Розділ 186 - Грейніфра (2)
Невелике герцогство Варнос, розташоване в південній частині континенту, складалося з п'яти територій.
Хоча площа його земель була більшою за герцогство Люксибл, більша їх частина була гірською.
У результаті жодна промисловість не розвивалася, і регіон ледь виживав за рахунок різноманітних вугільних шахт.
Сьомий король Варноса, Варнос Кінор, порожнім поглядом дивився вперед.
Те, що поставало перед його очима... Було сценою різанини. Солдати та лицарі були розірвані на шматки й хаотично розкидані навкруги.
За розтрощеними внутрішніми стінами столиця була охоплена полум'ям.
Палаючий труп літнього чоловіка.
Тіло дитини, що впала й стікала кров'ю.
Залишки молодого чоловіка, у якого під час опору було відірвано половину верхньої частини тулуба.
Трупи були пошматовані так, ніби їх зарізали монстри, а не люди.
Проте Кінор знав правду. Винуватцем цієї різанини був не монстр.
— Якби ти тільки послухав те що тобі говорять.
Це була істота, яка володіла інтелектом. Тремтяча голова Кінора повернулася вбік.
Перш ніж він це усвідомив, чоловік підійшов просто до нього. Чоловік зі світло-сірим волоссям і сірими очима, що випромінював безкінечно веселу ауру.
— ...
Кінор мимовільно сковтнув слину. Не зовнішній вигляд чоловіка вибивав його з колії.
Це були його очі. Очі, в яких не було нічого людського. Цілком темно-сірі, навіть без зіниць. Здавалося, сам їхній вигляд свідчив: істота перед ним не була людиною.
І правда, той, хто стояв перед ним, не був людиною. Хоча він узяв подобу людини... Ця річ не була нею.
— Послухав що говорять?
— Саме так. Якби ти покірно пішов, цього б із тобою не сталося.
— ...Ти сказав, що вб'єш усіх...!
Кінор стиснув зуби й виплюнув ці слова.
Він знав.
Чоловік, що стояв перед ним, був тим, хто міг з легкістю роздавити його життя. І все ж Кінор не схилив своєї гордості. Навіть якщо це було лише маленьке герцогство, він усе одно залишався королем.
Ні — строго кажучи, це була не гордість.
Це була лише відчайдушна боротьба людини, яка втратила все. Бо йому більше не було чого втрачати. Оскільки він уже зірвався з кручі, він міг дозволити собі борсатися. Його очі палали лютою рішучістю за межами страху.
Але навіть перед цим поглядом... Чоловік лише грайливо посміхнувся.
— І все ж я казав тобі, що залишу тебе в живих, хіба ні?
— Ти серйозно кажеш це просто зараз...!
— Хіба це не очевидно? Власне життя важливіше за чуже. А, ні — можливо, у твоєму випадку все інакше.
Посмішка.
— Без свого титулу короля ти ніщо.
— ...!
Відверта образа.
Очі Кінора розширилися в люті, коли він спробував заперечити...
Хрускіт!
На жаль... У нього так і не з'явилося можливості. У той момент, коли він розімкнув губи... Огидна істота, що з'явилася з грудей чоловіка, уже пожерла його.
Хрускіт, хрускіт! Клац!
Нудотний звук. Монстр швидко поглинув верхню половину тіла Кінора.
Чоловік, спостерігаючи за цією сценою з цілковитим спокоєм, умостився на уламках зруйнованого королівства й подивився вперед.
Потім...
— Який чудовий краєвид.
...З перекривленою посмішкою...
— Ну що ж, розпочнемо?
...Він підняв вказівний палець.
На кінчику його пальця повільно почала формуватися чорна крапля. Мов кров, що виступає, крапля ставала дедалі більшою, поки...
Крап.
..Вона не впала на землю.
У-у-уш!
У той момент чорна аура почала поширюватися в усіх напрямках. Умить колись палаюча та заповнена трупами столиця потемніла, ніби саме світло було викрадено.
І раптом... Речі, які раніше не були видимими, постали перед очима. Монструозні істоти, чиї тіла були смоляно-чорними, як безодня.
Вони пожирали трупи, бенкетуючи в огидній розпусті.
Дехто танцював, ніби втішаючись радістю.
Дехто зосередився виключно на поглинанні тіл.
Дехто бився за трупи, які їли інші.
Огидний бенкет розгортався навколо.
І тоді... Один із Чотирьох Великих Сильних у «Психоделії».
Ні хто інший, як сам Володар Гулів...
— Ну що ж, як мені діяти далі?
...Пробурмотів, викрививши губи в посмішці.
————
Відтоді, як Алон залишив свій маєток і прибув до Лартанії, минуло близько трьох тижнів.
— Дорога до Нейла займе близько тижня, так?
— Хм— так, приблизно так. А після цього буде ще три дні подорожі, щоб увійти до Грейніфри, згідно з інформацією, яку надав маркіз.
— Зрозуміло.
Коли Алон коротко кивнув...
[Няв-]
— Ні.
[Няв...]
...Він м'яко зупинив Блекі, який сидів у нього на стегні й тепер намагався заритися в його пальто. Блекі, опустивши вуха, ніби глибоко розчарований, зрештою повністю притиснув їх, здавалося, змушуючи себе зникнути. Алон погладив голову тепер дивно деформованого створіння й витягнув предмет із внутрішньої кишені пальто.
— Знаєте, Блекі, здається, справді подобається ця річ.
— Схоже на те.
Причина, чому Блекі намагався заритися в пальто Алона... Це було через річ, яку Алон здобув тиждень тому, проходячи через лабіринт на півдні.
«Дорогоцінність Забуття». Вона випромінювала багряне сяйво, дуже схоже на очі Ютії. Хоча здавалося, що вона не має практичної цінності, для Алона вона була надзвичайно важливою. Вона мала силу скидати час відновлення «Порятунку Мандрівника» — артефакту, який міг прикликати Базіліору.
"…Звісно, навіть якщо вирушити до "того самого", який ще не з’явився, можна скористатися «Порятунком Мандрівника», заплативши належну ціну, але…"
Але Дорогоцінність Забуття, хоч і була одноразовою, дозволяла йому активувати «Порятунком Мандрівника» без будь-яких додаткових витрат. Через це Алон навмисно відхилився від маршруту, щоб відвідати лабіринт — про всяк випадок.
— До речі, маркізе, минулого разу ви згадували, що за допомогою цього предмету ви могли — е-е, як це знову — о, точно, ви могли використати артефакт, щоб прикликати Базіліору, правильно?
— Це правда.
— Але як працює цей дорогоцінний камінь? — запитав Еван, коли в нього раптом спалахнула цікавість.
Алон коротко пояснив.
— Це, ймовірно, базується на прискоренні часу для об'єкта, на якому він використовується.
— ...Прискорення часу?
— Так.
Алон кивнув, просіюючи свої спогади.
"Це точно було прискорення часу. Десять років... плюс три місяці, здається."
Він навіть пам'ятав точні цифри.
"Якщо я правильно пам'ятаю, збір 100 таких каменів скинув би час відновлення «Обмеження»."
Перший перстень, який Алон здобув, щоб встановити обмеження... Мав безглуздий час перезарядки в одну тисячу років, перш ніж його можна було використати знову. Це було настільки абсурдне налаштування, що він колись дивувався, навіщо воно взагалі існує.
Але, звісно, у «Психоделії», хоч би як довго тривала гра, ігровий час ніколи не перевищував десяти років. Отже, тисячолітній відкат фактично не мав сенсу.
Однак, як тільки у спільноті поширилися чутки про те, що збір Дорогоцінностей Забуття може скинути обмеження... Люди нарешті зрозуміли, чому існувала така дивна механіка, і почали шукати ці дорогоцінні камені. Але незабаром їхній ентузіазм швидко згас.
Недолік необхідності нишпорити по всьому континенту заради них, значно переважував користь від скидання обмежень. Більше того, їхня величезна кількість була приголомшливою.
Через це дорогоцінні камені стали швидше трюком — використовувалися стрімерами або ютуберами як клікбейтний контент, а не як практична ігрова стратегія.
Навіть Алону було нелегко їх здобувати. Але тепер, завдяки Базіліорі, у нього з'явилася вагома причина використовувати їх. Зазвичай за все проходження «Психоделії» він би скористався Дорогоцінністю Забуття щонайбільше п'ять разів.
— Якби ви віддали це Блекі, хіба він не виріс би, типу, масивно?
Голос Евана перервав його думки.
— ...Ну, я навіть не знаю, чи працює це на живих істотах, але якщо працює, гадаю, це могло б статися.
[Няв-!]
При ствердженні Алона, Блекі видав рішучий крик — його вираз обличчя практично кричав: "Я можу це зробити!"
[Ні в якому разі! Ти думаєш, я дозволю, щоб мій шанс на повернення був змарнований як звичайна закуска?! АБСУРД—!!!]
При раптовому, верескливому спалаху Базіліори, яка, здавалося, матеріалізувалася нізвідки...
[З-зачекай! Зупинися! ЗУПИНИСЯ, Я КАЖУ!!!]
...Блекі негайно кинувся на неї, нещадно шмагаючи лапами у шквалі котячих ударів.
— Так! Ось так!
Еван радісно вигукнув, коли Блекі дисциплінував Базіліору. Здавалося, він отримував велику радість від страждань Базіліори, навіть піднявши обидві руки вгору на знак святкування. Спостерігаючи за розгортанням їхніх хаотичних вибриків, Алон мовчки заховав Дорогоцінність Забуття назад у пальто.
"Принаймні, я повинен зібрати ще кілька... перш ніж "той" з'явиться на континенті."
————
Минуло трохи більше тижня відтоді, як Алон кілька днів тому завершив усі останні приготування в Нейлі, після чого ще три дні їхав каретою.
— Відтепер доведеться йти пішки.
— Здається, так воно і є.
Вони прибули в густо залісену місцевість.
— ...Це тепер Ельфійські Землі?
— Так, схоже на те. Просто подивіться — колір трави абсолютно інший.
— ...Це досить дивно.
Різниця в кольорі трави між місцем, де стояв Алон, і землею всередині Грейніфри була вражаючою.
"Ця сторона темна, але та сторона яскрава."
Незважаючи на те, що вони були в лісі, де природним чином формувалися тіні... Рослини всередині Грейніфри сяяли яскравим синьо-зеленим відтінком, випромінюючи життєву силу.
Спостерігаючи за цим незвичайним видовищем, Алон мав на обличчі дивний вираз.
— Ну що ж, ходімо всередину.
— Так.
Коли він та Еван почали рухатися вперед, Алон пригадав слова Рекона.
"Поки що його інформація здається правдивою... Не схоже, що він нас обманював. Тож відтепер нам доведеться бути обережнішими, аби не потрапити ельфам на очі."
Він уважно відтворив у пам'яті застереження Рекона.
— "Ельфи надзвичайно ворожі до людей. Якщо зустрінете їх, чітко дайте зрозуміти, що не маєте наміру битися, і негайно залиште Грейніфру."
Періон неодноразово наголошував, як сильно ельфи зневажають людей. Пам'ятаючи про це, Алон рухався в ліс із трохи напруженим виразом обличчя.
————
Пройшло дві години
— Здається, ми майже вийшли.
Здавалося б, нескінченний ліс нарешті показав свій вихід. Підтвердивши це, Алон та Еван пішли вперед без вагань.
І тоді...
— О—!
— ...!
...У той момент, коли вони вийшли з лісу, Еван видав здивований вигук.
Алон також інстинктивно розширив очі. Те, що заповнило їхній зір...
Перед ними стояла армія ельфів, чисельність якої легко перевищувала сотню. Здавалося, вони саме на них і чекали.
"Це погано."
Алона пройняло тремтіння, а в голові одна за одною виникали численні думки.
"Хіба це не мав бути прихований шлях?"
Чи Рекон зрадив його?
Це був просто збіг обставин?
Чи вони просто повернули не туди?
Але перш ніж його думки змогли закрутитися далі, Алон змусив себе відкинути їх. Пріоритет зараз — показати, що вони не ворожі.
Тож...
— Зачекайте—! Ми прибули до Грейніфри не для того, щоб битися...
Коли Алон підняв руки на знак капітуляції...
Хвать—!
Ельф, який ще мить тому був далеко, раптово з'явився поруч із ним і схопив його за руку.
І тоді...
— Ласкаво просимо. Ми чекали на вас.
Він шанобливо опустив голову... Його обличчя сповнилося тихою радістю, ніби він вітав довгоочікуваного гостя.
— ...А?
На мить Алон не міг нічого вдіяти, окрім як остовпіти від замішання.
.
.
.
(П.П Пампарам, парад на честь повернення Першого Ельфа, юху..)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]