Розділ 176 - Ті, хто помітив (2)
Апостол Жадібності оглянула постать перед собою незбагненним поглядом.
Чоловік, чий силует чітко вимальовувався на тлі блакитного місяця, приязно всміхався й пильно дивився на Еміль своїми яскраво-блакитними очима, що сяяли так само інтенсивно, як і небесне світило.
Пр-р-рс!
З рота Еміль бризнула кров, стікаючи по підборіддю та збираючись краплями на лезі, яке протикало її тулуб.
Червоні краплі миттєво почали падати додолу, заплямивши землю.
— Хто… ти такий…?
Відчуваючи, як життєві сили згасають, Еміль поставила це запитання. Колишня посмішка повністю зникла з її блідого обличчя.
На відміну від важкого стану Еміль, приємний вираз обличчя чоловіка залишався абсолютно незворушним.
— Чи має це справді якесь значення в цю хвилину?
— Хіба відповідь не очевидна?
Прагнучи не викрити свій наростаючий страх, Еміль говорила твердим голосом, хоча м'язи її обличчя напружувалися від зусиль.
Чоловік відповів на її запитання з безтурботливою байдужістю.
— І чому ж?
— Хіба мені не дозволено принаймні дізнатися ім'я мого вбивці?
— Вбивці? О, ні, це не зовсім так.
— У такому разі… ти збираєшся відпустити мене?
— Ні, у цьому немає потреби. Зрештою—
Шр-р-рть!
— Ти ж просто відродишся, чи не так?
Від цих слів обличчя Еміль стало ще холоднішим.
Вона дещо передбачала це, коли він устромив зброю їй у спину, але його теперішнє твердження підтвердило її найгірші побоювання.
Він знав про її магію реінкарнації — таємницю, відому лише серед Апостолів.
Її розум гарячково працював, відчайдушно намагаючись знайти логічне пояснення.
Хто з Апостолів розголосив існування магії реінкарнації?
І, що найважливіше, наскільки чіткими були знання цього чоловіка? Наскільки сильно йому були відомі деталі?
Але її внутрішні роздуми були раптово перервані.
— Кх-х…! Кха-а-а…!
Ніби караючи її за ці мовчазні роздуми, чоловік загнав меч ще глибше.
З її горла вирвався новий потік крові.
Крап, крап!
Багряні плями забризкали його штани, немов хаотична злива.
Проте обличчя чоловіка зберігало моторошний спокій.
— Тобі не слід надто хвилюватися.
— ……
— Зрештою, я все одно не знатиму, де саме станеться твоє наступне відродження.
Еміль стиснула зуби.
Вона не повірила жодному його слову.
Якби він справді цього не знав, то не став би давати такі безпідставні запевнення.
Тінь тривоги майнула на обличчі Еміль, коли вона з зусиллями підвела на нього погляд.
Чоловік продовжував усміхатися.
Навіть посеред цього кровопролиття він залишався незмінним, стоячи на тлі блакитного місяця з цим вічним, приязним виразом.
Згодом, ніби пропонуючи останню розвагу вмираючому духу, він простягнув руку.
— Я прийшов сюди виключно для того, щоб висловити застереження.
— …Застереження…?
Він ніжно торкнувся її щоки.
— Саме так.
— Застереження щодо чого?
На коротку мить у його очах з'явився гострий, холодний та погрозливий блиск.
— Не торкайтеся маркіза Палатіо.
— …Що?
— Я сказав цілком виразно.
Шр-р-рть!
— Гр-р… кх-х!
— Не чіпайте маркіза Палатіо. Звісно, я знаю, що вашій фракції не так просто його усунути.
— ……
— Але бачиш, люди — істоти допитливі.
Хрусь!
— Вони схильні піддаватися тривозі.
Елібан незграбно посміхнувся й почухав потилицю з виразом, геть невідповідним для цієї похмурої сцени.
Перебуваючи на межі смерті, Еміль відчула дивне відчуття дисонансу.
Дивна, глибоко тривожна знайомість.
Ніби вона вже зустрічала цього чоловіка десь раніше.
У місці, яке змушувало її почуватися надзвичайно занепокоєною.
— У будь-якому разі, саме тому я прийшов повідомити тебе. Можливо, це прозвучить холодно, але мені справді байдуже, що вирішите робити ти та твої люди. Ви можете робити все, що вважаєте за потрібне.
Еміль нав'язливо прокручувала у своїй пам'яті спогади, намагаючись визначити джерело цього дискомфорту.
Невпинно.
Ніби сама ця думка поглинала її.
— Однак ви ніколи не повинні чіпати маркіза Палатіо. Цей чоловік не повинен загинути — принаймні, поки що.
Навіть коли смерть підступала все ближче, це запитання безкінечно лунало всередині неї.
І тоді—
— А-а.
— Пам'ятай мій наказ, Апостоле Жадібності — ні, Еміль.
Вона нарешті збагнула.
Джерело цього тривожного відчуття знайомості.
— Якщо ти бажаєш запобігти тому, щоб твоя жадібність привела тебе до вічного забуття, то вчиниш мудро, дослухавшись до мого застереження.
Саме тут вона колись зустрілася поглядом із чоловіком, який тепер добре знав її слабкі місця.
— Ніколи не торкайтеся його.
Це сягало значно глибших витоків —
Набагато глибших, ніж навіть їхня власна організація —
Корінь.
Гуркіт…!
Думки Еміль обірвалися.
Світ розчинився в темряві.
У ту саму мить, коли вона осягнула джерело свого тривожного передчуття, її голова вже двічі повернулася, шия була чисто зламана, а життя згасло.
А Елібан—
Він стер посмішку зі свого обличчя, ніби вона була лише фальшивкою.
Не зронивши більше жодного звуку, він повернувся й пішов геть.
————
Минуло кілька днів після їхнього від'їзду з Лартанії.
[Хмм, я почуваюся повністю виснаженою.]
— Чому? Ти виснажила себе, залишаючись такою чарівно нікчемною?
[Людино, якщо ти мовиш ще хоч одне зневажливе слово, я присягаюся, що розірву тебе на шматки.]
— І як саме ти плануєш це здійснити?
[Гр-р-р-р…! Якби тільки я могла матеріалізуватися у фізичному світі, ти…!]
— Але ж ти не здатна на це, чи не так? І що ти робитимеш із цим обмеженням?
[Кр-а-а-а-а-ах!]
Протягом кількох днів Еван невпинно дошкуляв Базіліорі, поводячись так, ніби він натрапив на ідеальний привід.
Проста фраза "чарівно нікчемна" розпалила неочікувану ворожнечу.
Спостерігаючи за постійними суперечками між цими двома, Алон подумки тихо зітхнув.
Під час їхнього перебування в Лартанії події розгорталися так швидко одна за одною, що не було жодної можливості для спокійних роздумів.
Але тепер, коли в нього з'явився час, його розум переповнювали запитання без відповідей.
Найважливішим із них було видіння, яке він спостерігав, коли зустрів Кайласа.
Світ, знищений вщент — де не залишилося нічого, крім руїн.
— "Що за нісенітницю ти плетеш, шмаркачу? Цей ментальний простір, він твій."
Пригадуючи слова Кайласа, Алон розмірковував над їхнім значенням.
З того, що він розумів — і виходячи з пояснень Кайласа — ментальний простір людини зазвичай відображав її найглибшу сутність.
Кайлас також уточнив, що ментальний простір завжди належить до однієї з двох класифікацій:
Для чародіїв, чий внутрішній простір зміцнювався завдяки сприйняттю ментальних відбитків і символічних формул.
Або для тих, хто не проходив такого спеціального навчання, де глибоко закарбовані спогади впливали на навколишній простір.
Алон, хоч і був здатен використовувати Руни, ніколи не отримував відбитка й не володів жодними магічними формулами.
Це залишало лише одне можливе пояснення.
Глибоко закарбований спогад.
Це означало б, що вигляд зруйнованого світу походив з його власних спогадів.
Але Алон вважав це неможливим для узгодження.
Він провів у цьому світі понад десять років.
З усіх точок зору, він став його жителем.
Проте, щиро кажучи, він не був родом із цього світу.
У нього не було жодного спогаду про те, що він коли-небудь бачив таке цілковите опустошення.
Чи міг це бути спогад, який належав справжньому Алону Палатіо?
Це також здавалося вкрай малоймовірним.
Зрештою, коли він перейняв особу Алона, це тіло все ще було юним — воно ще не досягло повноліття.
І таку катастрофічну сцену молодий дворянин ніколи не міг би побачити.
Що означало—
Спогад про той зруйнований світ не належав і справжньому Алону.
"Тоді залишається лише один висновок… Я просто забув це" — подумав Алон.
Спогад, втрачений у часі.
Алон неуважно потер підборіддя.
Чи бував він колись у місці, яке нагадувало б той світ?
Хай як сильно він намагався пригадати, такого місця не було.
Найближчою аналогією, яку він міг вигадати, була Північ.
Але навіть це було недосконалим порівнянням.
Безлюдна, замерзла пустеля й світ, де все життя було знищене, були фундаментально різними поняттями.
Поміркувавши над цим деякий час, він несвідомо покрутив у руках Перстень Гордовитого, захований під плащем.
"До того часу, як ми прибудемо до Колонії, я повинен мати змогу знову увійти всередину. Тоді я вимагатиму від нього більше відповідей" — подумав Алон.
Упорядкувавши свої думки, Алон простягнув руку й ніжно погладив Блекі — маленьку істоту, яка вилізла з його нагрудної кишені й тепер задоволено муркотіла біля його долоні.
————
Літо було в самому розпалі.
Приблизно через місяць…
Тейра прибув до королівського замку за наказом Кармаксеса III.
І невдовзі йому назвали ім'я особи, яку підозрювали в тому, що вона є Богом Мудрецем.
— Маркіз Палатіо, кажете?
— Так. Коли він прибуде, підтвердь це для мене.
— Зрозуміло.
Хоча він відповів слухняно, його розум був сповнений замішання.
Відверто кажучи, Тейра не міг збагнути, чому Кармаксес III підозрює маркіза Палатіо в тому, що той є Богом Мудрецем.
"Ну… Його досягнення справді варті уваги, але…" — подумав Тейра.
Навіть як досвідчений археолог, Тейра був знайомий із маркізом.
Той протистояв Зовнішнім Богам та різноманітним монстрам, здобувши досягнення, які значно перевищували очікування від звичайного дворянина.
Його репутація була відома на всьому континенті.
Але навіть з урахуванням усього цього Тейра вважав підозру короля абсолютно безпідставною.
Звісно, Кармаксес III повинен був мати власні нерозголошені причини.
Незважаючи на це, Тейра був упевнений в одному.
Він уже бачив Бога Мудреця раніше.
А Богів Мудреців було неможливо не помітити чи переплутати з чимось іншим.
Більше того—
Якби маркіз Палатіо справді був Богом Мудрецем, не було б жодної логічної причини приховувати це.
"Ну… Припускаю, що міг бути якийсь мотив приховати свою справжню особу, але—" — подумав Тейра.
Навіть якщо це й так, маскуватися під дворянина не мало жодного сенсу.
…Хоча, якщо чесно, він не до кінця розумів, навіщо взагалі будь-якому Богу Мудрецю турбуватися маскуванням.
Саме в цю мить—
Великі двері до зали аудієнцій розпахнулися.
До зали увійшов чоловік.
Одягнений у темне пальто, він зберігав байдужий вираз обличчя навіть у присутності короля.
"Тож це маркіз Палатіо" — подумав Тейра.
Тейра на мить був приголомшений.
Раніше він бачив цього чоловіка лише здалеку, але зустріч із ним на такій близькій відстані—
У його поведінці було щось глибоко вражаюче.
Якість, яка не піддавалася простому опису.
Присутність, несхожа ні на що, з чим він коли-небудь стикався.
Він спантеличено дивився на маркіза — аж поки—
— Як минула ваша подорож, маркізе Палатіо?
— Вона минула добре, Ваша Величносте.
Голос Кармаксеса III змусив його здригнутися й повернутися до повної свідомості.
Він повинен був діяти негайно — з максимальною обачністю, саме так, як йому було наказано.
Поки двоє чоловіків обмінювалися формальними привітаннями, Тейра мовчки зібрав ману й спрямував її в артефакт, захований під плащем.
Синій сферичний артефакт, який він викопав із давніх руїн у джунглях десять років тому.
Його функція була простою.
Він змушував приховану силу цілі матеріалізуватися у вигляді видимого утворення.
У минулому він використовував його на Богу Мудрецю на території Ящіролюдів—
І він бачив, як божественна сила набуває фізичної форми.
"Якщо маркіз Палатіо справді бог, перед ним має матеріалізуватися куля у ланцюгах. Якщо ні, це буде просто звичайна сфера" — подумав Тейра.
Він не знав причини саме такого прояву, але кожен Бог Мудрець, з яким він стикався, створював однаковий результат.
Коли артефакт активувався, Тейра перевів очі на маркіза без особливих сподівань—
А потім його очі широко розплющилися від шоку.
"Це… це… неможливо…!" — подумав Тейра.
Тому що, як і раніше, перед маркізом з'явилася сфера.
Сфера, оповита ланцюгами.
Здивування Тейри вийшло далеко за межі просто широко розплющених очей.
Незважаючи на чіткі вказівки Кармаксеса III залишатися непомітним, його щелепа мимовільно відвисла.
І з неймовірно вагомої причини—
Перед маркізом Палатіо—
Була не одна, а чотири сфери.
Бог Мудрець завжди володів лише однією.
Проте зараз, стоячи безпосередньо перед ним—
Їх було чотири.
.
.
.
(П.П Автор у цьому розділі, стіки величезних спойлерів дав, що капець...)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]