Розділ 216 - Темрява Півночі (3)
— Вітаємо, маркізе!
— Ви прийшли, маркізе...
Після того як Алон увійшов до кабінету, Сіллі жваво й захоплено привітала його, тоді як Деус, для разючого контрасту, лише ледь кивнув, виглядаючи цілком виснаженим.
Алон поцікавився, як вони почуваються.
— То як ваші справи?
— Так! Завдяки великодушності, яку ви нам виявили, я чудово проводжу час!
— Я відчуваю те саме……
Їхні відповіді зберігали таку ж невідповідність.
Сіллі завзято подалася вперед, жваво щебечучи, тоді як на обличчі Деуса закарбувалася глибока втома.
Спостерігаючи за ними з зацікавленим інтересом, Алон звернувся до Сіллі:
— До речі, я дещо чув...
— О, про що саме ви...
На мить у нього на язиці мало не зірвалося слово «фінансова піраміда», але він насилу проковтнув його, болісно підбираючи відповідне визначення.
Алон внутрішньо боровся, щоб стримати цю фразу й знайти кращий спосіб висловити свою думку.
Оскільки ідея «фінансової піраміди» засіла в його голові, альтернативне формулювання виринало повільно.
Після короткої паузи для роздумів, Алон прокашлявся. Попри складність, на щастя, йому вдалося сформулювати правильні слова.
— Я чув, ви займаєтеся благодійністю, використовуючи могуть Каланнон.
— Так! Я глибоко вдячна за силу, яку маркіз дарував мені, і як її носійка прагну поводитися так, щоб бути гідною цього дару.
— …Ось як.
— Так!
Сіллі відповіла сяйнистою посмішкою.
"Ну, просто бачити її щасливе обличчя вже було досить приємно, тож…"
Перервавши свої думки, Алон поклав руку на плече Сіллі.
— Просто про всяк випадок, будь ласка, не перенапружуйся надто сильно.
Природно, з точки зору Алона було вигідно, щоб Сіллі старанно працювала й здобувала нових послідовників.
Однак, оскільки вона також була молодшою сестрою Деуса, він волів уникнути покладання на неї надмірного тягаря.
— О — я, можливо, створила проблему?
Щойно вона це почула, очі Сіллі наповнилися сльозами, ніби увесь її світ щойно завалився.
Алон був внутрішньо збентежений її раптовою, драматичною реакцією.
— Щоб прояснити, я не мав на увазі нічого такого. Те, чого ти досягла, очевидно, надзвичайно допомогло.
— Тоді...
— Це просто щира турбота. Благодійна праця набагато складніша, ніж здається.
На щастя, непорозуміння було швидко залагоджено.
Обличчя Сіллі миттєво прояснилося, ніби нічого й не сталося.
— Не хвилюйтеся про це! Я абсолютно не перенапружуюся!
— …Справді?
— Так! І навіть якщо доведеться трохи напружитися, нічого страшного. Я ж свята, яка служить вам, тож це моє призначення! — оголосила Сіллі, і на її обличчі читалася урочиста важливість, ніби їй довірили велику й шляхетну справу.
Поруч із нею Деус погрозливо клацнув язиком, не приховуючи своєї заздрості.
Проте сам Алон, який, за її словами, вселив у неї це глибоке почуття обов'язку...
— Добре, я зрозумів.
У глибині душі він спантеличено подумав: "Хіба я… колись натякав на щось подібне…?"
Він, безумовно, роздумував про це, коли вперше з'явилися чутки, що називали Сіллі святою.
Але Алон ніколи прямо не згадував про жодну «місію», коли дарував їй силу.
Це було ще не все. Він ані не покладав на неї жодної відповідальності, ані офіційно не проголошував її святою.
І все ж...
— Я й надалі робитиму все можливе!
Дивлячись на дівчину, чиї очі палали так, ніби їй доручили найсвятіше завдання на Землі, Алон просто не міг сказати їй: "Узагалі-то, ти не свята".
— …Залишаю це на тебе.
— Так!
Алон просто злегка знизав плечима.
"Ну, чи має це взагалі якесь значення зрештою?" — подумав він.
Він завжди зосереджувався лише на божественності — він ніколи серйозно не замислювався над створенням офіційного релігійного інституту.
Думаючи про це зараз, дозволити ситуації розвиватися органічно не здавалося поганим рішенням.
Оскільки він не мав наміру формувати структурований релігійний орден, було неважливо, хто візьме на себе роль святої чи лицаря.
Тому...
— Якщо тобі щось знадобиться для благодійної діяльності, дай мені знати. Також не вагайся вживати будь-яких заходів, які вважатимеш за потрібне.
Запропонував він це, щоб полегшити її хвилювання хоча б трохи.
— ……!! Я працюватиму ще завзятіше!
Очі Сіллі знову розширилися, і вона кивнула з такою силою, що здавалося, ніби її голова може відвалитися.
"Виходить, благодійна праця все ж таки досить дорога" — подумав він.
Слабке відчуття задоволення оселилося в його грудях.
————
Завершивши обговорення, Алон вийшов із кімнати разом із братом і сестрою Макалліанами.
Лише тоді він згадав про Ютію, яка супроводжувала його, й усвідомив, що зовсім про неї забув.
— …Ютія, ти почувалася дискомфортно?
— Хм-м — який саме аспект змусив вас так подумати?
— Враховуючи, що ти поклоняєшся богині Сіронії.
Навіть промовляючи це, Алон відчув деяку ніяковість.
"Я не приділив належної уваги Ютії" — подумав він.
Послідовники богині Сіронії загалом не заперечували існування інших богів.
Однак, хоча вони й не виступали активно проти інших богів, було беззаперечно, що ті часто викликали в них неприязнь.
Знаючи це, Алон із трохи винуватим виразом обличчя пояснював ситуацію.
Попри їхню близькість і непохитну відданість Ютії, вона залишалася послідовницею Сіронії й навіть обіймала ранг Кардинала в Розаріо.
Вислухавши його вибачення, Ютія деякий час мовчки дивилася на нього, перш ніж на її губах з'явилася слабка посмішка.
— Хм-м~ Це правда. Як ви й припустили, хоча ми й не виступаємо активно проти інших богів, їхня присутність дещо нас бентежить.
— То це справді так?
— Ну, це загальна думка. Але це не проблема.
— …?
— У цьому випадку це стосувалося вас, Учителю. Тож це не створює жодної проблеми.
— Це… справді так?
— Якби від мене вимагалося віддалитися від вас або почуватися ніяково лише через те, що я повинна вірити в Богиню Сіронію...
Попри м'який вигин її посмішки, очі Ютії звузилися, наче в хижої кішки, коли вона продовжила свою думку:
— ...Тоді я не вважаю, що мені взагалі потрібен такий бог.
Підсумувала вона, ніби стверджуючи звичайнісінький факт.
"Хіба це не надзвичайно небезпечна заява, якби її почув хтось інший?" — подумав він.
Утім, Ютія говорила без тіні хвилювання й продовжила незворушним тоном:
— Якщо подумати, якби все було саме так, мені не було б куди подітися. Як би ви поставилися до того, щоб прийняти мене як свою святу натомість, Учителю?
— А-Абсолютно ні!
Цього разу Сіллі різко перебила, міцно стиснувши свої крихітні кулачки...
— Ю-Ютія! Ви віддані Богині Сіронії! Ви не можете казати такі речі — це святотатство!
— Але я цілком серйозно.
— Все одно, вам не можна!
— Чому ні?
— Тому що свята — це я!
— Хм-м~ А чи знала ти, Сіллі? Святу зрештою обирає божество. Залежно від рішення бога, цей статус може змінитися будь-якої миті.
— Все одно, свята — це я!
Сіллі затремтіла, коли подивилася на Алона розпачливими очима.
Її погляд практично благав: "Правильно? Це моє становище, хіба ні? Скажіть їй, що це неправда! Це справді неможливо, правда?!"
Незворушна Ютія також подивилася на Алона з ледь помітним очікуванням.
Однак ця мить швидко минула.
— Звісно, я просто дражнюся.
Ютія зробила крок назад...
— Сіллі, ти не повинна засмучувати маркіза. Зрештою, ти свята.
Заявила вона зі спокійною й зібраною посмішкою.
————
Тюльман, голова «Чорної руки», поринув у солодкі мрії.
Справді — він просто не міг не мріяти про успіх.
Адже контракт, який він нещодавно отримав, потенційно міг принести більше, ніж усі його попередні роботи разом узяті.
Звісно, той факт, що ціллю був маркіз Палатіо, становив для Тюльмана значний особистий ризик.
Але навіть так він ніколи не припускав думки про невдачу.
Завдання, зрештою, полягало не у викраденні самого маркіза, що було б набагато складніше, а лише в крадіжці однієї з його речей.
Що ж до самого ремесла крадіжки, Тюльман твердо вірив, що його організація "Чорної руки", володіє неперевершеною майстерністю.
Крім того, він уже розробив спосіб впоратися з будь-якими ризиками після завершення завдання.
Звісно, той "план" передбачав ліквідацію високопоставлених членів, які брали участь в операції, підставляння випадкових підлеглих і його власну безпечну втечу — справді мерзенна, підступна стратегія.
Але для Тюльмана це був найефективніший варіант.
Останнім часом він був сповнений оптимізму щодо майбутнього.
Принаймні ще кілька хвилин тому.
— А...
Тюльман приголомшено витріщався на повалені постаті, розкидані перед ним.
Кожен із цих чоловіків вважався елітним членом "Чорної руки".
Проте зараз — усі вони були вщент розбиті.
А серед їхніх понівечених тіл крокували представники двох рас, яких Тюльман ніколи в житті не бачив.
— Наш загін знешкодив більше.
— Ні, це зробили ми.
Ельфи.
Та...
Ящіролюди.
— Ви прибули пізно.
— Ми знищили дві додаткові бази, перш ніж дістатися цього місця. Це означає, що ми впоралися значно швидше за вашу групу.
"Це справді відбувається…?" — подумав він.
Тюльман був приголомшений виглядом двох міфологічних рас, яких до цього зустрічав лише в літературі. Вони насуплено дивилися один на одного, наближаючись до нього.
Сам факт побачити їх на власні очі вже здавався неймовірним.
Але чому вони напали на штаб-квартиру "Чорної руки"?
Він не мав жодного уявлення.
Однак найглибші його інстинкти кричали лише про одне.
"Біжи".
Тюльман спробував розвернути своє поранене тіло й утекти, але...
Глухий удар!
— Кх-х —!
На жаль, меч, що пройшов крізь його серце, зробив будь-яку втечу неможливою.
— Ви, мерзенні довговухі, влаштували засідку на когось, поки самі сперечалися?
— Гм-м, ви просто були надто недбалі.
Поки вся сила витікала з його тіла, Тюльман ледве спромігся прошепотіти:
— Чому…?
Він щиро не розумів.
Почувши його слабкий голос, ельф та ящеролюд, які ще мить тому кидали один на одного люті погляди, обидва перевели погляд на меч, що стирчав у його грудях, — і ніби змовившись, відповіли:
— Тому що ти націлився на маркіза.
— Якщо ти наважився підняти руку на друга Великого, ти мусиш заплатити найвищу ціну.
Їхні слова були позбавлені емоцій.
І з цією останньою заявою...
— На цьому справу завершено.
— Звісно, нам усе ще потрібно вистежити замовника завдання...
Свідомість Тюльмана згасла остаточно.
————
— …Чорна рука знищена?
— Так, це ті дані, які я зібрав.
— ……Це справді так?
— Так і є.
Перед відбуттям на північ Алон залишався в Калібані близько тижня, очікуючи на початок експедиції.
Під час обіду в день їхнього від'їзду він отримав це несподіване повідомлення від Евана.
— …Хто відповідальний за їхнє падіння?
— Хм-м... Навіть Інформаційна Гільдія ще не змогла це з'ясувати. Але я передбачав вашу цікавість, тому заздалегідь обов'язково все розпитав.
Алон неуважно потер підборіддя.
"…Чорна рука зникли? Ті самі сумнозвісні Чорна рука?" — подумав він.
У це було важко повірити.
У грі Чорна рука постійно була кісткою в горлі, дошкуляючи гравцям аж до середньої та пізньої стадій гри.
А зараз їх просто повністю знищили?
"Ну, гадаю, їхнє зникнення — це непоганий результат" — подумав він.
Тим не менш, таємниця того, хто їх анігілював, продовжувала його турбувати.
Якраз коли він був поглинутий думками...
— Ми готові!
...Експедиція нарешті зібралася.
Коли Алон рушив уперед, він помітив Райнгарда серед учасників.
— Слухай уважно, Райнгарде. Нездатність вклонитися перед статуєю величного Каланнона є тяжким проступком...
— Нахили голову, Райнгарде.
— А-а-агх, просто замовкніть уже!!
— Райнгарде, будь ласка, передумай. Ти ж бачив його величезну силу, хіба ні? Якщо присвятиш йому свою віру, ти теж зможеш повелівати цією силою.
Затуляючи вуха, ніби від нестерпного болю, Райнгард видав змучений крик.
Поруч із ним Сіллі рішуче намагалася переконати його навернутися.
У ту мить Алона раптом осяяло.
Він нарешті зрозумів, чому його накопичена Віра так стрімко зростала протягом останніх кількох місяців.
І ось так розпочалася подорож на північ.
.
.
.
(П.П Уті-бозе, яка Сіллі миленька коли Ютія її дражнила. А ще угараю з момента про Райнгарда, вже вдруге читаю цей момент, і вдруге смішно, Сіллі в навернені в віру, дуже могутня ахахахах.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]