Розділ 219 - Зовнішній Бог та Звергнення Небес (3)
Тьмяний, але дивовижно сяючий глибокий тунель.
Крокуючи ним, Алон спіймав себе на думці:
"…Я ніколи не чув про існування подібного проходу".
Звісно, нічого дивного в тому, що він цього не знав, не було. Події гри "Психоделія" показувалися з погляду Елібана, тож цілком природно, що ігрові механіки, про які гравець не міг знати, залишалися прихованими.
Однак Алона бентежило те, що цей шлях суперечив усталеному лору "Психоделії".
"……Здається, навіть варвари вважали Горизонт чимось на зразок священного місця".
У нього, звісно, бракувало конкретних деталей.
У "Психоделії" північні варвари позначалися просто як "антагоністи". Жодних подробиць про їхнє минуле чи пов’язані з ними події ніколи не розкривали. Та Алон усе ж смутно пригадував, що такий фрагмент лору був.
"…….Якби це місце справді з'єднувалося з Горизонтом, варвари не залишили б його без охорони".
На мить Алон припустив, що ця локація насправді не має стосунку до Горизонту. Він ненадовго замислився над цією думкою, але зрештою згадав, що саме Ютія вказала йому цей шлях.
"Якщо задуматися, у чому саме полягав наказ Папи?"
Він не розпитував її про подробиці, не бажаючи турбувати Ютію. Але відтоді, як вона показала йому цей прохід, Алону було цікаво. Що саме за вказівку Ютія отримала від Папи?
"Я запитаю її, коли виберуся".
З цією рішучістю Алон продовжував упевнено рухатися вперед, поки нарешті не досяг масивної зали.
"…….Це… святилище?"
У той момент, коли його погляд впав на споруди, зведені всередині печери, цей термін миттєво спав на думку. Воно здавалося прадавнім, але водночас випромінювало священну ауру.
"Я повинен повідомити про це Ютію, коли повернуся".
Видавши тихий звук захоплення, Алон пройшов повз святилище й рушив далі. Через деякий час він помітив попереду тьмяне світло — схоже, там був вихід із печери. Алон пришвидшив крок, прямуючи до нього.
І коли він нарешті вийшов назовні...
— ……Це і є Горизонт.
Слова мимоволі зірвалися з його вуст, поки він стояв, приголомшено мовчки споглядаючи краєвид перед собою.
Навіть Алон, зазвичай стриманий і байдужий, не зміг стримати вигуку захоплення. І річ була не в тому, що побачене сліпило своєю величчю. Пейзаж був таким самим, як і той, до якого він звик на півночі.
Вічно сіре небо, засніжена земля та… Колосальна куполоподібна споруда, що самотньо височіла посеред безкрайого простору. Вона була надто простою, щоб назвати її величною.
І все ж Алон вважав її прекрасною.
Здавалося, ніби сам небосхил спустився спочити.
Захоплюючий подих Горизонт розстелився по безкрайому, незайманому білому снігу, що вкривав землю. Відчувалося так, ніби небесна та земна обителі помінялися місцями.
Зачарований, Алон пильно дивився на цей краєвид, а потім повільно зробив один крок уперед.
Незайманий, бездоганно білий сніг, вільний від будь-яких попередніх слідів.
Він був першим, хто залишив на ньому слід.
"……Чесно кажучи, я підозрював, що це місце може виявитися несправжнім".
Навіть долаючи цей прохід, він припускав, що місце в його кінці може виявитися не Горизонтом. Шлях був настільки простим, що підозра про те, що його обманули, здавалася цілком обґрунтованою.
"Мені справді варто дістати для Ютії якийсь знак вдячності чи щось таке".
Його раптово переповнила вдячність до неї.
У ту ж саму мить...
[Няв?]
Маленька чорна істота, що ховалася в нього на грудях, раптом висунула голову.
Скік!
Блекі миттю стрибнув у сніг. Тихо пирхнувши, він занурився в нього всім тілом. Здавалося, холод його анітрохи не бентежив: Блекі з жвавим інтересом розглядав усе навколо, цілковито захопившись цим заняттям.
"Блекі завжди любив сніг?"
Тим часом Базіліора також матеріалізувалася.
[Це місце досить незвичайне.]
— Що робить його незвичайним?
[……………Хм. Важко точно визначити, але це те відчуття, яке я отримую.]
— Відчуття?
[Так. Це майже так, ніби ця область фундаментально відокремлена від усього іншого… Ось чому я вирішила вийти.]
— А. То ось чому Блекі поводиться дивно?
Пробурмотівши собі під ніс, Алон спостерігав, як Блекі почав поглинати сніг.
[Няв—]
Він швидко підхопив Блекі. Він уже витратив чимало часу на ходьбу й не хотів змушувати Ютію чекати ще довше.
Тож, безпечно сховавши Блекі за пазухою, Алон рушив уперед і зупинився перед величезною спорудою.
Масивний купольний будинок. Його колосальний вхід стояв широко відчиненим, здавалося, запрошуючи увійти.
[Це місце здається ще химернішим.]
— Справді?
[Справді. Воно не здається за своєю суттю небезпечним… але викликає в мене дивне відчуття, тож залишайся пильним.]
Кивнувши на знак згоди з порадою Базіліори, Алон обережно увійшов у затінений отвір.
У той момент, коли він це зробив, цілковита темрява поглинула його. Однак тьмяне світло, що просочувалося ззовні, забезпечувало слабке освітлення інтер'єру.
Покладаючись на це ледь помітне сяйво, він пройшов глибше всередину й невдовзі досяг серця будівлі, де стеля була відкритою.
Там він виявив двері.
Двері настільки прадавні, що спроба повернути їхню ручку, здавалося, мала б викликати вереск заіржавілих завіс.
Вони стояли самотньо посеред бездоганного снігу. Трохи спантеличений, Алон простягнув руку й схопився за ручку. І в ту саму мить, коли він потягнув двері на себе...
[Ти прибув.]
Пролунав голос.
————
Великий Вождь Лурака.
Він був розлючений.
Ні, це виходило далеко за межі звичайної люті — його поглинав сліпучий гнів.
Причина?
Дівчина осквернила священне святилище варварів.
З легкою посмішкою вона безтурботно зневажила священну землю, яку берегли понад тисячоліття, і знищила незліченні захисні чари.
Усе через одну-єдину дівчину.
І коли вона розкрила свій мотив для вторгнення... Його гнів спалахнув настільки інтенсивно, що він ледь не знепритомнів.
Святилище було таким же цінним для варварів, як і саме життя.
Лише найвидатнішим воїнам коли-небудь дозволялося увійти сюди, і лише один раз у житті, щоб отримати свої священні мітки.
Проте ця дівчина пройшлася по місцю, яке всі варвари цінували як власну душу... Виключно з метою використати його як коротший шлях.
Вона знищила кожне священне закляття, що зберігалося понад тисячу років.
Більше не залишалося причин для вагань.
Кожен варвар без винятку кинувся до неї.
Лурака не був винятком.
Спочатку він мав незліченну кількість запитань до дівчини, яка стояла перед ним.
Як вона виявила святилище?
Як вона так легко зруйнувала священні чари, які навіть найвидатніші шамани не могли зняти?
Крім того, обережність також була першочерговою.
Однак у той момент, коли дівчина вимовила ті слова... Лурака, охоплений люттю, втратив кожну краплю свого самовладання.
Забувши навіть віддати наказ варварам під своїм командуванням, він змахнув сокирою й кинувся в атаку.
І результат виявився…
"……"
Він постав перед ним у найжахливішому з можливих виглядів.
— Ах...
Лурака видав тихе зітхання.
Це сталося в одну мить.
Він бачив перед собою не безплідну сіру землю, а ландшафт, залитий кров'ю.
Кучугури снігу, просочені багрянцем, танули в землі, перетворюючи її на брудне місиво.
Свіжопролитий, яскраво-червоний сніг, який ще не встиг розтанути, міцно замерзав у холоді снігових гір, утворюючи моторошні багряні смуги.
І в центрі всього цього стояла дівчина.
Лише кількома рухами вона перетворила безлюдну місцевість на криваве побоїще. Вона перетворила незліченну кількість його одноплемінників на калюжі крові за лічені миті.
У світі, залитому кров’ю, вона стояла, і її очі сяяли червоним — ще яскравішим за саму кров.
"……"
Лурака закричав, зціпивши зуби. Він відчував це всім єством. Ще мить тому страх смерті в його товаришів ховався за гнівом, але тепер ніщо не могло його приховати.
Ніхто не був винятком.
Навіть вожді, які очолювали варварів, були охоплені цілковитим шоком і трепетом перед силою, яку продемонструвала дівчина.
— Кх...
Лурака нічим не відрізнявся. Його руки, що стискали зброю, тремтіли. Він намагався опанувати себе, але його тіло вже вийшло з-під контролю.
Єдине, на що він спромігся, — це повільно перевести погляд уперед.
Дівчина все ще стояла там.
Стримано, можливо, навіть невимушено. Проте саме ця незбагненна поведінка затягувала варварів усе глибше в безодню страху.
— ……Туртур.
— Ваш наказ, Великий Вождю.
— Протруби в Чорний Ріг.
Зрештою Лурака зробив свій остаточний вибір. Його підлеглий, Туртур, ненадовго розширив очі від наказу, але негайно відповів:
— Зрозумів.
Без вагань він витягнув Чорний Ріг зі свого одягу й протрубив у нього.
Гуууунннг—!!!!
Звук настільки неймовірний, що він відлунив по всій масивній сніговій горі. Страх, який тільки-но приголомшив варварів, почав відступати. Лурака також скинув із себе жах, який важко тиснув на нього. І коли він повернувся до Ютії, яка все ще стояла там так невимушено...
— Ти пошкодуєш, що не зупинила нас зараз.
У ту мить, коли він заговорив…
Це сталося раптово, без жодного попередження.
Гррррр—!!!!
Небо й земля шалено здригнулися. Сніг, що вкривав землю, злетів у повітря, здіймаючи люту завірюху.
Криваве місиво розтрощило й поховало під зсувом землі та снігу.
І тоді, виринаючи з-поміж руїн…
[Гм-м—]
Смуглявий Зовнішній Бог, який прибув на Північ кілька місяців тому й досі залишався в тіні, нарешті показав себе.
[Ви закликали мене.]
Нельтар, Безсмертний.
З голови, наче в диявола, в нього стирчали роги. Його велетенська постать мала чотири величезні руки й чотири довгі ноги, що височіли над усім довкола. Його голос сповнювала зловісна веселість. Лурака шанобливо схилив голову.
— Так. О Великий Зовнішній Боже, я хочу використати право, дароване в обмін на жертву.
[Тож яка твоя вимога?]
— Убий цю дівчину.
Не було жодних вагань.
Нельтар, мабуть, зацікавлений, допитувався далі:
[Ти розтратиш мою силу на щось настільки незначне? Ти впевнений?]
— Так.
[Ну, це право, дароване тобі, тож я не ставитиму його під сумнів. Однак—]
Куточки рота смуглявого Зовнішнього Бога вигнулися в монструозну посмішку.
[Якщо ти захочеш запозичити мою силу знову, ти мусиш надати ще п'ять тисяч живих жертв, як ти робив це раніше.]
— Я надам їх.
[Гм-м—]
Сила.
П'ять тисяч.
Живі жертви.
Діалог, сповнений моторошних слів і понять, завершився короткою реплікою, що віщувала лихо:
— Як захопливо.
Згодом... Коли погляд Нельтара змістився в бік Ютії, найслабший натяк на жаль промайнув на обличчі Лураки.
Він приніс полонених солдатів і лицарів Калібана як живу жертву, щоб здобути це право.
Він ніколи не передбачав потреби використати його на дівчині, яка стояла перед ним.
Але він не відчував жалю через закликання Зовнішнього Бога в цей конкретний момент.
Тому що він бачив це на власні очі.
Силу, що не піддавалася жодному осмисленню, — силу, яка одним ударом стерла з лиця землі передову базу Калібана, де перебували тисячі людей.
І ось Лурака просто спостерігав.
Як Нельтар, подібний до дитини, яка знайшла нову іграшку, робив обдумані, сповнені очікування кроки до Ютії.
[А тепер, гадаю, мені варто попрощатися з тобою—]
Однак...
[О, та—]
У той момент, коли Нельтар досяг дівчини... Він не зміг закінчити своє речення.
У той момент запитання сформувалося в голові Лураки.
"?"
"?!"
І потім він це побачив.
Тремтіння, тремтіння, тремтіння—
Істота, чия незбагненна сутність не залишала йому сумнівів: вона зітре її з лиця землі без жодного сліду…
[Чому… ти тут…?]
Тепер тремтів від жаху, його тіло неконтрольовано дрижало.
.
.
.
(П.П Який же він лошок, ахахахаха.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]