Розділ 211 - Північ…? (2)
Онель, який нещодавно відзначився своїми здібностями, виборов право стати частиною лицарського ордену Затемнення та відчував невимовну гордість від того, що належить до цієї сили.
І ця величезна гордість була цілком виправданою.
Калібан пишався безліччю лицарських орденів.
Проте жоден із них і близько не міг зрівнятися з тими, якими керували П'ять Мечів Калібана.
Серед цих елітних сил лицарський орден Затемнення, під командуванням Першого Меча Калібана, Деуса Макалліана, користувався беззаперечною повагою та найвищою шаною.
Перший Меч Калібана, Деус Макалліан.
З огляду на те, що він очолював лицарський орден Затемнення, їх цілком природно вважали Першим лицарським орденом Калібана.
Саме тому Онель відчував таку велику честь бути членом лицарського ордену Затемнення.
І справді, він виразно відчував цю гордість.
Хоча його початковий захопливий трепет трохи вщух, це зовсім не означало, що його глибоке захоплення орденом зникло.
Він усе ще палко бажав залишатися членом лицарського ордену Затемнення.
Однак причина, з якої Онель раптом почав піддавати сумніву все навколо, полягала в його старших по службі.
Ні, якщо бути точнішим — абсолютно у всіх його старших.
— ...Старший.
— Хм? Онель, що таке?
Саме його старший, Відин, миттєво відгукнувся на оклик Онеля.
Відин володів міцною, кремезною статурою лицаря, проте його обличчя випромінювало незвичайно м'яку та приємну вдачу.
— Ем... можу я дещо запитати?
— До чого ця офіційність? Запитуй про все, що тебе цікавить.
Відин щиро та доброзичливо розсміявся.
Онель на мить замовк, перш ніж нарешті промовити ці слова.
— Чому... чому ви молитеся?
Молитва.
Якщо бути чесним, сам акт молитви не був чимось незнайомим для Онеля.
У лицарському ордені Затемнення завжди були старші, які підносили молитви перед тим як їсти чи тренуваннями.
Однак причина, з якої Онель запитав про це саме зараз, була простою.
"Зачекайте, але чому абсолютно кожен із них...?"
Кожен член ордену, який повернувся з джунглів разом із командиром — починаючи від вчора, усі вони молилися з неймовірним побожним запалом.
І це було далеко не буденною справою — усе відбувалося з такою пристрастю, що навіть священники Сіронії на їхньому тлі здавалися б стриманими.
Коли Онель повернувся з виконання свого завдання і побачив цю картину, він просидів приголомшеним усю ніч.
І оскільки ця напружена атмосфера зберігалася й сьогодні, він нарешті наважився запитати.
Відин відповів так, ніби це запитання було чимось само собою зрозумілим.
— Як це чому? Звісно ж, це молитва божественній сутності.
Він знову весело всміхнувся.
"Молитва божественній сутності..."
Онель точно знав, до кого саме його старші звертають свої молитви.
Він просто не міг цього не знати.
Зрештою, починаючи від вчора, з їхніх уст беззупинно лунало лише одне ім'я.
— Ви маєте на увазі... що ця божественна сутність — це маркіз Палатіо?
— Так, ми підносимо свої молитви йому.
— ...
Зіткнувшись із цією непохитною та абсолютною відповіддю, Онель просто втратив дар мови.
Чесно кажучи, він не міг повністю осягнути слова Відина.
Якби всі ці люди молилися богині Сіронії, це не здавалося б дивним.
Але об'єктом їхнього поклоніння — цією так званою "божественною сутністю" — була людина, маркіз Палатіо.
Звісно, Онель був дуже добре знайомий із цим іменем.
Маркіз Палатіо беззаперечно заслуговував на величезну повагу.
Він здолав не одного, а одразу двох Зовнішніх Богів.
Саме він успішно відвернув кризу зі штучними Зовнішніми Богами, яка ледь не спустошила Королівство Ашталон.
Окрім цього, існувала безліч інших історій, як великих, так і дрібних.
Навіть Онель іноді замислювався: "Чи може одна людина справді досягти всього цього самотужки?"
Крім того, він продемонстрував неймовірну силу й у джунглях.
І саме після того випадку його старші почали поклонятися йому.
Онель чув про ці зміни від своїх товаришів.
Він міг певною мірою зрозуміти, з чого все почалося.
Але все одно, поклонятися живій людині як богові...
Для Онеля це здавалося абсолютно неправильним.
— Ем, старший.
— Кажи.
— Як не крути, він усе ще жива людина...
Тільки-но він зібрався обережно висловити своє занепокоєння...
БХАМ!
— Тривога! Лицарі Лібірії зневажили маркіза, назвавши його єретичним богом!
Лицар раптово увірвався крізь двері їдальні, кричачи на всю горлянку.
До цього моменту їдальня була сповнена тихих розмов.
І вмить...
Тиша.
За одну мить запанувала крижана нерухома тиша.
А потім...
— Ці покидьки.
— Де вони?
— Веди нас до них просто зараз.
Перш ніж Онель узагалі встиг усвідомити, що відбувається, кожен лицар у залі в єдиному пориві кинувся до виходу.
Онель застиг на місці, спостерігаючи за цим приголомшливим гармидером.
"...Я такий радий, що не став запитувати нічого більше".
Він тихо закрив напіввідкритий рот і повільно видихнув.
"Я справді, справді прийняв правильне рішення, утримавши язик за зубами".
Відин, старший, відомий своєю добротою на весь орден, вискочив із оголеним мечем, виглядаючи так, ніби готовий особисто вершити божественну розплату.
"...На даний момент це більше схоже на орден святих лицарів, ніж на звичайний?"
Можливо, якби він пройшов крізь події в джунглях, він би зрозумів.
Але для Онеля, який не знав жодних подробиць, вчинки його старших ставали дедалі химернішими.
Він на мить завагався.
"Може... непомітно повідомити про це командира?"
Ця думка промайнула в його голові, коли він підвівся на ноги.
Онель знав ось що... Перший Меч Калібана, чоловік, яким він глибоко захоплювався, був надзвичайно близьким із маркізом Палатіо.
Однак він знав і ще дещо.
Деус Макалліан був людиною, яка суворо розмежовувала свої службові обов'язки та особисті почуття.
Звісно, саме так лицарі зазвичай і сприймали його, адже Деус ніколи не скаржився на розподіл бюджету королівства й залишався байдужим навіть тоді, коли міг отримати більше вигоди.
Але для Онеля, якого визнали за талант і прийняли до ордену без попереднього досвіду, Деус був людиною, яка за будь-яких обставин чітко розмежовувала державний обов'язок та особисті справи.
І тільки-но він зробив крок із їдальні, щоб доповісти про поточну ситуацію командиру...
— А, командире!
За чистим збігом обставин він помітив Деуса Макалліана, який кудись прямував.
— Як вони насмілилися зневажити маркіза...!
Його очі палали люттю, меч уже був вихоплений із піхов, а фіолетова мана тріщала навколо нього, коли він ішов із зловісною ходою...
Онель знову онімів.
————
Це був початок зими.
Алон, який прямував до Магічної Вежі, щоб забрати Пенію перед поверненням до маєтку, неквапливо їхав у кареті.
— ...Це знову тут. — пробурмотів Еван.
— І справді.
— Тож яка ваша оцінка цього разу, маркізе?
— Якби мені довелося ставити оцінку... дев'ять із десяти.
— О, це на бал краще, ніж учора. Що саме покращило результат?
— ...Дерева стоять абсолютно рівно?
— Хм, робите слушне зауваження? Тепер, коли ви згадали про це, вони й справді виглядають бездоганно вирівняними.
Алон ліниво перемовлявся з Еваном, розглядаючи дерево, що стояло біля дороги.
Точніше, майстерно висаджені декоративні дерева.
Вираз обличчя Алона став дивним, коли він спостерігав за ними.
— І як довго це триває?
— Хм — близько двох тижнів? Ці дерева почали з'являтися наступного дня після того, як ми виїхали з Калібана.
Еван подивився на бездоганно розстановлені дерева із почуттям подиву.
— Серйозно, хто, у біса, їх тут ставить? Як не крути, здається, ніби хтось навмисно розставляє їх уздовж усього нашого маршруту.
— Я теж так думаю.
Алон кивнув.
Чесно кажучи, перші пару разів, коли він бачив ці дерева, він не надав цьому жодного значення.
Можливо, хтось вирішив посадити декоративні дерева вздовж цих доріг.
Але навіть через два тижні — куди б він не вирушив, щодня перед ним поставав новий, бездоганно облаштований ландшафт.
"Що це, в біса, має означати?"
Алон спробував пригадати, чи відбувалося щось подібне тоді, коли він мав справу з "Психоделією".
Але він швидко похитав головою.
Хоча його спогади про той період були туманними, він був упевнений, що нічого подібного раніше ніколи не траплялося.
Тож він на мить замислився.
"Ну, це не схоже на серйозну загрозу, тож, гадаю, поки що це прийнятно".
Але Алон надто добре знав, що до кожної дрібниці в цьому світі потрібно ставитися з пильністю.
— Ми прибуваємо сьогодні?
— Схоже на те.
Алон вирішив, що щойно зустріне Пенію, одразу запитає її про ці дивні дерева.
Коли карета вже наближалася до Магічної Вежі, що височіла попереду, до його слуху долинули дивні звуки.
— О-о-о...
— Як прикро...
— Це несправедливо!
З-за пишних декоративних дерев долинали сповнені смутку голоси ельфів.
А слідом за ними пролунав задоволений, заливистий сміх Драйма, який, судячи зі звуків, переможно кивав головою.
————
Через кілька годин вони нарешті дісталися Магічної вежі.
Пенія приєдналася до Алона, виглядаючи досить роздратованою.
— Чесно, сестро — чому я мушу їхати з тобою?
— Я їду. Ти відмовляєшся їхати зі мною?
— У мене є завдання, доручені Магістром вежі...!
— Можеш скинути їх на когось іншого.
Незважаючи на сильне небажання Феліна...
— Зачекай, ні...
— Заткнися і залізай!
БХАМ!
...Пенія дала Феліну копняка в спину, відправивши його прямо в політ усередину карети.
Спостерігаючи за цією картиною, Алон укотре згадав про її владний характер і привітався з нею.
— Давно не бачилися.
— А, так!
Тими ж миттями, як Алон заговорив, Пенія миттєво скинула свою лякливу ауру.
Тим часом Фелін, якого щойно безцеремонно закинули в карету, витріщився в повному шоці, а його обличчя виражало суміш обурення та приголомшення.
Але Пенія просто підштовхнула двері карети ногою, зачиняючи їх.
— Перепрошую. Якби це залежало від мене, я б залишила його в вежі ще ненадовго, але мені потрібна його допомога в одній справі.
— Допомога?
— Так.
Говорячи це, Алон невимушено дістав божественність Каланнон просто перед Пенією.
Тріск.
— !
У ту ж мить, як вона побачила тріскучу блискавку в долоні Алона, очі Пенії вражаюче розширилися від подиву.
Це було так, ніби вона миттєво розпізнала щось надзвичайно важливе, ніби щойно побачила доказ власної геніальності.
— Це... не може бути —!
— Це божественність.
— ...Ого.
Отримавши підтвердження від Алона, Пенія — яка ще мить тому драматично скаржилася на те, що не хоче їхати — раптом засяяла, а її очі заблищали.
Наче аспірантка, яка щойно знайшла ідеальну тему для дослідження, вона була сповнена ентузіазму й схопила Алона за руку.
— Покажи мені ще раз...!
— Добре.
Без вагань Алон знову активував свою божественність.
Правду кажучи, його нинішня божественність усе ще перебувала на тій стадії, коли навіть виклик кількох іскор вимагав зусиль.
Але це не мало значення.
Зрештою, саме тому він і віз Пенію до маєтку — щоб показати їй божественність і заручитися її допомогою в дослідженні магії.
Таким чином, поки Алон продовжував демонструвати божественність Каланнон стільки разів, скільки бажала Пенія, він раптом усвідомив, що вона перебуває набагато ближче до нього, ніж він очікував.
Її руки й очі були прикуті до долоні Алона, але зі сторони це виглядало так, ніби вона практично пригорнулася до нього.
— Маркізе — ще раз, ще раз!
Але Пенія, здавалося, абсолютно не помічала їхньої близькості, підганяючи його з палаючим азартом.
— Добре.
Тільки-но Алон збирався активувати свою божественність ще раз...
Клац!
Пенія, яка ще мить тому схвильовано підстрибувала, раптово повністю заціпеніла.
Крок, крок...
Потім, не мовивши жодного слова, вона зробила рівно два кроки назад.
Алон подивився на неї з спантеличеним виразом обличчя, не в змозі осягнути таку раптову зміну в її реакції.
Але Пенія зробила ще два кроки назад, збільшуючи дистанцію між ними.
— ...Покажи мені.
Проговорила вона тихим голосом.
Її попередній захват повністю зник.
Її великі очі заблищали, ніби вона стримувала сльози.
— Щось не так?
Запитав Алон.
— Н-ні, зовсім нічого...
Пенія злегка похитала головою, видавивши з себе незграбну посмішку.
Все ще спантеличений, Алон знову активував свою божественність.
Але погляд Пенії більше не був зосереджений на його руці.
Натомість її очі були прикуті до брошки, яку носив Алон.
————
...Це був перший снігопад у цьому році.
Через кілька тижнів — привізши із собою дивно пригнічену Пенію, Алон прибув до маєтку маркіза Палатіо.
— Вітаю друга Великого!
— Вітання, о Перший Ел... — ні, маркізе! Перепрошую за раптову появу, але ми прибули, щоб обговорити питання охорони.
Як і раніше, його зустрів Закурак.
А поруч із ним була Рім, провідниця, з якою він познайомився у Грейніфрі.
— ...Охорони?
— Так, щодо того, кому буде надана честь охороняти Першого Ельфа — ні, маркіза. Між ельфами та ящіролюдами ми повинні вирішити, хто служитиме вашим супроводом.
Поки тривало це бурхливе обговорення...
— ...???
"Ви? Охороняти мене?? Чому???"
Алон міг лише дивитися на них саме з цим спантеличеним виразом обличчя.
...Повернення додому вийшло доволі насиченим.
.
.
.
(П.П Ну що ж, тепер хто б що не сказав про Алона в Калібані, тому піздюлів вкліпає орден Затемнення, хоча здається це вже орден Алона хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]