Розділ 207 - Апостол (2)
Алон відчув, як його охопила хвиля дезорієнтації через те, що обставини кардинально змінилися.
Як чужоземний дворянин, він сидів на королівському троні, тоді як король Памілоно, законний правитель, глибоко схилявся перед ним.
Якби хтось запитав: "Це типовий сценарій?" — він би негайно та рішуче відкинув таку думку.
Звісно, Алон не мав жодних амбіції загарбати трон.
Він нічого від цього не виграє, а його метою було лише висловити своє прохання — то навіщо йому взагалі думати про повалення монарха?
Якби це було можливо, він відчайдушно прагнув, щоб ця абсурдна ситуація якнайшвидше припинилася.
Проте єдиною причиною, чому він продовжував сидіти там, була непохитна наполегливість короля Памілоно.
— ...Мені й там, де я був, було цілком зручно.
— Мені теж цілком зручно. Будь ласка, благаю вас, займіть це місце.
— Ні, я маю на увазі, чи справді мені потрібно тут сидіти...
— Потрібно. Маркізе, ви неодмінно повинні сидіти тут.
Якщо бути точним, то цей примус, схоже, більше виходив від Женіри та Сіркаль, які стояли прямо за його спиною.
— Ху-у...
Алон опустив погляд.
Стоячи поруч із королем, Еван тихо пирхнув, ніби вже звик до абсурдності цього моменту.
Ігноруючи цей жест, Алон звернувся до правителя.
— ...У мене є прохання.
— Будь ласка, кажіть усе, що бажаєте.
Король схилив голову з глибокою шанобливістю.
Алона знову охопило це ніякове почуття.
Іноземний дворянин, що сидить на троні.
Король, що схиляється перед ним.
З будь-якого погляду це було абсолютно неналежно.
Але маючи загальне розуміння ситуації, Алон вирішив озвучити своє прохання без зволікань.
— Кхм.
— Так?
— Тобто щодо монумента...
— Монумента? Ви маєте на увазі той, що зображує Каланнон, Ловця Блискавки?
— Саме так.
— А, так. Виникла якась проблема з монументом маркіза... ні, Ловця Блискавки Каланнон?
— Ні, проблеми немає. Просто...
Алон раптово замовк на півслові.
Він, звісно, знав.
Щойно він озвучить своє прохання, король беззастережно погодиться.
Це означало, що він не мав би відчувати жодних сором'язливих вагань.
І все ж його вагання виникали через...
"Це важче висловити, ніж я уявляв" — подумав Алон.
...Це відчувалося неймовірно ніяково.
Спеціально просити прикріпити роги до статуї Каланнон...
Якби Ловець Блискавки Каланнон не мала до нього жодного стосунку, це не мало б значення, але...
— Будь ласка, не вагайтеся й кажіть.
Йому не потрібно було пильно придивлятися, щоб зрозуміти.
Лише зустрівшись із ними поглядом, він бачив їхню віру.
Для них Алон був Каланнон.
Навіть якщо це не було його наміром, прохання додати роги до монумента практично виглядало так, ніби дитина влаштовує істерику й вимагає зробити її власну статую крутішою.
"...Це просто ганьба" — подумав Алон.
Він не міг змусити себе вимовити ці слова.
— Якщо відтворення статуї Каланнон неточне, ми перебудуємо її як слід.
— ...Я був би вдячний. Це...
— Так, ми перебудуємо її та гарантуємо, що навіть величні роги будуть додані правильно!
Завдяки швидкому втручанню Сіркаль питання з рогами вирішилося безперешкодно.
Відчуваючи мовчазну вдячність до неї, Алон кивнув із максимально можливим байдужим виглядом.
Нарешті він зміг звільнити королівське крісло.
————
Через два дні...
Алон вирушив до Калібана, готуючись до подорожі до Снігових Гір.
Насправді він волів би відпочити ще кілька днів.
Але він почувався змушеним якнайшвидше залишити герцогство Люксибл.
З моменту його тріумфу над Апостолом Ліні, кожен хто бачив його, негайно падав на коліна...
Постійні падіння ниць робили перебування там нестерпно задушливим.
Хоча йому вдалося втекти з герцогства, на жаль, він не зміг повністю позбутися дискомфорту.
Лицарі Калібана стали наступним джерелом його неспокою.
Щойно він ступив з карети, кожен із них глибоко схилив голову.
Свіжа хвиля тягаря знову лягла на нього.
Уявіть: ви просто виходите повечеряти, а всі, хто вечеряє, разом схоплюються зі своїх місць і з украй серйозними виразами облич вклоняються вам у пояс.
...Це було набагато ніяковіше, ніж він очікував.
Але понад усе...
— Маркізе, не бажаєте спробувати це?
— ...Дякую.
— Це дрібниці. Якщо вам знадобиться щось ще, будь ласка, одразу кажіть.
Останнім, що додавало йому дискомфорту, були брат із сестрою, які навідувалися до його карети кожні шістдесят хвилин, перевіряючи, як він почувається.
Деус завжди поводився подібним чином, тож Алон уже дещо до цього звик.
Справжнім викликом була його молодша сестра, Сіллі.
Оскільки він урятував їй життя, вона не пропускала жодного дня, перевіряючи, чи все в нього гаразд, і особисто готуючи йому їжу тричі на день.
Ніби змовившись, вони навіть приходили окремо.
У результаті Алона практично кожні тридцять хвилин навідував хтось із родини Макалліан.
— ...Ти хіба не виснажуєшся?
— Виснажуюся? Анітрохи. Завдяки вам, маркізе, я взагалі сьогодні жива.
Сіллі щиро та яскраво посміхнулася.
Дивлячись на неї, Алон мовив:
— І все ж це чимало роботи. Якщо тобі щось потрібно, просто попроси мене. Якщо це в моїх силах, я допоможу.
— Справді?
Очі Сіллі широко розплющилися від невимушеної пропозиції, яку Алон зробив через хвилювання, що вона перевтомлюється.
— Так.
Коли він кивнув, вона нервово озирнулася й почала терти руки.
Алон на мить спантеличився.
"Яке ж прохання вона збирається озвучити...?"
Всупереч його побоюванням, прохання Сіллі виявилося несподівано простим.
— Чи можна отримати... ваш підпис?
— ...Підпис?
— Так.
— ...Ти маєш на увазі підписаний аркуш паперу?
— Так...!
Думка про те, навіщо їй взагалі це потрібно, лише мельком майнула в його голові.
Алон узяв аркуш паперу в Евана й підписав його.
— Цього достатньо?
— ...! Так, так! Цього більше ніж достатньо, маркізе!
— Але... навіщо ти попросила мій підпис?
Це було слушне запитання.
У цьому світі насправді не існувало культури автографів.
Навіть у сучасну епоху, якщо людина не була відомим публічним діячем, обмін автографами не був поширеним.
У відповідь на запитання Алона обличчя Сіллі засяяло, і вона відповіла:
— Я планую берегти його як цінну сімейну реліквію!
— ...Сімейну реліквію?
— Так! Щиро дякую!
Глибоко вклонившись у знак подяки, вона притиснула підписаний папір до грудей, ніби це був безцінний скарб, і поспішно пішла.
Через мить...
— Брате! Подивись на це! Це підпис маркіза!
— Ого.
Чуючи гамір зовні карети, Алон відчув, як його охоплює ще одна хвиля ніяковості.
— Маркізе, ви, мабуть, радієте. Схоже, у вас тепер є навіть перший відданий фанат, — з усмішкою піддражнив його Еван.
— ...Не особливо.
— Справді? — спитав Еван із значущою посмішкою.
— Якщо вже на те пішло, це досить ніяково.
— Хм-м... а я був би тільки радий отримати таке~
[Пхе, тільки такі негідники, як ти, що звиваються, аби сподобатися жінкам, знаходили б у цьому втіху.]
— ...Нікчемне створіння, ти мовчала весь час, поки ми були в герцогстві, а тепер, коли ми виїхали, раптом з'явилася?
Базіліора, яка ніколи не втрачала нагоди вколоти його, не забарилася.
[Пхе — у мене просто не було жодного бажання бачити обличчя тих осіб.]
— Справа була не в цьому. Ти просто не хотіла, щоб тебе висміювали за твій крихітний розмір, чи не так?
[Кх—]
Судячи з її реакції, твердження Алона було влучним.
[Няв-]
Можливо, приваблений рідкісною появою Базіліори, Блекі незабаром також визирнув із коміра Алона.
На мить Алон відчув тихе задоволення, спостерігаючи за ними.
— Хм-м-м~
Його погляд зупинився на ретельно виготовлених рогах, що виднілися з одного боку карети.
Роги, які Каланнон попросила його неодмінно забрати.
"...У мене так багато запитань, які я хочу поставити. Коли ми зможемо поспілкуватися знову?" — подумав Алон.
Він прагнув дізнатися про багато речей.
Йому було цікаво, чи мають Каланнон та Нічна хода ста демонів зв'язок, і чому вона згадала про його потребу у Вірі, але застерегла від її необережного збирання.
Найголовніше — він хотів детально зрозуміти, як використовувати божественність.
"...Чи зможемо ми поговорити, коли її божественність відновиться достатньо?" — подумав він.
На той час Алон уже досить вправно концентрувався на своєму внутрішньому "я".
Він мовчки спостерігав за слабкими слідами божественності Каланнон, які поступово відновлювалися, і довго про щось розмірковував.
————
Безпроглядна темна ніч.
Під мовчазним темним небом, поки всі глибоко спали...
Усередині карети Деус дивився на свою сплячу сестру.
Сіллі міцно притискала підпис Алона до грудей, ніби це був найцінніший предмет у всесвіті.
Деус посміхнувся цій зворушливій сцені, перш ніж перевести погляд на іншу карету.
Тій, у якій відпочивав Алон.
— ...
Думки Деуса повернулися до подій останніх кількох днів.
Того моменту, коли він міг утратити все.
І навпаки, тієї миті, коли все було врятовано.
"...Якби маркіз тоді не втрутився" — подумав Деус.
Деус побачив би, як увесь його світ руйнується.
Його солдати.
Його сестра.
Його становище.
Усе.
Але той чоловік... Він захистив усе, що Деус майже втратив через того мерзенного супротивника.
На додачу до цього... Він навіть залишив винуватця Деусу, давши йому час та пораду, щоб той міг особисто здійснити помсту.
І все ж зрештою...
Деус не зміг помститися.
Тому що він усе ще був надто безпорадним.
— Тц—!
Підсвідомо Деус стиснув кулаки.
Він вірив, що досяг неймовірної сили.
Але навіть зараз цього було недостатньо.
Він усе ще був неймовірно слабким.
Він не зміг належно покарати того, хто на це заслуговував, і знову опинився під захистом того чоловіка.
"Я мушу стати сильнішим" — подумав Деус.
Деус міцно стиснув щелепи.
Він повинен був стати могутнім — настільки могутнім, щоб стати зброєю того чоловіка.
Ні, більше того — достатньо сильним, щоб бути його захисником.
Щоб віддячити тому, хто ставився до нього як до члена своєї сім’ї.
І віддати безмірну доброту, яку він від нього отримав.
— ...
Безпроглядна темна ніч.
Під мовчазним темним небом, поки всі глибоко спали, Деус дав урочисту обіцянку в тиші.
Блідо-блакитний місяць світив на нього.
————
Монументальний вівтар, такий же древній, як і найвеличніші піраміди.
Глибоко всередині цієї священної споруди, яку охороняло грізне плем'я ящіролюдів, Карамбл...
— Вітаю великого.
Закурак схилив голову в знак пошани.
[А, минуло чимало часу.]
Хазад прийняв шанобливе привітання Закурака в розслабленій та неквапливій манері.
Навіть для Закурака, Хазад був істотою, чию форму та поведінку було майже неможливо повністю осягнути.
Без зайвих люб'язностей Хазад одразу перейшов до суті.
[Отже, ти з'ясував правду?]
— Так.
[І що ти виявив?]
— Як ви й передбачали, це справді був він.
[Це справді так?]
Почувши підтвердження Закурака, Хазад посміхнувся, явно висловлюючи своє захоплення.
Проте...
— Але є ще одна справа, про яку я повинен повідомити.
[Що ще?]
Вираз обличчя Хазада змінився, виражаючи цікавість.
Закурак детально розповів про події, що сталися під час його візиту до маркіза Палатіо.
[Отже, божественність була саме такою, як і очікувалося, але він особисто заперечив це. Це твій підсумок?]
— Так.
Хазад, здавалося, задумався про щось на мить, перш ніж...
[Розумію—]
...Він кивнув із розумінням.
[Я не знаю його причин для заперечення, але це не має значення. Зрештою, є ті, хто впізнає його незалежно від його бажань.]
— Ви маєте на увазі ельфів?
[Саме так.]
Ельфи.
Почувши відповідь Хазада, Закурак знову опустив голову й зробив крок уперед.
— Тоді мені піти, щоб підтвердити ситуацію з ними?
[У цьому немає потреби.]
— ...Тоді який у вас план?
[Я піду сам.]
— ...Ви маєте на увазі, особисто?
[Так. Настав час мені особисто почути, що відбувається з моїм любим другом.]
Коли Хазад замислився про Королеву ельфів...
[Крім того, якщо я збираюся призначити охоронця для мого друга, мені потрібно заздалегідь домовитися з ельфами.]
...Він підвівся зі свого місця повільним, обдуманим рухом.
На його обличчі...
[І я повинен переконатися, що будь-які нікчемні ельфи, негідні захищати мого друга, будуть відкинуті.]
...Грала глибоко зацікавлена посмішка.
.
.
.
(П.П Ну що ж, вітайте, Сіллі почала змінюватись, дуже сильно змінюватись.....)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]