предмет, який ви прагнули здобути?
— Саме так.
Глибоко серед укритих снігом гір розташовувалася печера, що містила масивну порожнечу. Алон, пильно витріщаючись на артефакт перед собою, кивнув Евану, який йшов слідом за ним.
"Давно ж я його не бачив" — подумав Алон.
Це був предмет, який він постійно тримав при собі за часів гри в Психоделію.
"Парні Перстні"
Два перстні були з'єднані ланцюгом, який випромінював зловісну сяючу ауру. Поки Алон мовчки оглядав Парні Перстні, Еван, що стояв поруч із ним, зробив зауваження.
— Він не здається чимось надзвичайним.
— Ось як?
— Так. Хоча з'єднання двох перстнів ланцюгом є дещо незвичним, майстерність виготовлення самого ланцюга та перстнів не виглядає особливо виразною.
— Гадаю, візуальна естетика й справді не вражає.
— То яка ж його функція?
[Ха-а... Ти справді не знаєш навіть цього?]
Відповідь на запитання Евана надійшла не від Алона, а від Базіліори.
— То ти знаєш?
[Не наважуйся порівнювати трансцендентну істоту, як я, з таким звичайним смертним, як ти.]
— Тоді скажи мені, що це?
[Чому я зобов'язана повідомляти тобі?]
— Якщо не збираєшся пояснювати, навіщо вклинюєшся, зміїна голово?
[Гм-м... Я лише хотіла висміяти жалюгідну людину, як ти, за твоє незнання.]
Як і очікувалося. У ту ж мить, як вони обмінялися словами, усе переросло в суперечку через дрібниці.
Спостерігаючи за цією аж надто знайомою динамікою, Алон перевів увагу назад на Парні Перстні.
Парні Перстні — які гравці часто скорочували просто як Перстні — функціонував, по суті, як адаптер конвертації мани.
Його здатність полягала в тому, щоб висмоктувати ману партнера носія й перетворювати її на власні ресурси користувача.
"Звісно, є певні обмеження."
У міру проходження «Психоделії» та наближення до фінального етапу гри, магічна шкода персонажа гравця значно перевищувала шкоду персонажів-супутників.
Хоча цей артефакт був марним для воїнів, більшість гравців, які грали за магів, вважали його незамінним.
Попри певні обмеження, він був життєво важливим засобом для запобігання виснаженню мани.
Особливо це стосувалося магів із низьким захистом, які зосереджувалися виключно на збільшенні магічної шкоди й не вкладали очки в запас мани. Для них цей предмет був незамінним.
…У певному сенсі Алон потребував цього предмета від самого початку.
Однак він відкладав його здобуття до цього моменту.
Причина була простою: "Парні Перстні" був предметом, розробленим з урахуванням ігрових механік.
Щоб використовувати цей артефакт, партнер мусив постійно перебувати в безпосередній близькості. Крім того, під час процесу передачі мани цей партнер ставав абсолютно беззахисним.
Говорячи відверто, це перетворювало людину на ніщо інше, як на ходячу батарейку мани.
У світі, де засідка могла статися будь-якої миті, захищати беззахисну людину безпосередньо під час бою було надзвичайно складно.
До того ж, хоча в грі цей предмет було легко використовувати, у реальному світі знайти людину, готову постійно носити перстень і не відходити від його власника далі, ніж дозволяв радіус дії предмета, було майже неможливо.
У грі можна було просто екіпірувати його на члена групи.
Але в реальності знайти когось, хто довіряв би Алону настільки беззастережно, щоб без вагань віддати свою ману в розпал бою, було майже неможливо.
Це було особливо вірно з огляду на те, що максимальна дальність ланцюга ледь досягала одного метра.
Через ці численні недоліки Алон відкладав здобуття перстнів досі.
Вони були непридатні для активного бою.
Однак вони чудово підходили для підживлення маною "Кроків Минулого" — предмету, для використання якого потрібне було зовнішнє джерело мани.
Упорядкувавши думки, Алон подивився на Евана та Базіліору, які тепер мовчки дивилися одне на одного з убивчим наміром.
— Чесно кажучи, мені постійно цікаво — звідки у вас усі ці знання?
— Про що ти?
Еван, який тільки-но скреготав зубами на Базіліору, повернувся до Алона з виразом щирої зацікавленості.
Це була цілком логічна реакція. Адже місцевість, якою вони пересувалися…
"Це місце — лабіринт" — подумав Алон.
Це був буквально лабіринт. Алон рефлекторно повів очима по місцевості.
Вид десятків кам'яних мостів, які витончено складалися, наче колосальний пазл, ошелешив би будь-кого, хто не був знайомий із Лабіринтом Запаморочення.
Ускладнювало ситуацію й те, що круті скелі під ними та навколишні стежки, кишіли монстрами, корінними для Засніжених Гір.
Хоча вони й не були такими небезпечними, як звірі в джунглях, їх усе одно однозначно вважали мутантами, що лише посилювало відчуття безвиході.
Тим не менш, попри ці небезпеки, Алон залишався абсолютно незворушним.
Це було тому, що він уже знав маршрут крізь Лабіринт Запаморочення.
Відверто кажучи, називати це стратегією було б перебільшенням.
Лабіринт Запаморочення мав до смішного просте рішення...
Від самого моменту входу, якщо просто постійно повертати праворуч, то зрештою без жодних проблем дістанешся виходу.
Покладаючись на цю безглуздо базову стратегію, Алон не відчував жодних вагань, ступаючи в печеру.
— Потрібно просто постійно триматися праворуч.
— Це… не зовсім те, про що я запитував, але… добре, менше з тим.
— Що ти маєш на увазі під словами менше з тим?
Еван виглядав так, ніби мав ще запитання, але зрештою лише знизав плечима.
— Я просто ненадовго забув, що мені варто припинити ставити під сумнів ваші методи й просто прийняти реальність.
Алон знайшов таку покірність Евана дивно кумедною, оскільки не спостерігав її вже досить тривалий час.
[Няв?]
Визираючи з його внутрішньої кишені, Блекі мило нахилив голову.
————
Вийшовши з печери — або, точніше, з Лабіринту Запаморочення, — Алон найняв карету, що прямувала до Калібана.
— Ми нарешті дісталися Калібана.
Після подорожі, яка забрала майже місяць, Алон знову стояв на землі Калібана.
Переглянувши відомості, які він зібрав під час експедиції на північ, він почав прокладати маршрут.
"Спочатку я мушу досягти П'ятого Божественного Рангу. Після цього мені потрібно розпитати Кайласа щодо Горизонту та Звергнення Небес. Зрештою, я повинен відвідати Колонію, щоб Драконідка відновила рубіни."
Упорядковуючи свої плани, Алон також спіймав себе на роздумах про конкретний термін, який переслідував його думки протягом останніх кількох тижнів.
"Аномалія…?"
Коли Алон уперше почув цей термін, він без вагань відкинув його. Однак, почувши його знову на Горизонті, він відчув, що той не дає йому спокою. Алон і сам не міг до кінця пояснити, чому цей термін так його тривожив.
Це було просто…
Наче риб'яча кістка, що застрягла в горлі; як би сильно він не намагався не зважати на неї, думка постійно виринала на поверхню.
А потім…
Алон це відчув.
Він усвідомив, що це слово мало для нього глибоке значення.
Крім того, останнім часом щоразу, коли згадувалось слово "Аномалія", він відчував дивне дежавю.
Це було ідентично відчуттю, яке він пережив, коли побачив Ютію, що стояла серед повністю розквітлих місячних квітів.
Що саме це був за феномен?
Алон на мить поринув у роздуми.
— Господар—!!
Глухий удар!
У ту мить, коли він зійшов із карети, він відчув, як у нього врізалося тіло.
Руки міцно обхопили його талію, а обличчя людини було заховане так глибоко, що він не міг його побачити.
[Няв—]
Навіть Блекі, захований у нього за пазухою, видав дивний звук від цієї раптової засідки.
— …Сольранг?
Впізнавши цей дзвінкий голос, Алон без зусиль визначив особу дівчини.
— Господар! Ми так довго не бачилися!
Немов тільки цього й чекаючи, Сольранг обійняла його за шию й притулилася щокою до його обличчя, наче надто збуджене цуценя.
Алон із ніжністю погладив її по голові, хоча його обличчя видавало цікавість щодо її присутності в Калібані.
Минуло шість тижнів відтоді, як він повернувся з півночі.
————
Північний захід.
Величезний мур розділяв Об’єднане Королівство та Імперію.
Перед муром, серед невеликого лісу, затишно стояв скромний, але вишуканий будиночок.
Це було житло, що здавалося вихопленим із казки, оточене величним пейзажом.
Усередині дві постаті сиділи одна напроти одної.
Одним із них був Тисячолітній Лід — воїн із північних варварів та один із Семи Найсильніших, чиї імена були легендами в Об'єднаному Королівстві.
Напроти нього сиділа молода жінка з великими лисячими вухами, які були безвольно опущеними донизу; на вигляд їй було приблизно двадцять років.
Її сріблясте волосся спадало до стегон, і вона була вдягнена в традиційне вбрання Східної Держави.
Зі своїм фірмовим виразом байдужості вона дивилася прямо перед собою.
Спостерігаючи за її мовчанням, Тисячолітній Лід ніяково почухав потилицю, перш ніж порушити тишу:
— Е-е… я небажаний гість?
— Ні.
Її лаконічна, беземоційна відповідь пролунала в той момент, коли вона невимушено вклала свій пухнастий лисячий хвіст собі на коліна.
— Тобі тут раді.
— …Ти впевнена, що справді так вважаєш?
— Так.
Ще одна беземоційна, роботоподібна відповідь.
Тисячолітній Лід ще раз почухав потилицю, його вираз обличчя став суперечливим.
Вона стверджувала, що йому раді, але…
З його точки зору розшифрувати її справжні почуття було майже неможливо.
Вона завжди зберігала цілковиту апатію до всього.
Чи володіла вона взагалі емоціями…?
Роздумуючи про це, Тисячолітній Лід окинув поглядом інтер'єр будинку.
— Бачу, ти все ще живеш у тому ж місці.
— У мене немає причин переїжджати.
— …Хіба життя не було б простішим, якби ти приєдналася до якоїсь фракції, замість того щоб залишатися тут, у лісі? З твоїми здібностями королівство прийняло б тебе з розкритими обіймами.
Його оцінка була точною.
Навіть якщо вона жила насамоті в лісі —
Вона була бійцем того ж рівня, що й Тисячолітній Лід.
Насправді серед Семи Найсильніших лише двоє могли зрівнятися з нею. Вона, безперечно, входила до трійки найсильніших воїнів.
— Як для того, хто дає такі поради, хіба ти сам не живеш один?
— Ну, це через того, кому я служу. Інші… хтось живий, хтось мертвий, про долю декого я нічого не знаю, а ті, з ким можна зв’язатися, мають на це свої причини. Але ти — інша справа. На тобі немає жодних зобов’язань.
Дівчина й мускулом не поворухнула, відповідаючи:
— Це просто надто клопітно.
— Тоді чому б не повернутися до Східної Держави? Там ти б не стикалася з подібним клопотом. До тебе ставилися б як до дворянки в ту ж мить, як ти ступиш туди.
При цій пропозиції Хісторія, Майстер Меча, мовчки подивилася на нього.
А потім…
— То з якої причини ти тут?
Її голос розтяв тишу.
Це було абсолютно не пов'язано з їхньою попередньою темою.
Перехід був раптовим, але Тисячолітній Лід лише знизав плечима, усвідомлюючи, що не має альтернативи.
Те, що вона ухилялася від запитання, означало, що вона не має жодного наміру обговорювати це питання далі.
Змирившись із цим фактом, він продовжив:
— Я прийшов, тому що маю до тебе питання.
— Щодо чого?
Хісторія злегка схилила голову.
Тисячолітній Лід почав розповідати про інциденти, які сталися під час його нещодавнього протистояння з Елібаном.
— У будь-якому разі, у цьому й полягає суть. З'явився чоловік, який не повинен існувати, проте про нього немає жодної інформації. Тож я прийшов дізнатися, чи знаєш ти щось.
— Я не покидала цього місця вже понад десять років.
— Я знаю. Але я питаю, чи чула ти щось про нього в минулому? Я намагався щось розкопати, але його історія не в’яжеться з тим, наскільки він сильний.
Пробурмотівши собі під ніс, Тисячолітній Лід додав:
— Я припустив, що ти можеш щось знати. Навіть якщо ти не багато подорожуєш, ти зустрічала чимало могутніх постатей. А хтось такого калібру не з'явився б просто з нічого.
Після тривалого мовчання Хісторія нарешті запитала:
— Як його звати?
— Його ім'я?
— Так. Якщо ти нічого мені не скажеш, я навіть не зможу почати думати про це.
Його ім'я…
Звернувшись до інформації, яку отримав від свого зв’язкового, Тисячолітній Лід почав відповідати:
— Я вважаю, його звати… Еліб…
Він не зміг закінчити своє речення.
Адже Хісторія, яка досі сиділа спокійно й безтурботно, раптом схопилася на ноги, відсунувши стілець назад.
— !?
Крім того…
Її вуха випросталися прямо вгору, а очі розширилися від подиву.
Тисячолітній Лід був приголомшений, мов громом уражений.
Ніколи — жодного разу — він не бачив, щоб вона демонструвала такий ступінь емоцій.
Не лише перед ним.
А перед будь-ким.
Навіть Чорний Тигр, який знав її найдовше, ніколи не бачив, щоб вона виявляла емоції чи будь-які зміни в своїй поведінці.
І все ж тепер — така яскрава реакція.
"Вона точно щось знає…!" — подумав Тисячолітній Лід.
Тисячолітній Лід був упевнений, що Хісторія знала Елібана.
Більше того, він був переконаний, що Хісторія має глибокий зв'язок із Елібаном — той, який виходив далеко за межі простого знайомства.
Інакше не було жодної можливості, щоб вона відреагувала так інтенсивно.
Усвідомивши це, Тисячолітній Лід завзято запитав:
— Ти випадково щось знаєш про нього?
— Я знаю лише ім'я.
— …?
Непередбачувана відповідь на мить спантеличила його.
— …Ти знаєш лише ім'я?
— Так.
— …Якщо це все, що ти знаєш, то чому ти так відреагувала?
Це не вкладалося в голові.
Така палка реакція не могла виникнути від простого знання імені...
— Алон.
— …Що?
Одне-єдине ім'я раптово вирвалося з її губ.
Хісторія нагострила вуха й повторила запитання:
— Ти знаєш що-небудь про Алона Палатіо?
Тепер Тисячолітній Лід був вражений ще більше, ніж раніше.
Шух, шух —
Довгий хвіст Хісторія коливався від збудження, ніби переповнений очікуванням, не в змозі залишатися непорушним.
.
.
.
(П.П Ууууу Хісторія, один із моїх улюблених персонажів цієї новели, вона дуже мила за характером, прям хочеться купити пакет солодощів і наче дідусь який дарує подарунок внучці, подарувати їй ці солодощі, хаха. Сольранг її протилежність, Хісторія тиха, мила, розумна дівчина, а Сольранг жвава, весела, говірка, розумна дівчина. Якщо ви вважаєте Сольранг дурною, то розчарую вас, вона доволі розумна, просто з Алоном вона розслабляється і поводить себе так весело, і тд, з іншими вона веде себе по суті холодно і тд...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]