Розділ 21 - (Ілюзія слабкості)
Алон нарешті збагнув причину такої відвертої зневаги дворян до нього.
— Це тому, що всі чутки нарешті вляглися.
Донедавна аристократія трималася від Алона на відстані через страх, будучи переконаною, що саме він — таємний архітектор краху «Авалону», організації, яка разом із Лео керувала величезним підпіллям Сходу.
Але тепер дворяни більше не бачили в Алоні того майстра інтриг. Відтоді як він отримав титул графа, він роками не робив нічого визначного.
Графський рід Палатіо, який брав початок ще з епохи його діда, завжди мав дурну славу дому, що незмінно утримував владу в тіні. Сім'я Палатіо постійно домінувала в східному підпіллі, навіть якщо масштаби їхнього впливу часом коливалися.
Проте з того моменту, як Алон успадкував титул, вплив родини Палатіо в злочинному світі припинився. Як наслідок, теперішнє східне підпілля виявилося роздробленим; за нього воювали подібні до вовків фракції, які раніше виживали лише на недоїдках за межами володінь графа Палатіо.
Крім того, сила дому графа Палатіо зменшилася, що було цілком очікувано. Авторитет, яким вони володіли до того часу, значною мірою підтримувався багатствами, що текли з підпілля. Але відколи Алон став графом, він більше не витрачав грошей на утримання цієї сили. Життя, якого він прагнув, полягало не в пануванні над підземним світом, а в комфортному та забезпеченому існуванні, якого міг би побажати будь-який дворянин.
Коротше кажучи, він уже досяг своєї мети.
Однак, коли він повністю вийшов з підпілля, він породив серед знаті хвилю припущень.
Дехто міркував, чи не є теперішній граф Палатіо взагалі ніяким не майстром інтриг, а просто людиною, якій титул дістався випадково, суто завдяки везінню.
Час минав, Алон залишався пасивним, і ці чутки поступово переросли в загальновизнаний факт.
Зрештою, репутація Алона скотилася до «щасливого дурника, який випадково став графом замість справжнього архітектора змов».
Звісно, жменька дворян усе ще мала сумніви щодо Алона, але навіть вони почали схилятися до загальних пліток.
Зрештою, здавалося нелогічним: якби Алон справді мав силу знищити «Авалон» за один день, чому він утримувався від її використання досі?
У будь-якому разі, Алон частково очікував на такий прийом, але він не передбачив, що знайдуться персонажі, які спеціально вишукуватимуть його, щоб поглузувати.
Алон перевів погляд на двох дворян, чиї обличчя аж світилися від самовдоволення. Він не знав жодного з них.
Але судячи з емблеми, вигравіюваної на їхній кареті, було легко визначити, що один належав до графського роду Крілд, а інший — до графського роду Едолон.
"Обидва здаються досить старими, але хіба така поведінка не занадто дитяча?"
Алон подумки усміхнувся з того, якими старими виглядали їхні обличчя.
Він швидко збагнув, чому ці двоє дворян так лізли зі шкіри, щоб зачепити його.
"…А, я зрозумів. Це зліт ображених."
Родина Палатіо, попри всю свою лиху славу, також була домінуючою сили в підпіллі. Через це вони, звісно, давали певні переваги сусіднім родинам, але водночас і гнобили їх понад міру.
Сім'ями, які найчастіше використовувалися як інструменти, були саме графський рід Крілд та графський рід Едолон.
Якщо підсумувати теперішні обставини, ці родини, які натерпілися від родини Палатіо, тепер просто виміщали свою фрустрацію на Алоні.
Звісно, гнобив їх не Алон, а Лео, старший син графського роду.
По суті, Алон не мав жодної реальної причини бути об'єктом таких насмішок.
Але для двох дворян, які завзято знущалися з нього, було неважливо, що він Алон, — значення мало лише те, що він носить титул графа Палатіо.
— Чи не тому всі сили підпілля розбіглися, що ви виявилися нездатним їх контролювати?
— Схоже, ви й за своєю каретою не надто стежите. Вам потрібна позика?
Обидва графи, наче безіменні тролі на інтернет-форумах, щосили намагалися підколоти Алона.
— Хмм.
Алон мимохідь подумав: "Це досить дратівливо", але вирішив керуватися логікою, а не імпульсами.
Якби він затіяв бійку зараз, то легко здолав би двох дворян перед собою — можливо, не вбив би, але залишив би серйозно покаліченими. Проте це лише створило б зайві ускладнення. Тієї ж миті, як він зіткнеться з ними, Алону доведеться покинути загальну колону і подорожувати наодинці. А це могло призвести до небажаних проблем, наприклад, до зустрічі з бандитами.
Очевидно, реакція на їхні знущання — це саме те, чого вони прагнули.
"Немає причин грати за правилами цих ідіотів" — Алон вирішив не звертати на них уваги.
Він не був настільки дурним, щоб лізти в таку очевидну пастку.
Того дня Алон з'їв два качани кукурудзи, використовуючи знущання двох графів як білий шум.
"Смачно."
Печена кукурудза смакувала ще краще на прохолодному повітрі.
"Було б ще краще з вершковим маслом" — ліниво розмірковував Алон, розглядаючи залите місячним світлом небо.
Протягом наступних днів це неспокійне співіснування тривало.
Щовечора граф Крілд і граф Едолон з'являлися, щоб посипати його насмішками, і щоразу Алон поводився так, ніби нічого не відбувається, пропускаючи їхні слова повз вуха як порожній звук.
Той, хто ігнорує, і той, хто щосили намагається не бути проігнорованим. Неминуче переможцем виходить той, хто ігнорує.
Алон досконало засвоїв один із життєвих принципів, які він підхопив на одному інтернет-форумі: "Не годуйте тролів."
Принаймні в цих умовах ніхто не міг перевершити його в цьому питанні.
Природно, через кілька днів такої поведінки інші дворяни теж почали висміювати Алона, бурмочучи, що йому бракує шляхетної гідності, або глузуючи з нього за те, що він мовчить перед лицем образ від Крілда та Едолона.
Але навіть попри це, граф Крілд і граф Едолон, які безжально його цькували, не відчували особливого задоволення.
— Прокляття, — прокричав граф Крілд.
— Це просто смішно…
Граф Крілд похмуро спостерігав за Алоном здалеку. Хоча вони висміювали його, саме їх ігнорували, що дуже дратувало.
Але після хвилини свого озлобленого настрою вони обмінялися тихими словами.
— Ти перевірив це?
— Так, і схоже, у нього немає додаткової охорони.
Насправді, причина, чому два графи відкрито висміювали Алона, полягала не лише в тому, щоб виплеснути свої образи. Це також було для того, щоб оцінити його охорону.
— …Навіть за допомогою артефакту для прихованого сканування нічого не виявили. Тільки цей дурний юнак і той пройдисвіт-лицар поруч із ним.
— Отже, чутки все-таки правдиві.
— Схоже на те. Якби у нього були якісь сили, він би не подорожував у такій мізерній компанії.
— Тоді ми можемо рухатися далі за планом.
Причина, чому два графи пильно стежили за Алоном, полягала в тому, що вони готувалися до експансії в підпілля.
Вони чудово знали, що Алон не цікавиться підземним світом, і що в результаті той перетворився на вільну для всіх зону, де хазяйнували різноманітні угрупування стерв'ятників. Хоча плітки про Алона вже поширилися повсюдно, обидва графи, яких родина Палатіо так довго утискала, хотіли перевірити правду особисто.
Їм потрібно було переконатися, що в Алона дійсно не залишилося жодної реальної сили.
Після кількох днів розслідувань і підтвердження того, що Алон подорожує без особистої гвардії, на їхніх обличчях з'явилися задоволені посмішки.
— Боги прихильні до нас.
— Воістину. Хто б міг уявити, що нам випаде така можливість увійти в підпілля?
У той час як більшість дворян цуралися підземного світу, ці двоє були іншими. Колись служачи підручними для графського роду Палатіо, вони точно знали, які величезні багатства обертаються в підпіллі.
Вони чудово усвідомлювали, наскільки п'янким може бути смак влади в цій сфері.
Тепер, коли родина Палатіо здавалася порожньою мушлею, вони говорили з азартом, наче вже прибрали до рук увесь Підземний світ.
Насправді, для них було цілком реально підпорядкувати собі підземний світ, якщо вони об'єднають зусилля. Зрештою, раніше вони не намагалися зробити цього не через брак можливостей, а суто через страх перед графським родом Палатіо.
Тому після тривалої розмови вони знову перевели увагу на Алона.
— …Щойно ми візьмемо під контроль «тіні», нам варто надіслати цьому дурневі подарунок, тобі не здається?
— Чудова думка. Є межа тому, як довго можна ігнорувати інших.
— Він, мабуть, так поводиться, бо не розуміє небезпек цього світу. Нам доведеться його провчити.
— Граф Крілд має такий витончений характер.
Обидва графи, хитро посміхаючись зовсім не по-шляхетному, наче вони були абсолютно ні в чому не винні, були впевнені, що момент, якого вони чекали, незабаром настане.
Якраз коли ці двоє збиралися повернутися до табору, де зібралися інші дворяни після завершення приватної розмови,
— Монстри!
Інцидент стався без попередження. Під покровом ночі з'явилися чудовиська.
Здавалося, вони чекали в засідці, тихо і приховано, поки якийсь солдат випадково не помітив їх і не закричав.
У цей момент з лісу, наче за сигналом, пролунав моторошний вереск монстрів.
Негайно найманці та лицарі, наче навчені цьому, оголили зброю, щоб захистити дворян.
І тоді —
— Маг, дай світло!
Маг, щедро найнятий якимось дворянином суто для показухи на цих великих храмових зборах, виконав наказ лицаря і запустив у небо сферу світла.
В одну мить —
Найманці та лицарі, які ще мить тому галасували, затихли.
Те, що виявило магічне світло в темному лісі, були гобліни.
Гобліни — звичайне явище в лісах. Маючи силу дитини, вони не є небезпечними монстрами ні для кого, окрім найманців-новачків.
Хоча іржаві клинки та луки, які вони носять, можуть завдати шкоди, вони не становлять особливої проблеми для досвідчених найманців та лицарів.
Гобліни стають проблемою лише тоді, коли збираються у великі зграї, але навіть кілька десятків із них можна відбити без особливих труднощів.
Однак —
"…Це божевілля…"
Якщо їхня кількість така, що заповнює весь ліс попереду, то вони, безсумнівно, становлять загрозу навіть для лицарів та найманців.
Більше того, що посилило тривогу лицарів, так це те, що гобліни перед ними були далеко не звичайними.
"…Що це, в біса, таке?"
Голос лицаря, просякнутий жахом і розгубленістю, був спрямований на вигляд гоблінів.
Проблема була не просто в тому, що це гобліни, а в їхньому жахливому вигляді.
Фіолетові кристали проросли по всьому їхньому тілу, включаючи голови, наче вони були заражені якоюсь невідомою хворобою.
Що погіршувало ситуацію —
— Стривайте, хіба це не Марк?
Серед рою гоблінів по-звірячому розривали труп досвідченого найманця, призначеного для зовнішньої охорони заради безпеки.
— Кррк…
У лапах величезного гобліна було те, що залишилося від тіла Марка.
Найманці, які це побачили —
"Цього… цього не може бути…"
— відчули, як усередині них піднімається хвиля жаху.
Марк, чиє розчленоване тіло лежало перед ними, був ветераном-найманцем, який міг самотужки впоратися з десятками звичайних гоблінів.
Той факт, що його вбили, навіть не давши нікому знати про наближення цього величезного рою гоблінів, означав для найманців одне:
Мутовані гобліни, з якими вони зіткнулися, були далеко не звичайними.
Лицарі, що стояли озброєні пліч-о-пліч із найманцями, також усвідомлювали всю серйозність ситуації.
Навіть якби гоблінів було лише кілька сотень, цей бій був би надзвичайно важким для лицарів.
Поодинці вони могли б упоратися, але зараз лицарі мали захищати дворян.
А гобліни — розумні монстри, які вміють використовувати такі слабкості.
Поки найманці, здавалося, заціпеніли від страху при вигляді химерних форм гоблінів та смерті Марка, лицарі, чутливі до магії, відчули дещо більше.
...Вони відчули, що гобліни перед ними були наповнені магічною енергією.
Навіть крихітна кількість магії всередині монстра значно посилює його фізичні можливості, і лицарі чудово про це знали.
Якраз коли лицарі почали здригатися від моторошного виття гоблінів та їхнього неминучого наступу —
"Гуп!"
Бар'єр із каменю та уламків раптово виріс просто посеред рою гоблінів.
Усі погляди негайно прикувало до нього.
Маг, який наклав заклинання світла, визначив бар'єр як «Кам'яну стіну», закляття третього рангу.
Коли за стіною матеріалізувався напівпрозорий щит бар'єру другого рангу, обличчя лицарів змінилися з відчаю на розгубленість.
Злісні погляди гоблінів тепер були повністю прикуті до стіни.
— **Фіксація!**
Спокійний голос розітнув повітря.
І тоді —
— **Стиснення.**
Із різким звуком тертя напівпрозора сфера швидко стиснулася, деформуючи кам'яну стіну, яка почала руйнуватися всередину.
Гуп, гуп —
У тиші, що настала, звук кроків змусив лицарів та найманців повернути голови в одному напрямку.
Наближався чоловік. Навіть у цій смертельній кризі він виглядав абсолютно незворушним, крокуючи з відстороненим виразом обличчя.
Дворяни та лицарі швидко впізнали в ньому графа Палатіо.
— Вакуум.
Щойно він знову заговорив, круглий щит перетворився на грубу, схожу на камінь масу, приблизно завбільшки з камінь, який можна знайти на узбіччі дороги.
І тоді —
— Повернення до витоків.
З останнім наказом Алона його «Браслет Нечистого» на зап'ясті почав світитися блідо-сірим світлом.
Бум—!!!
Стиснуте каміння вибухнуло назовні, наче постріл із дробовика, розриваючи десятки гоблінів на шматки.
Усе закінчилося за секунду.
Дворяни, лицарі та найманці стояли в шоці та заціпенінні, роззявивши роти, спостерігаючи, як наповнені магією гобліни перетворилися на звичайні шматки м'яса.
Серед них граф Крілд і граф Едолон витріщилися на це очима, що ледь не вилазили з орбіт.
Коли увага всіх присутніх була прикута до Алона, він просто заявив:
— Досить стояти стовпом, готуйтеся до бою.
Його тон був абсолютно рівним, коли він дивився вперед.
…Лицарі та найманці, наче заворожені, підняли свої мечі.
Жах, що розростався в їхніх серцях, наче за помахом чарівної палички, зник безслідно.
.
.
.
(П.П Ну що ж, тепір дворяни засунуть свої язики у дупи ахаххаха)
.
(Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділі та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga )