Розділ 2- (Другий Гріх)
Три місяці минуло з того часу, як Алон врятував Ютію — дівчину, якій судилося через десятиліття стати бездушною лялькою для знищення людства. За цей період Алон сумлінно жив і навіть встиг знайти другого Гріха, якого потрібно було врятувати.
Приблизно через місяць після цього.
—Як і було наказано, я забрав дитину з незаконного ринку рабів і доставив до притулку під опікою Ютії.
Алон, зайнятий роботою в кабінеті, слухав звіт Евана.
—Ти подбав, щоб про нього піклувалися, як я наказав?
—Так.
—Жодних проблем не було?
—Жодних.
За останні пів року він звик до звітів Евана, тож Алон задоволено кивнув. Однак цього разу Еван знову поставив запитання з деяким ваганням.
—…Можу я дещо запитати?
—Питай.
—Чому ви віддаєте дитину, яку так важко було знайти, до притулку? Прошу вибачення, але й цього разу той, кого ви врятували, має надзвичайний талант.
Одразу зрозумівши натяк, Алон повільно кивнув.
Це не просто надзвичайний талант — це був талант, котрий здатний знищити світ.
Тим, кого цього разу Алон врятував із незаконного ринку рабів у королівстві Каліан, центральній державі союзних королівств, був ніхто інший як Деус.
"Деус Макалліан."
Майбутній бос у грі «Психоделія», який через десять років стане Гріхом Лінощів, одним із П’яти Великих Гріхів, і, як і Гріх Гніву, зітре з континенту кілька союзних королівств, включно з Королівством Астерія, щойно з’явиться.
І зробить це найжорстокішим способом.
Навіть як гравець, Алон був неприємно вражений кривавими сценами, а на форумах «Психоделії» траплялися випадки, коли людині фізично ставало зле лише від описів того що творив Гріх Лінощів.
І для того, кого називають Лінощами, він надто добре вміє тримати образу.
Алон згадав, чому наказав Евану забезпечити Деусу належний догляд після порятунку. Помітивши, що Еван чекає відповіді, Алон спокійно пояснив.
—Так само, як і минулого разу. Час ще не настав.
—Час ще не настав…
Спостерігаючи, як Еван обмірковує відповідь, Алон подумки зітхнув.
Він ставить забагато запитань.
Чесно кажучи, Алону більше подобався б лицар, який виконує накази без зайвих питань, ніж той, хто постійно уточнює кожен крок. Але, на жаль, це було неможливо.
Точніше, він уже зробив свій вибір на користь Евана шість місяців тому.
Еван був персонажем «Психоделії», який хоч і не був головним героєм, але з’являвся кілька разів у різних сюжетних гілках як другорядна постать.
Ба більше, це був висококласний союзник, який після встановлення достатнього рівня довіри залишався незламно вірним до самого кінця. У фентезі-світі, де зрада була буденністю, Алон розумів цінність такої людини. На щастя, він зустрів Евана під час подорожі і одразу найняв його як лицаря.
—…Розумію.
Поки Алон роздумував, Еван рішуче кивнув, ніби все стало зрозумілим, і поставив ще одне запитання.
—То коли ви плануєте зустріти тих, кого врятували?
—Я не маю конкретних планів.
—…Але хіба не було б корисно хоча б раз зустрітися?
—Гм.
Алон усвідомлював це.
В ідеальному випадку тісний контакт із П’ятьма Великими Гріхами був би корисним, і найефективнішим способом зміцнити зв’язок була б особиста зустріч.
Однак, попри це знання, причина, чому Алон уникав прямих контактів і натомість підтримував їх на відстані, полягала в їхніх характерах — точніше, у глибоких вадах їхньої психіки.
Згідно з його знаннями, навіть до перетворення на "Гріхи" їхні характери були жахливими.
Достатньо було подивитися на сцени спогадів, що відкривалися після перемоги над П’ятьма Великими Гріхами у «Психоделії».
Їхня сутність була настільки огидною, що навіть Сатана і Люцифер аплодували б із пекла.
І події, які формували їх у П’ять Великих Гріхів, були ще жахливішими.
Алон на мить замовк у думках.
Він урятував їх до того, як їхні особистості повністю зіпсувалися, але все одно це було лише часткове втручання.
—Можливо… десь через п’ять років.
До того часу Еван уже зможе зібрати достатньо інформації, щоб оцінити їхні характери.
Щойно Алон вимовив цю дещо оптимістичну оцінку, Еван кивнув, але в цей момент двері кабінету різко відчинилися.
—Ну-ну, Алоне!
Почувши знайомий голос, Алон злегка насупився і тихо зітхнув.
Він чудово знав власника цього голосу.
—Що робить мій неосвічений молодший брат тут, га?
Обернувшись на голос, він побачив чоловіка, що наближався з хитрою усмішкою.
Точніше,
—Коли до тебе звертається старший брат, ти ж повинен відповідати?
Це був Тоні, другий син родини графа Палатіо, відомий як один із розпусних братів графа. Він носив усмішку, яка з першого погляду викликала відразу, і недбало поклав руку на голову Алона, поки той сидів.
Явно зневажливий жест.
— Я просто зайшов дещо знайти.
Навіть коли Тоні навмисно сперся на його голову, викликаючи тупий біль, Алон спокійно відповів, ніби це його не турбувало, думаючи про себе.
"Знову це."
Це був не перший випадок, коли і перший, і другий брати так поводилися з Алоном.
Насправді вони відкрито знущалися з нього з того моменту, як він переродився в цьому світі.
Навіть до того, як він зайняв тіло Алона, оригінальний Алон, мабуть, постійно терпів таке поводження.
Однак причина, чому Алон не відповідав і терпів це, попри роздратування, полягала в тому, що його бажання зберегти спокійне життя дворянина було сильнішим.
Якщо я вступлю в конфлікт із цими ідіотами, увесь мій план буде зруйновано з самого початку.
Якби його супротивники були лише на рівні двох нікчемних синів графа, Алон із задоволенням би їх повністю знищив. Але проблема була в тому, що їхній статус був не таким простим.
Мати справу з наркобароном і королем проституції складно.
Алон коротко підвів погляд.
Там другий син родини графа, який керував наркокартелем під гучною назвою «Авалон» у кримінальному підпіллі, дивився на нього зверхньо і з відкритою зневагою.
Звісно, цей картель не був великою організацією, лише трохи відомою в межах королівства. Але, на жаль, нинішній Алон не міг нічого зробити з цим нікчемним чоловіком, який за одним наказом міг відправити десятки найманих убивць, щоб стерти його без сліду.
Навіть якщо б йому вдалося позбутися його, тоді він зіткнувся б зі старшим братом, який був у боротьбі за владу з другим і керував борделями. Враховуючи сильну зацикленість старшого на спадщині, він ніколи б не дозволив Алону, який прибрав другого брата, вийти сухим із води.
Іншими словами, Алон розумів, що якщо він відповість, шляху назад уже не буде.
— Схоже, мій старший брат хоче використати кабінет, тож я піду.
— Принаймні ти знаєш своє місце.
Алон ввічливо вклонився Тоні, чий вираз обличчя був сповнений зневаги, і вийшов із кабінету разом з Еваном, повертаючись до своєї кімнати.
Невдовзі Еван передав йому листа від Ютії.
— Цього разу я приніс його особисто.
— Ось як.
Відтоді як він урятував Ютію, Алон щомісяця листувався з нею. Листи зазвичай містили прості привітання та новини про повсякденне життя. Ідея почати листування належала самому Алону.
Вона може сформувати сильніший зв’язок через листування, ніж через особисті зустрічі.
Згадуючи друзів із онлайн-чатів, з якими він іноді почувався ближчим, ніж із реальними знайомими, Алон відкрив лист і почав читати.
"Гм…"
У листі не було нічого незвичайного. Як завжди, Ютія написала коротке привітання та кілька історій про сиріт.
Як підсумок, там було сказано, що хлопчик на ім’я Хідан дуже добре грає у «військові ігри», а дівчинка на ім’я Юна надзвичайно добре грає у «хованки».
Читаючи ці звичайні історії, Алон подумав, що написати у відповідь, і вирішив чесно описати події дня.
Він подумав, що поділитися не лише ввічливими фразами, а й своїми переживаннями допоможе їм зблизитися емоційно.
З таким наміром Алон написав про події дня і відправив лист Ютії до притулку.
Це був звичайний день.
---
Приблизно в той самий час.
"Гм~"
Ютія спостерігала за Деусом Макалліаном, хлопцем із тривожними порожніми фіолетовими очима.
Зовні він виглядав нормально.
Його руки й ноги були цілі, і хоча тіло мало сліди жорстокого поводження, фізично він не здавався скаліченим.
Але це було лише зовні. Будь-хто інший, побачивши Деуса Макалліана, був би впевнений, що він зламаний.
Його тіло було цілим, але очі, які мали б щось відчувати, були порожніми і бездумно дивилися в одну точку.
Він нагадував людину, чий розум був знищений психічною магією, позбавлений емоцій і руху.
Він був ідеальним образом зламаної істоти.
Проте Ютія глибоко усміхалася, спостерігаючи за ним.
"Ці сліди, залишені тією істотою… дозволити йому здійснити пряму помсту — ти справді уважний".
Усміхаючись, Ютія чітко усвідомила намір, чому його сюди відправили, і промовила.
— Чорний Козел.
Одне слово.
Але цього одного слова було достатньо, щоб викликати реакцію у Деуса, який до цього був майже зламаною людиною.
Те, що заповнило його порожні очі, було не свідомістю і не розумом, а чистою ненавистю, гнівом і страхом.
Переконавшись у цьому, Ютія усміхнулася і промовила.
— Ти ж хочеш помсти?
На її слова, Деус мовчки перевів на неї свій порожній погляд.
Його очі тепер були сповнені ненависті, наміру вбити і цікавості.
Помітивши це, Ютія більше нічого не сказала.
Вона просто вивільнила слабкий потік мани.
Мани, яку "він" їй дарував, призначеної лише для протистояння "Темним".
— Вітаю, "він" обрав тебе. Тому ти отримаєш силу.
Вона не дала жодних пояснень щодо мани.
Ні, у цьому не було потреби.
Другий, якого він обрав, мав настільки надзвичайний талант, що одного показу було достатньо як пояснення.
— Отже. Тобі потрібно лише залишатися "йому" вірним. Тоді ти отримаєш свою помсту.
Ютія усміхнулася, спостерігаючи за Деусом.
І так, через тиждень після того, як Деус прибув до притулку, Ютія отримала ще одного листа від Алона, як завжди.
— Зрозуміло.
Після прочитання листа вона усміхнулася.
---
Минув рік з того часу, як Деуса помістили до притулку і як Ютія та Алон продовжували своє регулярне листування, і Алон почав відчувати роздратування через те, що не міг знайти третій Гріх, якого потрібно врятувати.
І тоді надійшла звістка.
"…Той негідник мертвий?"
Другий син родини графа Палатіо був мертвий.
.
.
.
(П.П Ну що ж, найшли Деуса, ходімо шукати інших хаха)