Розділ 221 - Зовнішній Бог та Звергнення Небес (5)
Тисячолітній Лід тихо вдихнув, зупинивши погляд на юнакові, який невинно посміхався.
Яскраві блакитні очі юнака були настільки чистими, що сам лише погляд на них відчувався як освіжаючий вітерець для розуму.
Молодий чоловік, який дивився прямо на нього цими очима, не мав помітно могутньої статури.
Він був вдягнений у шкіряну туніку — стандартне вбрання найманців.
Навіть якість його зброї здавалася досить скромною.
Однак, хоч на вигляд йому було ледве за вісімнадцять, його аура була настільки могутньою, що навіть Тисячолітній Лід завагався, відчувши раптовий холод.
Він роздумував над своїм наступним кроком.
Чи варто йому вступити в бій із цим юнаком, який зі зброєю в руках перегороджував йому шлях?
Чи, можливо, варто прийняти пораду й тихо відступити?
Його внутрішні вагання були короткими.
Тисячолітній Лід простягнув руку.
Трісь —!
Крихітні частинки льоду зібралися під його долонею, зростаючись і починаючи набувати форми.
Спочатку це була лише невелика сфера, але лід стрімко трансформувався, розширюючись у розмірах майже миттєво.
Результатом був...
Бум!
Гігантська сокира, настільки колосальна, що змушувала й без того грізну восьмифутову постать Тисячолітнього Льоду виглядати маленькою.
Божественна крижана сокира.
Сокира настільки величезна, що неможливо було повірити, аби хтось міг належно вправлятися з нею.
Тисячолітній Лід невимушено закинув її на плече й видав низьке гарчання:
— Не знаю, хто ти такий, але я був би вдячний, якби ти забрався з моєї дороги.
Однак Елібан відповів стурбованим вигуком і знизав плечима:
— Схоже, ви щиро не хочете мені вірити.
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що роблю це задля вашої ж користі.
Атмосфера вже була насичена ворожістю, сніг шалено кружляв, поки Тисячолітній Лід спрямовував усю свою магічну енергію, готуючись до бою.
І все ж...
Елібан залишався абсолютно спокійним.
Навіть перед лицем вбивчого наміру Тисячолітнього Льоду він залишався цілковито незворушним.
Тисячолітній Лід міцно насупив брови.
Незалежно від своєї вдачі, він відчував величезну гордість за власну силу.
Це була сила, дарована богом, якого він шанував.
Він цілком визнавав грізну силу блакитноокого юнака.
Але безтурботна поведінка Елібана змушувала його відчувати, ніби його силою надто легко нехтують.
— Тц...
Воїнська гордість і дух суперництва спалахнули лютим полум'ям у серці Тисячолітнього Льоду.
Потім знову пролунав голос Елібана:
— Я цілком серйозний. Я зупиняю вас не лише заради "нього", а й заради вас самих.
— Чому?
— Тому що якщо ви підете туди просто зараз...
Кутики губ Елібана, на яких досі трималася усмішка, раптом стали крижаними.
— ...Ви загинете.
Він говорив про смерть Тисячолітнього Льоду з такою байдужістю, ніби йшлося про звичайний клаптик землі.
У той момент Тисячолітній Лід більше не міг стримуватися...
Гуркіт!
— …Що?
Від раптового звуку Тисячолітній Лід інстинктивно повернув голову.
Там стояла скеля.
Мить тому це був бездоганний, укритий снігом ландшафт вічної білизни.
Але тепер — на ньому закарбувалася масивна вм'ятина, ніби його стиснула величезна рука.
Глибокий шрам спотворив недоторканий досі схил скелі.
І це не закінчилося на цьому.
Гуркіт —!
Ударна хвиля спровокувала масивну лавину, що каскадом зірвалася з снігових піків неподалік.
Тисячолітній Лід ошелешено дивився на катастрофу, що розгорталася.
— Ви щойно вже померли один раз.
— !!!
Елібан непомітно опинився просто перед ним, і Тисячолітній Лід мимоволі скрикнув від несподіванки.
Спантеличений, він інстинктивно відсахнувся й змахнув Божественною крижаною сокирою з усієї сили.
Бум —!
Коли сокира розтяла повітря, атмосфера замерзла вздовж її траєкторії, залишаючи слід спустошення.
Усе на її шляху було безжально знищено.
Чисте руйнування.
А потім...
Бум —!!!
Масивний кратер утворився, пробиваючи вихор білого снігу.
Але, на жаль...
Атака Тисячолітнього Льоду навіть не зачепила Елібана.
— Ну-ну...
Елібан уже стояв за спиною Тисячолітнього Льоду.
Він тихо зітхнув і прошепотів йому на вухо:
— Ви й справді не слухаєте порад, так?
— …Що?
Тисячолітній Лід рефлекторно приготувався змахнути Божественною крижаною сокирою ще раз.
— Замри.
На відміну від попереднього разу, голос, що опустився на засніжену землю, був моторошно лиховісним.
Рухи Тисячолітнього Льоду припинилися проти його волі.
Ні, його змусили завмерти.
Єдине, над чим він зберіг контроль, були його очі.
Він повів поглядом, щоб роздивитися Елібана.
Та ж невинна посмішка, ті ж чисті блакитні очі.
Так само, як і раніше.
І все ж — Тисячолітній Лід відчув у ньому щось фундаментально інше.
Щось, чого він ніколи не повинен був відчувати.
Його серце дико калатало, а очі розширилися.
— На цей момент, я вважаю, я надав достатньо пояснень, щоб ви зрозуміли, хіба ні, Тисячолітній Лід? Не думаю, що висловлювався нечітко.
— Якщо ти хочеш перешкодити мені пройти, хіба не найпростіше було б просто знищити мене?
При цих словах Елібан одарував його крижаною посмішкою:
— О, повірте мені, я б із радістю. Якби вибір був за мною, я б покінчив із вами цієї ж секунди.
— …
— Але "він" буде проти. Це єдина причина, чому я стримуюся. Саме тому ви досі живі. Вам варто бути вдячним.
Тисячолітній Лід уже відкрив рот, щоб різко відповісти… Але не встиг.
Його шию стиснула рука Елібана.
— Кх —!
Статура Тисячолітнього Льоду була колосальною порівняно з Елібаном.
Він був щонайменше на фут вищим, а їхня загальна маса тіла була незрівнянною.
Проте він був абсолютно безпорадним.
Він не міг чинити опір, поки його тримали, ніби дитячу іграшку.
А потім він це побачив.
Темний відблиск у цих блакитних очах.
Тисячолітній Лід миттєво впізнав це відчуття.
Це була лють.
Густа, первісна лють.
Гнів, який видерся з найглибших глибин безодні.
Тисячолітній Лід не міг збагнути причини.
Чому цей молодий чоловік… Чому в ньому таїлася така лють, яку можна було пізнати, лише пройшовши крізь найгірші пекельні муки?
Але не було часу для роздумів.
Невдовзі ця густа, задушлива лють просочилася в голос Елібана:
— Соромтеся свого незнання, дурні.
— Кх-х...
— Ви, люди, спостерігаєте за цим спустошенням.
Кап —
— Набиваєте свої шлунки розкішними стравами.
Трісь —!
— І граєте в ці дріб'язкові ігри, чи ви хоч усвідомлюєте, хто забезпечує саме існування всього цього?
Його слова прозвучали, мов скрегіт зубів.
З кожною новою фразою здатність Тисячолітнього Льоду рухатися поступово слабшала.
— Кх-а...
В останню мить, коли він ще залишався при свідомості… Коли він дивився в очі глибокому, приголомшливому фанатизму, що ховався за нестримним гнівом…
— Пхи! Пхи! Пхи!
У той момент, коли він вирвався з хватки Елібана, він звалився на землю, качаючись.
Він відчайдушно заштовхував повітря у свої легені.
Просто щоб залишитися в живих, щоб продовжувати існувати...
— Ну, це досить прикро.
Коли Тисячолітній Лід повільно опритомнів, молодий чоловік знову з'явився в полі зору.
Він знову мав ту ж приязну посмішку, що й під час їхньої першої зустрічі.
— У будь-якому разі, наближатися до місця, звідки лунає цей ріг, украй небезпечно, тож, будь ласка, не ходіть туди. Зрозуміло? Якщо ви помрете, "він" справді засмутиться.
Ніби він щиро переймався, його голос ніс тепло, яке відлунювало у вухах Льоду Тисячі Літ.
Плеск, плеск...
Потім Елібан двічі поплескав Тисячолітній Лід по плечу.
— Тоді бувайте. Розраховую на вас, Тисячолітній Лід.
Він востаннє всміхнувся бездоганною усмішкою й розвернувся.
Серед кружляння снігу блакитноокий молодий чоловік зник так, ніби його ніколи й не було.
Витріщаючись на порожній простір, який той звільнив...
"…Хто він, у біса, такий…?"
Тисячолітній Лід пробурмотів спантеличено.
————
Алон вийшов із купольної споруди й негайно відновив шлях, що вів до горизонту, подумки впорядковуючи зібрану інформацію.
"Аномалія та Звергнення Небес. І —"
Він згадав напис на пергаменті, захованому в його плащі.
"**Досягни П'ятого Божественного Рангу**, так?"
За винятком слів, які здавалися дивними навіть йому, знавцеві стародавньої мови, цей перший рядок викликав в Алона дивне відчуття.
"**П'ятий Божественний Ранг.**"
Сама фраза була нескладною для розуміння.
Насправді для Алона, якому бракувало чіткого орієнтира для своїх технік, це була цілком конкретна мета.
Але річ була не лише в цьому…
Сама поява терміну "**П'ятий Божественний Ранг.**" була тим, що його спантеличувало.
"......"
Те, що Алон шукав до цього моменту, було слідами Чародіїв.
І хоча Чародії забутої епохи богів мали певний зв'язок із сучасними магами, ті зв'язки були надзвичайно слабкими.
Крім того, наскільки знав Алон, Чародії ніколи не користувалися системою рангів.
І все ж тут ця система несподівано проявилася.
Відчуваючи дивний дисонанс, Алон замислився на деякий час.
"Ну, щойно я завершу свої обов'язки на Півночі, я часто бачитимуся з Кайласом, тож зможу розпитати його, коли повернуся".
Відкинувши зайві думки, він знову зосередився на словах, промовлених тим голосом із безодні.
"**Аномалія**…"
Він зустрічав цей термін раніше.
Але того разу він надав йому небагато значення.
Проте сьогодні, у ту саму мить, коли він почув слово Аномалія, конкретна ідея спала на думку Алона.
Можливо... Що Аномалія, про яку вони говорили, стосувалася таких осіб, як він сам?
Природно, це була лише потенційна теорія.
Але ймовірність була немалою.
Поки він продовжував розмірковувати над цим, голос покликав його:
— Учителю.
— Ютія.
У якийсь момент Ютія матеріалізувалася, стоячи біля входу до печери.
Перш ніж він усвідомив це, він уже дістався назовні.
— Учителю, з вами все гаразд?
Її очі були сповнені глибокого хвилювання.
— Зі мною все добре.
— …Як для того, з ким усе добре, на вас плями крові.
При ледь помітному тремтінні в її голосі Алон похитав головою, щоб заспокоїти її:
— Зі мною все добре. Я не брав участі в бійці — лише короткий момент, коли це стало необхідним.
Навіть із його твердженням, Ютія не могла легко відкинути своє хвилювання.
Тож Алон навмисно змінив тему:
— Що важливіше, ти завершила все, що тобі потрібно було зробити?
— А, так. Я закінчила всі дослідження.
— Ось як? Ти знайшла все, що шукала?
— Так.
— Зрозуміло. Я збирався запропонувати тобі оглянути вівтар усередині, але, гадаю, це не так уже й важливо.
Почувши це, Ютія на мить завагалася, а тоді злегка всміхнулася.
— Ну… Ми ж справді вже закінчили, але, може, все-таки оглянемо його про всяк випадок?
— Якщо ти вже завершила дослідження, немає потреби йти туди ще раз.
— Це правда… Але раз уже ви про це згадали, гадаю, варто хоча б поглянути.
— Не треба. Ти й так втомилася, поки чекала на мене. Просто повертаймося.
Алон вважав, що проявляє до неї турботу, але... Ютія, яка ще мить тому лагідно посміхалася, раптом злегка надулася.
— ?
Алон підняв брову від неочікуваної зміни.
Очевидно невдоволена, Ютія надулася ще більше, перш ніж тихо зітхнути.
Клац —
Потім вона м'яко схопилася за рукав мантії Алона й подивилася на нього знизу вгору.
Не вимовивши жодного слова.
Просто мовчки.
— …?
Зазвичай стриманий вираз обличчя Алона трохи здригнувся від замішання.
Проте Ютія залишаючись німою, просто дивилася вгору.
Стиск — стиск —
І непомітно вона почала смикати його за рукав.
У той момент... Алон нарешті зрозумів, що Ютія безслівна висловлює своє невдоволення.
— …?
Холодний піт пробіг по спині Алона.
Він усвідомив, що вона протестує проти чогось...
Але він не мав жодного уявлення, проти чого саме.
"У чому справа? Яка частина її засмутила?"
Він шукав у своєму розумі пояснення.
Раптом він згадав їхню попередню розмову.
"Коли ми минулого разу відвідували нічні квіти, я нічого не сказав, але…"
Він пригадав дещо, про що вона згадувала під час їхньої подорожі з Терії до Калібана.
Згодом, глянувши на Ютію — чиї щоки повільно роздувалися, ніби вона сама не до кінця це усвідомлювала...
— …Гаразд, добре. Ми оглянемо його перед тим, як підемо.
Він обережно дав свою відповідь.
І —
— Зробімо це, Учителю.
Ніби нічого й не сталося, Ютія миттєво засяяла усмішкою.
"…Це була правильна відповідь?"
Спостерігаючи за нею, Алон тихо зітхнув.
.
.
.
(П.П Хехе, Ютія добре знає Алона, і як його вмовити щось зробити аххаха.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]