Розділ 184 - День народження…? (5)
Крижана напруга, яку Алон до кінця так і не збагнув, нарешті розвіялося.
Сольранг щось ображено пробурмотіла про "свій задум", почервоніла й вийшла з великої коробки.
Клац—
— Я презентую це вам, Господарю.
Сольранг стежила за Ютією, очікуючи сигналу схвалення, навіть коли простягала папір Алону.
— ...Це вважається подарунком?
— Так!
Алон тримав документ і дивився на нього, геть нічого не розуміючи. Він мав подякувати за це чи як? Він гадки не мав, що робити далі.
"……У певному сенсі, гадаю, це й справді так відчувається."
Віддалений спогад виринув у пам'яті. Історія, на яку він колись натрапив в інтернет-спільноті під час свого минулого життя.
"Чи це те, що відчуває батько, отримуючи від своєї маленької доньки записку з пропозицією одружитися?"
Звісно, те, що запропонувала Сольранг, було не рукописною запискою, а повністю заповненою заявою про реєстрацію шлюбу. У ній були акуратно вписані імена їх обох. Якби Алон просто поставив свою печатку, вони могли б стати подружжям. І все ж справжня цінність цього подарунка була в почуттях, які за ним стояли, хіба ні?
Він швидко кивнув.
— Я приймаю це з вдячністю.
— ...Ви можете скористатися нею будь-коли! ...............Справді.
Сольранг, яка уважно слухала, відсахнулася, коли її погляд зустрівся з поглядом Ютії, і тихо відступила. Її дитяча реакція викликала легкий смішок в Алона.
Піднявши руку, він лагідно погладив Сольранг по голові кілька разів.
Торк—
Легкий дотик раптово торкнувся його боку.
— ?
Коли він подивився вбік, то побачив як рука Ютії застигла на півдорозі в незграбному русі.
— Щось не так, Ютія?
— Ні, абсолютно нічого.
— ?
Попри її посмішку, у голосі відчувався слід роздратування. Швидко кинувши погляд на голову Сольранг, Ютія квапливо відсмикнула руку й тихо видихнула.
— О, до речі, говорячи про подарунки. Я теж хотіла б вручити вам одну невеличку річ.
— Я з радістю прийму все, що ти мені вручиш.
— Хм… Я б воліла віддати її вам просто зараз, але…
Вона озирнулася по кімнаті.
— Тут це буде дещо складно, тож вам доведеться ненадовго піти зі мною.
— …Куди саме ми маємо вирушити?
— Ви будете вільні завтра?
— Це займе багато часу?
— Хм— Можливо?
Його розклад був ущент заповнений. Він планував вирушити до Грейніфри одразу після святкування дня народження.
"Буде незручно, якщо це забере занадто довгий проміжок часу."
Помітивши вагання Алона, Ютія додала:
— Це має зайняти лише близько одного дня.
— ...Якщо так.
Одноденна затримка не створить великої проблеми. На цьому їхні домовленості були завершені. Ютія оглянула обличчя присутніх у приміщенні.
— Оскільки денне світло згасає, як щодо того, щоб пообідати?
— Це звучить чудово.
————
Вечірнє зібрання в маєтку маркіза відчувалося енергійнішим, ніж зазвичай. Це було зрозуміло. Тут були присутні п'ятеро додаткових осіб.
— Хіба це не весело!?
[Няв~!]
— Ще разок!
[Ня-а-ав~!]
Сольранг, яка їла, раптово почала гратися з Блекі.
"Я не можу зрозуміти, чи Сольранг розважає Блекі, чи Блекі розважає Сольранг."
Блекі вже не просто нявкав, а перейшов на дивний, високий вереск. Здавалося, бідолаха щосили намагався хоч якось підтримувати соціальне життя. Поруч із Блекі, який відчайдушно намагався не відставати від Сольранг за рівнем енергії, лунали голоси:
— Хм, вона така безпорадна, що аж стає милою.
— Саме так. Саме її безпорадність робить її такою чарівною.
[Ви, мерзенні дурні!!! Я неодноразово заявляла, що я божество! Божество, я кажу вам!!]
— Але щось не так. Її обличчя здається трохи асиметричним. Якби ми трохи скоригували її риси, вона могла б виглядати краще.
[Ах ти, мерзотник!!!!!!!!!!]
— Хм— А мені, взагалі-то, не особливо заважає її нинішній вигляд.
— Справді? А я особисто віддаю перевагу ідеальній рівновазі.
[Якщо я з’явлюся в цьому світі, я першими пожеру вас усіх! Не сприймайте божественну кару легковажно! Я це зроблю! Я справді це зроблю!!!]
— А, зрештою, через усі ці справи в Раксасі виникли деякі труднощі. Голова йде обертом.
— Розумію.
[Припиніть повністю ігнорувати мене!!!!!!!]
Ладан і Деус розважалися з Базіліорою.
Або, можливо... Це була не стільки спільна розвага, скільки…
— Цей смак чудовий.
— Мм, я згоден.
[Припиніть мене ігнорувати—!!!!!!]
...Вони навмисно провокували її.
Тим часом, поглянувши на протилежний бік...
— Хм— Маркіз зазвичай залишається усамітненим у своїй бібліотеці або присвячує весь свій день дослідженням магії, чи не так?
— Це правда.
Еван, Ріне та Ютія вели невимушену розмову.
— Окрім цього, він час від часу ходить на прогулянки або відвідує місцеві аукціонні будинки. Але чому ви запитуєте?
— Хм— Мені просто було цікаво?
— Мені також.
Алон усвідомлював, що він був предметом їхнього обміну думками. На мить він замислився над тим, щоб приєднатися. Але зрештою він просто доїв решту приготовленого м'яса.
"Смачно."
Насичений смак соку миттєво наповнив його рот, змусивши кутики губ трохи піднятися. Ні, річ була не лише в смаку...
— Блекі, тобі це подобається, правда?
[Ня-а-ав~!]
— Давай просто зробимо твоє обличчя симетричним, щось на зразок цього...?
— Хм, задовільно.
[Я бог! Бог, я кажу~!!!]
— Справді, маркіз зазвичай досить самотній.
— Це втішає, хе-хе.
— Це безумовно так.
Мабуть, уперше за дуже довгий час їдальня була такою гомінкою. Заспокійливе тепло, яке пронизувало все навколо. Це відчувалося досить приємно.
Ні—
"...Це насправді вельми приємно."
Алон інстинктивно торкнувся губ, на яких мимоволі з’явилася усмішка, ще деякий час спостерігаючи за гомінкою їдальнею. Після теплого обіду на честь його дня народження настав новий ранок.
————
Алон попрощався з тими, хто готувався йти.
— Господарю, мені час йти!
— Я також вирушаю.
— Я теж.
— Брате, я повертаюся.
Кожен із них попрощався по-своєму. Алон обмежився одним кивком.
— Дуже добре, щасливої дороги. І дякую за подарунки. Я подбаю про те, щоб використати їх із користю.
Хоча чесно—
"Використання їх за призначенням може створити значні проблеми."
Чи усвідомлювали вони його внутрішні думки, чи ні... Усі четверо залишили маєток маркіза з задоволеними виразами облич.
— Хм, чи варто нам вирушати зараз, Учителю?
— Вирушаймо.
Алон і Ютія теж приготувалися вирушити, щоб отримати подарунок, який Ютія підготувала.
— До речі, куди саме ми прямуємо?
Згадуючи це, він усвідомив, що навіть не запитав про пункт призначення.
— Якщо я зараз вам скажу, буде не так цікаво. Я розповім, коли ми будемо на місці.
— Хм. Але, наскільки я зрозумів учора, їхати туди досить далеко. Уже минув полудень.
— Нічого страшного.
— …Справді? Ми встигнемо повернутися за один день?
Ютія видала невиразний звук і загадково всміхнулася.
— Я поясню це трохи пізніше.
— ...Трохи пізніше?
— Так. Як тільки ми прибудемо.
Подарунок Ютії залишався повністю покритим таємницею. Цікавість Алона посилилася, але він просто заліз у карету. Невдовзі карета, що везла пару, залишила маєток маркіза й почала долати нерівну дорогу, яка вилася через ліс.
Як довго вони їхали нерівною дорогою? Сонце, що стояло високо в небі, повільно опустилося, торкнувшись вершини гори. Коли сутінки пофарбували одну частину неба, темрява почала підкрадатися з іншої.
— ...Сонце починає свій спуск.
— Хм, ми скоро будемо там.
Ютія визирнула у вікно.
— А, ми досягли нашого пункту призначення.
Вона наказала кучеру зупинити карету.
— Ходімо, Учителю.
— Усередині щось є?
Ютія провела Алона в лісисту місцевість. До цього моменту легка темрява опустилася на дерева. Ютія рухалася вперед без вагань. Алон ішов за її кроками.
Невдовзі...
— О.
...Алон ненавмисно видав тихий вигук.
"Воістину приголомшливий вид."
Останній промінь сонця ще виднівся з-за краю гори, його світло ледь торкалося горизонту. Згасаючий захід сонця повільно розчинявся в глибокій сапфіровій темряві нічного неба. А під ним, на краю стрімкого обриву… Незліченні нічні примули розквітали всі водночас із настанням ночі.
— Яка ваша оцінка, Учителю?
— Це більше ніж просто красиво — це чудово.
Почувши щире захоплення Алона, Ютія всміхнулася, і її вираз обличчя був таким же ясним та світлим, як нічні примули. Вона повільно йшла серед квітів, поринувши в безкрає поле квітучих нічних примул.
Поки Алон спостерігав за нею...
— ...?
...Це знайоме відчуття тривоги знову виринуло на поверхню. Щось було не так. Дивне, затяжне відчуття. Наполегливе відчуття дежавю. З моменту прибуття в цей світ він ніколи раніше не бачив такого пейзажу.
І все ж...
"Таке відчуття, ніби я вже десь бачив це видовище."
Саме в цей момент...
— Учителю, ви знаєте?
Ютія, стоячи серед нічних примул, зчепила руки за спиною й поставила запитання.
Алон, вихоплений зі своїх роздумів, відповів.
— Що саме?
— Скелі, прикрашені нічними примулами, трапляються не лише тут. Є одна й на тій далекій горі. І ще одна — за кілька днів шляху звідси.
— У тебе є схильність до цього конкретного виду пейзажу? Ти, мабуть, відвідала кілька таких місць.
Ютія повільно похитала головою у відповідь на його слова. Її сріблясті пасма мерехтіли в місячному світлі.
— Чесно кажучи, раніше я не знала про них і вони мене не хвилювали. Але тепер — я справді захоплена.
— Зрозуміло. Хтось показав їх тобі?
М'яка, миттєва посмішка торкнулася губ Ютії. Її погляд був повністю зафіксований на Алоні.
— Так, це правда. Але, Учителю — ви знаєте, чому я наполягала на тому, щоб привести вас саме сюди?
— Якщо чесно, я гадки не маю.
Не в змозі осягнути причину свого нерозгаданого відчуття дежавю... Алон просто похитав головою.
Тим часом... Ютія вже скоротила відстань між ними.
— Це тому що...
Вона злегка розімкнула губи.
— ...Я просто хотіла провести час із вами, Учителю.
— ...Ти хотіла провести час зі мною?
— Так. Чим довша подорож, тим більше часу ми отримуємо, щоб провести його разом. Тож... я трохи прикрасила правду.
— Тоді частина про подарунок, який можна піднести лише тут...
Її очі м'яко вигнулися, як квітучі нічні примули.
— Це також було неправдою.
— ...Я розумію.
— Ви не сердитеся на мене?
— Хіба є вагома причина для цього?
— Але ж я вас обманула.
— Такий незначний обман не має значення між нами.
Пауза... Коротка мить тиші.
— ...Це справді так?
— Так.
— Це полегшення. Я хвилювалася, що ви можете бути незадоволені.
— Ти анітрохи не виглядаєш стурбованою.
— Ви розпізнали мої справжні почуття? Але я відчувала, що в мене немає альтернативи.
Ютія грайливо засміялася. Потім вона дістала з кишені маленьку коробку. Вона була невеликою. Достатньо маленькою, щоб її можна було легко переносити.
— Я хотіла подарувати вам щось більш пам'ятне, ніж те, що запропонували інші.
Вона простягнула обидві руки вперед, і місячне світло зробило її пальці майже прозорими.
Алон, дивлячись на її руки...
— Я з радістю прийму її.
...Обережно взяв коробку.
— Коли повернетеся, зачекайте деякий час, перш ніж відкривати її. Близько одного місяця було б ідеально.
— Чому?
— Тому що так у вас буде більше часу все обдумати.
Але вона так і не уточнила, про що саме він мав розмірковувати. Алон просто дивився на неї. З безкрайнім нічним небом за спиною, стоячи в ніжному сяйві квітучих нічних примул, вона сяяла потойбічною красою, яка ненадовго захопила його.
І так...
— ...Гаразд.
...Це була єдина відповідь, яку міг запропонувати Алон.
.
.
.
(П.П Я навіть хз що тут писати, просто трішки лайтовий розділ.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]