Розділ 220 - Зовнішній Бог та Звергнення Небес (4)
Лурака був геть спантеличений.
Перед ним стояв Зовнішній Бог із чотирма руками та шкірою кольору ночі.
Ця істота безжально пожерла незліченну кількість людей і одним ударом зрівняла із землею передову базу Калібана. Істота незбагненної могутності.
Саме така постать тепер височіла на тлі безплідного світу.
Він спокійно приймав благоговіння та жах, що охопили всіх варварів.
І все ж…
[Ти… чому ти тут?]
Лурака раз за разом тер очі.
Йому потрібно було перевірити реальність сцени, яка розгорталася перед ним. Він продовжував терти їх.
Проте Зовнішній Бог, який одним ударом розтрощив передову базу, помітно тремтів.
Він навіть із труднощами вимовляв слова.
На противагу пошані, яку він викликав ще мить тому, тепер він демонстрував жах — спрямований на людину, що стояла навпроти.
Сценарій був настільки химерним, що Лурака навіть не міг сформулювати виразного запитання.
— …
Не було часу для роздумів.
"Що це взагалі за істота —"
Молода жінка посміхнулася.
Ютія Блудіа, яка до цього моменту зберігала цілковите мовчання, повернулася до Зовнішнього Бога перед собою і з м'якою посмішкою підняла один палець.
У наступну мить.
Бабах —!
Голова Зовнішнього Бога, яка ще мить тому тремтіла, раптом вибухнула.
Могутність, якою він щойно вражав варварів, виявилася суцільною ілюзією.
Його смерть настала надто раптово — надто безглуздо.
У той момент глибока порожнеча оселилася в очах варварів.
Хлюп —
Безголове тіло Зовнішнього Бога, що розпадалося, раптом почало моторошно смикатися, випросталося й кинуло кулак у бік Ютії.
БАДО-О-О-ОМ —!
Земля миттєво здригнулася, а вихор снігової бурі припинився.
Сила удару була настільки потужною, що жбурнула десятки варварів у повітря, наче легке листя.
Потім.
Нельтар, який завдав удару, почав регенерувати свою голову.
За лічені миті його голова була повністю відновлена.
Але вираз його обличчя виражав глибокий розпач.
Проте він швидко видав низьке, рішуче гарчання, ніби зміцнюючи свою рішучість.
[…Добре подумай. Ти маєш розуміти, що бій тут не піде на користь нікому з нас.]
Застережно мовив Нельтар, його обличчя було похмурим.
Уперше Ютія заговорила.
— Чому ти так кажеш?
[Навіть ти не зможеш перемогти мене, не зазнавши якихось ушкоджень, правильно?]
— Тоді ти справді вважаєш, що я на це не здатна?
Глибока посмішка вигнула її губи.
У ній таїлася абсолютна впевненість.
Обличчя Нельтара ще більше спотворилося від розпачу.
Через цей короткий обмін думками він усе зрозумів.
Переговори більше не були варіантом.
Таким чином.
[Чому, заради —]
Нельтар почав говорити, не в змозі осягнути мотивацію цього протистояння.
Але...
— На жаль.
Ютія зберігала свою глибоку посмішку.
— Той, кому я служу, відчуває дискомфорт від перспективи подальшого існування Зовнішніх Богів.
І в ту саму мить, коли ці слова злетіли з її губ.
[Ти думаєш, я так легко загину, не забравши щось натомість?!]
Нельтар заревів, виклично піднімаючи кулак.
Потім.
ТРІСЬ.
— !
Ще раз. Його голова була миттєво відірвана від плечей.
Варвари заціпеніли, паралізовані цим видовищем.
Вожді, воїни і навіть Лурака.
Їхні очі тепер були позбавлені страху.
Почуття, яке тепер охопило їх, було... Трепетом.
Битва, що повністю заволоділа їхньою увагою.
Просте спостереження за нею викликало в усіх них однакове, універсальне почуття.
————
Смуглявий Зовнішній Бог кинувся на молоду жінку, оскаженіло змахуючи кулаком.
Проте звичайним кроком убік Ютія без зусиль уникла удару.
Земля задрижала, коли удар врізався в ґрунт, перетворюючи сніг на локальну завірюху й викликаючи далеку лавину.
Ніби насміхаючись із його зусиль, вона ухилилася від атаки одним легким рухом.
Розлючений, Зовнішній Бог висмикнув кулак із ґрунту й завдав удару знову.
Бабах —!
Обидві його руки миттєво вибухнули.
І не лише руки.
Його передпліччя.
Його ноги.
Його живіт.
Його плечі.
Його груди.
І зрештою його голова.
За частку секунди.
Ніби воно ніколи й не було цілим, його тіло розлетілося на шматки, забарвлюючи навколишній сніг кров'ю.
Проте навіть із повністю знищеною формою...
БУ-У-УМ —!
Нельтар знову відновився, відмовляючись прийняти абсолютну смерть.
Він знову замахнувся на Ютію.
Протистояння двох незбагненних сил.
Конфлікт настільки грандіозний, що здавався міфом, переказаним із первозданної епохи богів.
Усі спостерігачі втратили дар мови.
Але.
Зовнішній Бог, Нельтар, який активного брав участь у бою з Ютією...
["Це неймовірно —!"]
Був занурений у цілковиту невіру.
Від самого початку він володів знаннями.
Про справжнє естество Ютії.
Він не міг не знати.
Ні — він абсолютно не міг цього не знати.
Вона… Ця дівчина, яка гралася з ним, Зовнішнім Богом, наче з іграшкою, була однією з тих самих "чорних", що колись призвели світ до загибелі, і першим творінням Кривавої Жили.
І тих самих "чорних"…
Бабах —!
Зір Нельтара ненадовго згас, перш ніж чіткість повернулася.
Перед ним дівчина залишалася саме там, де й була, не показуючи жодних слідів утоми, дивилася на нього зверху вниз.
Розгубленість охопила його, заважаючи зібратися з думками.
Він не міг цього збагнути.
На відміну від інших Зовнішніх Богів.
Коли він прибув, то навмисно не став діяти, натомість вирішивши укласти пакт із варварами, щоб і надалі залишатися непоміченим.
Він чекав, поки його втілення завершиться.
Тепер, повністю втілившись у цьому світі як Зовнішній Бог, він протистояв їй.
І все ж, попри всі ці приготування…
"Чому… чому я не можу до неї доторкнутися?"
Нельтар не міг завдати дівчині жодного дотику.
Жодного разу.
Жоден удар не досяг цілі.
Це було вкрай ненормально.
Він аж ніяк не був слабким.
Навпаки, ще тоді, коли цей світ належав богам, він був зловісним божеством, що пожирало собі подібних і за могутністю перевершувало більшість із них.
Найважливіше... У минулому його удари досягали її.
І все ж. Незважаючи на те, що вони були завдані, незважаючи на те, що вони мали б торкнутися цілі... Його сила не досягала її.
Ніби вона була повністю знівельована ще до того, як змогла б досягти.
"Раніше вона не володіла такою здібністю —"
— …
Усвідомивши це, очі Нельтара розширилися, зафіксувавшись на дівчині перед ним.
Єдина можлива відповідь.
Щось справді неможливе.
Та якщо не припустити цього неможливого, то іншого пояснення цьому сценарію просто не було.
"Ні, цього не може бути. Такого просто не може статися…!!"
Одночасно його щелепа відвисла в цілковитому шоці.
І ніби підтверджуючи його жах, посмішка дівчини стала ще ширшою.
— Схоже, тобі вдалося це збагнути.
Її шепіт рознісся крижаним повітрям.
— ……!!!
У ту мить, коли він осягнув вагу цих слів... Нельтара охопив жах від того, що "неможлива" відповідь була абсолютною правдою.
— Ти… ти зрадила власну кров —!
Якраз коли він збирався виплеснути свій гнів, він помітив це.
Руки Ютії формують певний жест.
А потім.
Її вказівний палець перемістився до губ, роблячи мовчазне "тихіше".
Це було останнє, що зафіксували його очі.
У той момент він усе зрозумів.
Він ось-ось помре.
Зовнішній Бог Нельтар.
Він був невразливий до смерті від фізичної сили.
Імунний до смерті від арканної магії.
Непіддатний розриву простору чи вимірів.
Незалежно від використовуваного методу, він завжди відновлював себе.
Поки ядро його сутності залишалося неушкодженим, він ніколи не гинув остаточно.
Але була одна-єдина доля, якої він не міг уникнути.
Сила, якою володіла Кривава Жила, — та сама істота, що породила створіння, яке тепер стояло перед ним.
Неминуча доля...
— ...
— ...
Бабах —!
Голова Нельтара вибухнула.
Потім його серце розірвалося.
Його живіт.
Його руки.
Його кисті рук.
Його ноги.
Його ступні.
Шматок за шматком, вони вибухали, розбризкуючи багряні, схожі на квіти бризки по безплідних, сніжних рівнинах.
І цього разу…
Він не відновлювався.
Це був кінець. Остаточний.
Абсолютна тиша запанувала над засніженими горами.
У цій глибокій тиші... Дівчина, яка без зусиль покінчила із Зовнішнім Богом, Ютія Блудіа...
— А-а.
...Раптово, ніби згадавши про якийсь недогляд, видала тихий звук.
Потім вона повернулася до варварів...
З легким рухом...
Вона клацнула пальцем у повітрі.
А потім.
Бабах —!
Голова Лураки вибухнула лише за мить після того, як він приголомшено вдивлявся в поле бою.
Час ніби завмер, застигло навіть повітря. Ніхто не міг і слова вимовити, навіть дихнути.
— Хм, тепер я розумію.
Ніби нічого вартого уваги не сталося, Ютія сухо прокоментувала це, щойно невимушено розтрощивши ще один череп.
Стоячи під переляканими й сповненими пошани поглядами всіх присутніх, вона всміхнулася.
— Тут зібралося чимало голів. Було б марнотратством убити вас усіх одразу. Тож я дам вам шанс.
Її глибокі багряні очі засяяли дивним світлом.
— Вельми почесну й славетну можливість… увірувати у Великого.
Вона зробила пропозицію. Пропозицію, від якої неможливо було відмовитися.
————
У момент, коли голос відлунав, Алон усвідомив, що його місцеперебування змінилося.
Він більше не перебував серед північних сніжних гір, де ще мить тому кружляла біла завірюха.
Тепер він стояв у глибокій темряві, ніби впав у нескінченну порожнечу.
Алон збирався напружити розум, щоб зрозуміти свої обставини, коли...
**[Аномалія.]**
— …Аномалія?
Він поставив під сумнів термін, використаний для його опису, але важкий голос, який лунав так, ніби його витягли з глибин безодні, не визнав його питання.
Натомість...
**[Закарбуй це в пам'яті.]**
Він продовжив зі спокійним ритмом.
**[Техніка Звергнення Небес, якою може скористатися лише той, хто є чужорідним для цього світу, відрізняється від звичайних методів.]**
Так само, як і чоловік у дзеркалі, якого Алон бачив біля коріння Грейніфри, голос продовжував говорити:
**[Не обмежуйся лише магією.]**
**[Не обмежуйся лише силою.]**
**[Не обмежуйся лише рангом.]**
**[Охопи все. І досягни гармонії.]**
**[Те, що ти здобув, — це ключ, що веде до єдиного місця, і в ньому немає нічого зайвого.]**
**[Запам’ятай це, і ти зможеш досягти своєї мети.]**
І в останню мить:
**[Звергнення Небес.]**
**[Наш…]**
У ту мить, коли слова "чорної істоти" мали пролунати, перед очима Алона все раптом перевернулося.
Засніжені гори. Білосніжні, безкраї гори. Алон зрозумів, що повернувся. Він стояв, приголомшено озираючись, коли...
[Божевільний! Опануй себе! ПРОКИНЬСЯ!!!]
[Няв!?]
Шалені голоси знизу змусили його повернутися до повної свідомості. І в той момент він чітко це побачив. Базіліору, залиту кров'ю.
— …Базіліоро, ти… ця кров…
Його голос ненавмисно затремтів від хвилювання.
Однако...
[Дурню! Це не моя кров — це твоя власна!!!]
Гостра відповідь Базіліори змусила Алона збагнути правду.
Кров помітно струменіла з його власного обличчя.
— …Ха-а.
Хвиля виснажливого запаморочення вдарила по ньому, висмоктуючи силу з його кінцівок.
З труднощами схопившись за голову, Алон подивився в бік сніжного пейзажу, який було видно за зношеними дверима, а потім повільно зачинив їх.
Рип — двері слабко зачинилися зі стогоном.
Щоб переконатися, він відкрив і зачинив їх кілька разів, але місце, де він був мить тому, більше не було доступним.
Натомість...
— …?
У руці Алона, що трималася за дверну ручку, непомітно з’явився шматок пергаменту.
Спантеличений, він розгорнув його.
————
Тисячолітній Лід.
Істота, що не належала до жодного племені й стала апостолом божества, якому варвари не поклонялися, завдяки чому здобув грізну силу, пов'язану з природою.
Серед варварів він не користувався особливою прихильністю.
Ні — якщо бути точнішим... Варвари відчували зневагу до Тисячолітнього Льоду.
Його незвичайна природа робила його чужинцем, але ще важливіше було те, що він поклонявся чужоземному богу, а не їхньому власному божеству.
На відміну від них, однак, Тисячолітній Лід не відчував якоїсь особливої неприязні до варварів.
Незважаючи на те, що він народився й виріс на суворій Півночі, він володів несподівано доброзичливим характером.
Саме тому, почувши раніше звук рогу, він негайно попрямував до місця, звідки той лунав.
Хоч він і знав, що цей заклик адресований не йому, сам факт того, що вождь протрубив у ріг, означав: сталося щось надзвичайно небезпечне.
Однак... Незважаючи на його терміновість, він виявив, що його шлях перегороджений.
— Ты — хто ти взагалі такий?
— Ви скоро дізнаєтеся. Не думаю, що знайомство необхідне в цей конкретний момент.
Молодий чоловік, гарний за будь-якими мірками, стояв просто на його шляху.
— Тоді чому ти перешкоджаєш моєму проходу?
— Хм, як краще це пояснити?
У чистих блакитних очах юнака, в яких не було й натяку на тривогу, заграли веселі іскорки.
На його губах з’явилася легка, безтурботна усмішка.
Однако...
— Задля вашого подальшого благополуччя та заради "Того", кому я служу.
На мить довкола запанував приголомшливий тиск — настільки потужний, що навіть Тисячолітній Лід, відомий своєю непохитністю, здригнувся.
— Тож, якщо ви не заперечуєте надто сильно...
Недбало підморгнувши, жахлива істота озвучила своє прохання.
Тисячолітній Лід важко ковтнув, відчувши, як клубок підступив до горла.
.
.
.
(П.П Ну що ж, ось і перший спойлер від автора про Ютію, ну як перший, скоріше більш уточнюючий хехе.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]