Розділ 214 - Темрява Півночі (1)
На невеликій галявині серед лісу, розташованого десь у південних просторах Союзних Королівств, зібралася група з п'яти осіб — чотирьох чоловіків та однієї жінки.
— То ми справді доведемо це до кінця?
— Так.
Перше запитання поставила жінка. Вона виглядала невдоволено, але чоловік, який їй відповів, — Тюльман, — лише повільно й рішуче всміхнувся.
— Ми заберемо майно, яке належить маркізу Палатіо.
— Як не крути, це звучить як повне божевілля…
Жінка висловила свій протест, і чоловік, що сидів поруч із нею, підтвердив її слова ствердним кивком.
Утім, Тюльман, чоловік із помітним шрамом на обличчі та голова сумнозвісної організації Чорна рука в Об'єднаному Королівстві, знову заговорив:
— Ні, ми це зробимо. Власне, ми мусимо це зробити.
— …Навіть якщо це означає ризикувати власним життям?
— Саме так.
— Чи є хоч якесь виправдання для такого крайнього ризику?
— Звісно, є.
Впевнений вишкір розлився по його обличчю. Поки інші спостерігали за ним із сумнівом, Тюльман дістав документ із деталями завдання, до якого був прикріплений ескіз, і поклав його перед ними.
— Що це?
— Браслет?
Коли керівники почали розглядати папір, їхні очі поступово розширювалися.
— …?!
Їхню реакцію можна було зрозуміти. Величезна сума в золотих монетах, вказана внизу замовлення, була настільки неймовірною, що просто не вкладалася в голові.
— …Це точно правда?
— Так. Щоб переконатися, я перевірив усе особисто.
— За свою кар'єру ми мали справу з чималими багатствами, але така цифра… Чи траплялося нам бодай щось подібне? А що найважливіше — чи дійсно вони зможуть це виплатити?
— Я ж вже казав. Я все перевірив.
Після рішучого підтвердження Тюльмана, всі роззявили роти від подиву. "Це… правда? У такому разі…"
— За таке варто поставити на кін власне життя, чи не так?
— З цим не посперечаєшся.
— Якщо розібратися, це навіть не ситуація життя чи смерті. Ми лише крадемо річ. У чому ж така велика складність?
— Ну… те, що це маркіз Палатіо, чесно кажучи, трохи непокоїть…
Чоловік, який до цього підтримував слова жінки, повільно кивнув.
— Чесно кажучи, це надзвичайно спокусливо. Ми ж не робимо нічого, крім крадіжки. Зрештою, це наша спеціалізація.
— Але що це взагалі за браслет, за який пропонують таку дивовижну винагороду?
Цілком слушне запитання. Однак Тюльман легко його відкинув:
— Яка різниця? З нашого боку потрібно лише доставити замовлену річ і забрати нагороду.
— Розумно сказано.
— Дуже добре, оскільки ми всі дійшли згоди, може, почнемо негайно?
Щойно Тюльман договорив, очі керівників, прикуті до листа із замовленням, спалахнули жадібністю.
— Почнемо з невеликого спостереження.
І, природно, в власних очах Тюльмана спалахнуло глибоке, ненаситне бажання.
————
Приблизно через два тижні після того, як група Алона вирушила до Астерії…
— Яка смакота…
Алон, знову насолоджуючись солодкою печеною картоплею, відкусив шматочок і…
[Кр-а-а-ах! Я ж казала тобі не чіпати мене!!]
…Спостерігав за Базіліорою, яка розлючено ревіла, не випускаючи їжу з рота, та Блекі, який повністю ігнорував її й продовжував грайливо лупити її лапою.
Це змусило Алона раптово замислитися:
"…Якщо подумати, Блекі продовжує поглинати ті масивні сутності, але, схоже, майже не змінюється".
Одразу після того, як вони перемогли Апостола Ліні, Блекі поглинув Кракшу, який розсипався на пил.
"Казали, що він ставатиме сильнішим, пожираючи їх, але чи зазнає він якоїсь кардинальної еволюції?"
Поки Алон розмірковував, жуючи солодку печену картоплю, Блекі, який до цього дошкуляв Базіліорі, раптом переключив увагу на нього. Потім він підійшов і почав ніжно тертися об ноги Алона.
Відчувши цей несподіваний прояв прихильності, Алон лагідно погладив його по голові, усвідомивши, що останнім часом той став незвично ласкавим.
"Раніше він був стриманішим".
Хоча Блекі завжди любив його, але чи показував він колись таку відверту прихильність раніше?
Саме тоді, коли Алон здивувався цій зміні, Блекі продовжував грайливо демонструвати свою відданість, час від часу крадькома поглядаючи на брошку, пришпилену до грудей Алона.
Тільки-но Алон зібрався спантеличено схилити голову…
— Маркізе.
Еван, який, на відміну від інших, чистив звичайну картоплю, покликав його.
— Що таке?
— Пам'ятаєте ті організації, про які ви згадували раніше? Ті, про зникнення яких я доповідав?
— А, ті?
— Так. Ви тоді здавалися трохи невпевненим, тож я зібрав більше інформації, і виявилося, що вони справді зникли. Але відтоді організація під назвою Чорна рука стає дедалі зухвалішою.
— Чорна рука?
— Так. Це було одне з імен у списку, який ви доручили мені розслідувати, і схоже, вони стали досить сумнозвісними.
— Хм~
Алон кивнув, тримаючи в руці солодку печену картоплю. Чорна рука. Це була організація, яку він знав дуже добре. Здебільшого вони займалися крадіжками та торгівлею людьми, а у спогадах Алона вони були неабиякою морокою.
На це було кілька причин. По-перше, вони були боягузами. На відміну від багатьох інших організацій у Психоделії, Чорна рука ніколи не розкривала свою штаб-квартиру та не вступала у прямий бій із супротивниками. Натомість вони постійно дошкуляли гравцям різноманітними методами, що робило їх набагато дратівливішими, ніж можна було очікувати.
Крім того, їхня структура була децентралізованою. Навіть якщо ліквідувати одного керівника, організація в цілому залишалася практично неушкодженою. На додачу до цього, незалежно від стартового королівства гравця, якщо його репутація зростала, Чорна рука неодмінно починала переслідувати його. Якщо гравець не вкладав очки в специфічні характеристики, на фінальних стадіях гри йому доводилося повністю знищити Чорну руку — інакше він залишався б під постійною загрозою їхніх нескінченних спроб крадіжки.
З цієї причини гравці в Психоделію поголовно ненавиділи Чорну руку. Особливо ті, хто відмовлявся розподіляти характеристики відповідно до балансу, розробленого творцями гри, і натомість вкладав усі очки в крайні, орієнтовані на рольову гру білди. Для таких гравців Чорна рука була особливо огидною. Природно, Алон, який колись втратив цінний ресурс, здобутий із великими труднощами, теж їх ненавидів.
"Я волів би не перетинатися з ними, якби це було можливо".
Але наразі не було способу остаточно знищити Чорну руку. Зітхнувши, Алон узяв ще один шматочок солодкої печеної картоплі.
— Хм…
Солодка печена картопля була смачною.
А потім минув ще один тиждень.
————
До того часу, як Алон майже стабілізував магію, яку розробляв разом із Пенією, карета нарешті прибула до столиці Королівства Астерії — Терії. І там на нього чекала…
— Вітаю, Учитель.
— Ютія…?
…Ютія. З радісною посмішкою, яскравою, наче сонце, вна схилила голову у вітанні.
Алон, спостерігаючи за нею, запитав:
— Не очікував побачити тебе в Астерії. Що тебе сюди привело?
— У мене є кілька справ, але насамперед мені потрібно зустрітися з королевою Астерії.
Алон кивнув. Для кардинала не було нічого незвичайного в тому, щоб навідати королеву.
Тим часом погляд Ютії ковзнув до червоної брошки, пришпиленої до нагрудної кишені Алона. Ніжна посмішка з'явилася на її губах, коли вона мовила:
— Рада бачити, що ви носите цю брошку.
— Було б шкода, якби такий подарунок просто припадав пилом без діла.
— Я рада. Боялася, що ви вирішите залишити її просто як прикрасу.
— Не хвилюйся. Я носитиму її.
— Справді?
— Так.
— Тоді… пообіцяєте мені?
Простим жестом Ютія випростала мізинець.
Алон, ледь помітно посміхнувшись, зчепив свій мізинець із її.
Обімінявшись короткими дружніми репліками, обоє покрокували поруч до королівського замку Астерії.
— Заходь першою. Я зачекаю.
— Дякую за вашу турботу, Учителю.
Ютія ввічливо вклонилася на знак подяки Алону й першою пройшла до зали аудієнцій.
Через деякий час…
— Маркізе Палатіо, тепер ми супроводимо вас.
Нарешті настала черга Алона. Лицар, шанобливо вклонившись, провів його до зали. Алон рушив слідом за ним.
І знову замість зали аудієнцій його направили до кабінету Сіян.
— Давно не бачилися.
— Вітаю Вашу Величність.
Алон шанобливо вклонився.
— Будь ласка, сідайте спочатку.
На запрошення королеви Алон сів. Сіян із зацікавленим виразом обличчя пильно подивилася на нього.
— Останнім часом я знову чую чимало інтригуючих пліток. Оскільки ви прийшли до мене, припускаю, ви також були в Грейніфрі?
— Так.
Коли Алон підтвердив це, Сіян задоволено кивнула, але потім швидко змінила тему.
— Мені це також дуже цікаво, але спершу є річ, про яку я мушу запитати.
— Будь ласка, питайте.
— Ви та кардинал Ютія…
Алон схилив голову, дивуючись, чому раптом виринуло ім'я Ютії.
— …Закохані одне в одного?
І від цих абсолютно несподіваних слів…
— …Що?
...На коротку секунду він майже втратив самовладання.
————
Серед керівників Чорної руки, Фултон мав репутацію наймайстернішого в маскуванні та скритності.
Просто зараз він спостерігав за маркізом Палатіо з скелі за міськими стінами.
"Попри всі ці приголомшливі історії, він не здається якимось особливим".
Такою була перша оцінка Фултона щодо маркіза. Раніше він чув незліченну кількість чуток про маркіза Палатіо. Усі розповіді були однаковими. Кожна з них вихваляла його силу, стверджуючи, що він настільки грізний, що навіть ті, хто просто чув перекази, не могли не відчувати трепету.
Але всупереч цим історіям, чоловік перед ним був байдужим і холодним, але в усьому іншому виглядав досить звичайно. На додачу до цього, судячи з його власних особистих стандартів, здібності маркіза Палатіо також не здавалися чимось винятковим.
"Якщо порівнювати його з магом… у найкращому разі він на четвертому рангу… Ні, можливо, зараз на п'ятому?"
Звісно, він розумів, що зовнішній вигляд — це ще не все. Та навіть пам'ятаючи про це, маркіз виглядав аж надто непримітно. На губах Фултона мимоволі з'явилася самовдоволена посмішка.
— За такого рівня його сили я міг би не тільки пограбувати його, а й самотужки прикінчити.
Пробурмотів він недбало. Втім, насправді він так не думав. Виживаючи в кримінальному світі з самого дитинства, Фултон ніколи не судив людей лише за зовнішністю. Проте те, що маркіз Палатіо виглядав настільки непримітно, було досить дивним.
— Хм…
Фултон на мить замислився.
— Ти збираєшся прикінчити маркіза Палатіо?
— А кого ж іще?
— З чого ти взяв, що зможеш?
За звичкою він невимушено відповів на голос поруч із собою:
— Цей бовдур знову хамить. Я намагаюся провернути одну велику справу й нарешті піти на спочинок…
І тут… він усвідомив, що щось не так. Зараз він був один. Він спостерігав за маркізом Палатіо, перебуваючи в схованці. Це означало, що поруч не було жодних підлеглих. Ніхто не мав бути тут, щоб щось запитувати у нього, — і тим більше нікому було відповідати.
Повільно повернувши голову, повністю спантеличений… Фултон побачив їх.
— Скажи, що саме ти збираєшся зробити з маркізом?
Дивлячись прямо на нього — з виразами облич, спотвореними чистою ворожістю, — стояла група ельфів.
.
.
.
(П.П Це йому ще повезло що це Ельфи і Людоящіри, а не хтось із П'ятірки. І до речі, що стосується питання Сіян до Алона, то тут Ютія "Так", Алон "нНе визначено".)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]