Розділ 215 - Темрява Півночі (2)
Фултон відчайдушно намагався осягнути реальність ситуації, яка розгорталася просто перед ним.
І справді, його замішання було цілком виправданим.
Він ніколи раніше особисто не зустрічав ельфів.
Зв'язки між Об'єднаним Королівством та ельфами були відчутно натягнутими.
Навіть на рабських ринках було дуже важко знайти ельфа.
Проте зараз безпосередньо поблизу нього перебувало понад десять осіб.
До того ж...
— .....
...Це були явно не звичайні ельфи.
Вони, безсумнівно, були сильними бійцями.
Щойно усвідомивши їхню грізну присутність, Фултон миттєво охопив своє тіло маною.
Він усе ще не міг повністю осягнути те, що відбувалося.
Чому ельфи опинилися так близько до Королівства Астерія?
Чому вони так люто відреагували на згадку про маркіза Палатіо.
Фултон не мав жодних відповідей.
Але одна істина відгукнулася в ньому з абсолютною впевненістю:
"Небезпека".
Обставини для нього склалися вкрай несприятливо.
"Я мушу негайно втекти".
Без найменших вагань Фултон вивільнив свою ману.
Залп блакитної мани широко розсіявся в усіх напрямках.
Ельфійські інстинкти спалахнули, змушуючи їх кинутися навперейми й перекрити йому шлях до втечі.
Однак перш ніж вони встигли повністю відреагувати, вивільнена Фултоном мана миттєво перетворилася на темний туман, повністю закривши їм огляд.
— !?
Поки ельфи завагалися, на мить ошелешені раптовою завісою, Фултон підступно всміхнувся й розвернувся, щоб утекти.
"Ви змарнували дорогоцінні секунди на балачки, замість того щоб схопити мене".
Якщо говорити про безпосередню бойову силу, Фултон насправді був одним із найслабших серед керівників "Чорної руки".
Дехто навіть пошепки говорив, ніби йому бракує сили, щоб зберегти свій нинішній ранг.
Проте, попри такі думки, ніхто всередині "Чорної руки" не наважувався оскаржувати його становище.
Для цього була лише одна вирішальна причина.
Його здібності до маскування були беззаперечно видатними.
Особливо вирізнявся його унікальний талант — здатність перетворювати власну ману на густий туман.
Варто йому активувати цей талант, як навіть ті, хто намагався відстежити його за допомогою магії виявлення, не могли визначити його місцеперебування.
"Спочатку треба забратися звідси й повідомити про цю неочікувану зустріч".
Фултон негайно зробив крок... І одразу ж втратив свідомість.
— ?
Свідомість повернулася до нього за частку секунди.
Першим відчуттям, яке він зафіксував, був гострий, неймовірний біль у боці.
Наступне моторошне усвідомлення вдарило по ньому... Щось уразило його просто всередині власного туману, жбурнувши в повітря.
І зрештою його останню зв'язну думку перервав гучний голос:
— Гм-м... То це і є та жалюгідна істота, яка збиралася зашкодити любому другу Великого?
— Кх-х!..
Величезна рука міцно стиснула його шию, без зусиль піднімаючи вгору, ніби його череп ось-ось мав розтрощитися.
Вона належала велетенському ящіролюду, чия колосальна туша затьмарювала все, що Фултон коли-небудь бачив.
Коли перед ним постала загрозлива фігура ящіролюда, очі Фултона розширилися від глибокого жаху.
— ...Гей, ящір, навіть не думай привласнювати нашу законну здобич!
Повітря раптово розтяв голос ельфа.
Ящіролюд зневажливо фиркнув, ще дужче стискаючи горло Фултона.
— Нургі. Ми просто закінчили роботу, яку ви явно провалили.
— Ви й поняття не мали, де він, поки ми його не вислідили!
— Як би там не було, якби ви дали йому вислизнути, шановний друг Великого — маркіз — зазнав би непотрібного клопоту.
— Ми б знешкодили його й без вашого непотрібного втручання.
Ніби за звичкою, обидві фракції негайно розпочали гучну, безглузду суперечку.
Фултон міг лише дивитися, абсолютно спантеличений цією химерною перепалкою.
Істоти, які стояли перед ним, були ельфами та ящіролюдом...
Расами, які майже ніколи не траплялися в межах Об'єднаного Королівства.
І якщо судити з їхньої запеклої сварки... Здавалося, усі вони виконували роль охоронців маркіза Палатіо.
Вони не просто захищали його, а запекло боролися за право це робити й говорили про нього з найвищою пошаною.
Що могло означати лише одне...
"…Хто ж він, чорт забирай, такий?"
...Фултон спіймав себе на тому, що згадує дивовижно непримітний вигляд маркіза Палатіо.
У той самий момент...
— Ви, ельфи, дратівливо гучні. А якщо точніше...
На обличчі ящіролюда розповзлася моторошно неспокійна посмішка.
— Можливо, нам варто спочатку трохи побалакати?
Коли хижацький погляд ящіролюда зупинився на ньому, Фултон із крижаною ясністю усвідомив:
"А".
Усе пішло катастрофічно шкереберть.
————
— Що саме ви маєте на увазі?
— Ну, простіше кажучи — мені цікаво, чи ви двоє часом не закохані одне в одного.
Тон Сіян був таким легким і нетурботливим, ніби вона запитувала про сніданок.
Алон на секунду завмер, перш ніж повільно похитати головою.
— Між нами немає такого романтичного зв'язку.
— Це справді так?
— Але, дозвольте запитати, чому Ваша Величносте ставить таке питання?
Сіян витончено торкнулася вказівним пальцем губи, а потім невимушено відповіла:
— Це просто думка, яка займала мій розум.
— ...Думка, яка займала ваш розум?
— Так. Маркізу немає потреби перейматися цим. Це лише питання особистого інтересу.
— Можу я дізнатися природу цієї цікавості?
На допитливе запитання Алона, Сіян зробила паузу, видала замислене "хм-м", а потім загадково посміхнулася.
— Я розповім вам наступного разу, коли ви завітаєте до мене.
— Ось як?
— Це має гарантувати, що ви помчитеся сюди одразу, як тільки закінчите свої обов'язки, хіба ні?
— ……
Вираз обличчя Алона на мить здригнувся.
"Вона знала мої наміри".
Зберігаючи бездоганно нейтральний вираз, він обережно відвів погляд убік.
— ...Прийміть мої щирі вибачення, Ваша Величносте.
— Усе гаразд. Я просто дражнила вас.
Сіян легенько, безтурботно розсміялася.
Потім, ніби раптом щось згадавши, вона злегка насупила брови.
З тихим зітханням вона простягнула щось у бік Алона.
Це була невелика посудина, наповнена солодкою печеною картоплею.
— Прошу вибачення. Я майже забула про вихованість.
— ...Це дрібниці.
— Їжте. Я наказала приготувати її, коли тут була Кардинал, тож вона ще має бути теплою.
Сіян із цілком природним виглядом піднесла йому солодку печену картоплю.
Алон шанобливо схилив голову.
— Приймаю з вдячністю.
— Не поспішайте й насолоджуйтеся.
Сіян спостерігала з явним задоволенням, як Алон, тепер цілком звиклий до цього ритуалу, вправно відкусив шматочок.
"...Чому в мене таке чітке відчуття, ніби я тут як видовище?"
Хоча інтенсивний тиск помітно зменшився порівняно з його попереднім візитом, дивне відчуття, що за ним спостерігають, усе ще не зникало.
Якийсь час єдиним звуком, що наповнював простір, було тихе жування солодкої печеної картоплі.
— А тепер перейдімо до справи.
Переконавшись, що Алон закінчив їсти, Сіян випросталася, надаючи своїй поставі офіційності.
Алон послідовно пригадав події, що відбулися в Грейніфрі, і почав переповідати подробиці, переконавшись, що нічого не пропустив.
Минув значний проміжок часу, поки він продовжував свою розповідь.
— Ого~ Тож зрештою ви, по суті, піднялися до статусу божества ельфів?
— ...Щось на кшталт того, так.
Коли Сіян допитувала його з виразним награним захопленням у голосі, Алон завагався, але зрештою визнав цей факт.
Вона повільно кивнула, ніби відсутня деталь пазла нарешті стала на своє місце.
— Ось чому ти сказав, що це дало тобі величезну силу.
Вона глибоко замислилася.
— Можна запитати, чи вдалося вам згадати ще якісь додаткові спогади, окрім тих, про які ви вже розповіли?
Сіян злегка знизала плечима.
— Ні, більше нічого не виринало.
— ...Це щира правда?
Тоді...
— Ну, є один незначний фрагмент. Щоправда, він не стосується маркіза.
...Додала вона, дозволяючи грайливій посмішці торкнутися її обличчя.
Алон на мить замовк, перш ніж спокійно відповісти:
— Схоже, ця конкретна розмова явно займе чимало часу, перш ніж ми дійдемо якогось висновку.
— Справді, так і є. Я обов'язково повідомлю вам, щойно стане доступним наступний спогад.
Потім вона підняла вказівний палець і легким поштовхом ніжно підняла куточок рота Алона.
— Однак якщо чекати надто довго, ваш інтерес може згаснути. Тож я дам вам невелику підказку, щоб ви не втрачали цікавості.
Її голос був абсолютно стриманим, ніби вона просто маніпулювала ним так, як їй заманеться.
— У тому короткому спогаді, який я бачила, з'явилася Кардинал Ютія — хоча вона виглядала дещо інакше, ніж зараз.
— Інакший вигляд?
— Так. Її волосся було зачесане набік, і її офіційне вбрання також відрізнялося.
Сіян вільною рукою поправила своє волосся, показуючи, як це виглядало. Коли Алон злегка подався вперед, вона повільно прибрала палець.
— Це все, що я можу вам розповісти. Рештою я поділюся наступного разу, коли ви завітаєте.
— Зрозуміло.
— О, і просто щоб ви знали...
Безтурботний сміх відлунав у просторій залі аудієнцій.
— Ютія виглядала дивовижно, коли її волосся було вкладене таким чином.
— ...Я зрозумів.
Відповідь Алона трохи забарилася.
Сіян ще ширше усміхнулася, помітивши його реакцію.
— Що ж, гадаю, я очікуватиму побачити вас знову приблизно через три місяці — або, можливо, через чотири, через майбутню конференцію Об'єднаного Королівства.
Завдяки цьому заключному зауваженню, офіційну аудієнцію було завершено.
Якимось чином Алон відчув, ніби з нього висмоктали всі життєві сили.
Коли він зрештою повернувся до серця внутрішнього замку, то виявив Ютію, яка чекала на нього разом з Еваном.
— Ви успішно завершили всі свої обов'язки, Учителю?
— Так, я закінчив аудієнцію у Її Величності, тож мушу вирушати зараз. Однак...
Алон, відповідаючи, раптом спантеличено подивився на неї.
За той короткий час, що вони не бачилися...
— ......Щось хороше сталося?
...Обличчя Ютії сяяло яскравіше, ніж зазвичай.
— Хм-м? Невже? Напевно, я просто рада вас бачити, Учителю.
— ......Ось як?
Вона виглядала надто щасливою для простого "рада вас бачити"...
— Так. До того ж я зустріла людину, з якою ми знайшли спільну мову. Може, тому?
— Ти маєш на увазі Її Величність?
— Саме так, Учителю. Останнім часом я чимало пересувалася, зустрічаючись із різними людьми, і на диво, з Її Величністю значно легше спілкуватися, ніж я очікувала.
— Ти ж зустрічалася з нею раніше, чи не так?
— У мене ніколи не було нагоди для належної, тривалої розмови дотепер. У будь-якому разі, вона справді "добра людина". Можливо, це і є причиною мого піднесеного настрою.
"Ну, якщо так..." — Алон просто кивнув, не ставши більше допитуватися.
Ютія згодом змінила тему й запитала:
— Тож, Учителю, куди ви зараз прямуєте?
— У мене є термінова справа на півночі, тож я прямую в тому напрямку.
— Тоді, можливо, ми могли б подорожувати разом.
Алон здивовано підняв брову.
— ...? Тобі теж потрібно на північ?
— Так, у мене там є кілька важливих справ, які потребують моєї уваги.
— ...Якщо це стосується чогось на півночі, це пов'язано з передовою військовою базою Калібана?
— Правильно.
Алон кивнув, не бачачи жодної можливої причини відхилити пропозицію.
— У такому разі ми вирушимо разом.
І ось так їхні плани щодо подорожі були остаточно узгоджені.
— Цей результат мене дуже тішить.
Промурмотіла Ютія стиха, кинувши швидкий погляд на Алона.
— ...Тішить?
— Так. Що стосується точної причини чому...
Її очі витончено вигнулися, як крихкі пелюстки, що гойдаються від легкого вітерцю.
— ...Я вже висловила свої почуття вам, коли ми минулого разу відвідували місячні квіти, хіба ні? Тож я не повторюватиму цього зараз.
————
Наступного ранку.
Алон і Ютія покинули місто Терія й узяли курс до Калібану.
Дорогою Ютія розкрила свою конкретну причину подорожі на північ.
"Значить, це через Папу".
Папа Розаріо, Леретеліос III, перебував у добровільному самітництві протягом кількох років і рідко показувався на публіці.
Вона пояснила, що подорожує на північ за його особистою вказівкою, але Алон відчув, що щось не так.
Ні — якщо бути точнішим, він вважав тривале самітництво Папи вкрай підозрілим.
"У затвердженому сюжеті оригінальної історії Папа мав піти в самітництво, але ж він не повинен був робити цього так рано за часовою лінією, хіба ні?"
Тримаючи цю думку в голові, Алон зрештою прибув до Калібана приблизно через місяць подорожі.
Він негайно попрямував до маєтку Деуса.
І там... Йому постало видовище.
Пишно прикрашена статуя, набагато розкішніша й вишуканіша за все, що можна було знайти в маєтку маркіза.
Перед нею десятки лицарів були цілком занурені в палку молитву.
Втративши дар мови, Алон зрештою дозволив одному з лицарів провести себе до кабінету.
А наступним видовищем, яке постало перед ним, було...
— Брате, скільки ще разів я мушу тобі це казати? Тобі потрібно точно нахилити зап'ястя на п'ять градусів!
— Д-десь так?
— Ні! Категорично не так! Дивись на мене~ Це робиться ось так!
— ...Це правильно?
Деус щосили мучився над якимось завданням... а Сіллі ретельно виправляла кожен його рух.
З якоїсь незбагненної причини Алона раптом охопило моторошне, дедалі сильніше відчуття неминучої катастрофи.
.
.
.
(П.П Пх, чуйка Алона почала усвідомлювати що Сіллі небезпечна хд.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]