Розділ 172 - Гріх Жадібності (1)
— О? Невже це й справді так приголомшує?
— Еміль...!?
Ріне заціпеніла, не відриваючи від неї ошелешеного погляду. Апостол Жадібності тихо розсміялася, ніби отримуючи особливе задоволення від її збентеження.
Вона поводилася так, наче зустріла давню знайому.
Утім.
— …
Еван, чий вираз обличчя ще кілька секунд тому був цілком розслабленим, миттєво вихопив меч, реагуючи на стривожений вигук Ріне.
Хоч він ще не став Майстром меча, інстинкти волали, що ця раптова поява становить смертельну загрозу.
Тільки-но його пильність сягнула межі —
Гуп!
— Агх—!?
Гострий удар прийшовся в основу черепа Евана, змусивши його похитнутися.
— ?
Усвідомивши, що джерелом удару були золоті стрижні Ріне, обличчя Евана викривилося від спантеличення.
— Пробач. Це єдиний вихід...
Поки голос Ріне віддалявся, свідомість Евана остаточно згасла.
— Ого, яка спритність. Чи, можливо, тут криється інший мотив?
— Замовкни.
Ріне кинула лютий погляд на глузливий тон Апостола Жадібності.
Не вагаючись ні миті, вона за допомогою золотих стрижнів перемістила Евана в безпечніше місце.
— Звідки стільки гніву? Я й не думала, що ми в таких поганих стосунках.
— Ти справді вважаєш, що зараз відповідний час для цього?
— Аякже. Пригадуєш, хто першим показав тобі шлях до Бібліотеки?
— ……!
Древня бібліотека. Почувши це слово, тіло Ріне мимовільно здригнулося.
— Я ніколи не прагнула нічого подібного...!
— Ти в цьому впевнена?
Еміль видала тихий, розважений смішок.
Обличчя Ріне спотворилося від роздратування, а губи стиснулися в тонку лінію, ніби подальша розмова не мала жодного сенсу.
— !
У ту ж мить її золоті очі, досі приховані, яскраво запалали.
Гуркіт!
Золоті стрижні рвонули вбік Еміль, із силою трощачи найближчі колони та мармурову підлогу.
Їхня швидкість захоплювала подих.
Утім.
— Хм… Я читала звіти, але ти й справді володієш дивовижними артефактами, Ріне. Якщо припустити, вони походять з Імперії Ілейн?
Золоті стрижні, які мали б прошити тіло Апостола наскрізь, безсило завмерли в ту саму мить, коли торкнулися її.
Дзень!
Від Апостола полинула зловісна енергія, і просто з повітря матеріалізувалися гілки, які перехопили атаку.
— !
Ріне насупилася ще дужче.
Але Еміль, Апостол Жадібності, лише єхидно посміхнулася й легенько змахнула пальцями.
Водночас ті самі гілки, що заблокували стрижні, почали повзти їхньою поверхнею, немов паразитична лоза, отруюючи їх.
— !
Ріне стрімко відкликала золоті стрижні назад.
— Яка шкода.
Попри її слова, у тоні Еміль не відчувалося справжнього жалю.
Здавалося, вона просто забавляється з Ріне, не роблячи жодних агресивних випадів і лише захищаючись від натиску.
Навіть коли через раптову появу Еміль думки Ріне хаотично вирували, вона зосередилася на пошуку шляху до перемоги.
"Як вчинити найкраще?"
Якби це була відкрита місцевість, а не замкнений підземний простір, вона б остерігалася, але точно не відчувала б страху.
На відкритому просторі вона могла б вивільнити Плутона без жодних обмежень.
Хоч навіть тоді вона не була впевнена в перемозі.
Десять років тому, можливо, але тепер — вона чітко знала, хто стоїть перед нею.
Проте, тут, під землею.
Зала була надто тісною, щоб належним чином використати Плутона.
Вона могла б ризикнути, якби була готова до повного обвалу печери.
Ріне була переконана, що зможе вижити під завалом.
Справжня проблема полягала в іншому — Алон та Еван.
Якщо вона буде необережною, Алон та Еван постраждають від руйнувань.
Думки Ріне гарячково кришилися, відчайдушно шукаючи вихід із глухого кута.
Але.
Апостол Жадібності лише спостерігала за Ріне з легким награним зацікавленням.
Ніби чекала, який саме вибір та зрештою зробить.
————
Тим часом у попелястому царстві.
— Відповідай, маг. Я запитав, чи це ти закликав мене.
Абсолютна холоднеча в погляді Кайласа змусила Алона зібрати душевні сили й відповісти.
— ……………Це правда, що я покликав тебе, але я нічого не знаю про це місце.
— Ти не знаєш?
— Саме так.
Кайлас насупився.
Ніби випробовуючи його на брехню, він пильно вдивлявся в Алона, перш ніж раптово провести в повітрі пряму лінію вказівним пальцем.
Гурк~!
Блакитна магія, що вилилася з його руки — несхожа на ту, яку він використовував у лабіринті, — розітнула порожній простір і безслідно зникла.
Побачивши це, Кайлас розчаровано зітхнув.
— Що за дурниці ти верзеш, маг? Неможливо, щоб ти не знав цього місця.
— Що це означає?
— ……Ти й справді невіглас, чи не так? Як тобі вдалося звершити такий подвиг із таким мізерним розумінням?
— ……
— Я поясню це один раз, тож слухай уважно, шмаркачу.
З цими словами він понизив Алона з «мага» до звичайного новачка.
— Це ментальний простір, відокремлений від фізичного світу, у якому ти мешкаєш. Кожен, хто звершив велике діяння, носить у собі унікальний світ.
— Тоді… це твій ментальний простір?
Алон вважав своє припущення цілком логічним.
Пригадуючи перекази Золотого дракона, Лейнісіус, він знав, що чародій перед ним бився з Чорними, незалежно від його остаточної долі.
"Чи може це бути світ, сформований його битвою з Чорними?"
Алон мовчки спостерігав за спустошеним пейзажем довкола.
Самого лише вигляду цих руїн вистачало, щоб осягнути справжню загрозу Чорних.
"…Світ тисячорічної давнини значно страшніший за те, що я бачив у грі."
У «Психоделії» Чорні завдали величезної шкоди континенту, але зрештою їх зупинили такі постаті, як Елібан.
Це ніколи не доходило до подібної межі.
Але у світі, де Чорних не зупинили, результатом стало абсолютне спустошення — повне та остаточне знищення.
Навіть Алон, який зазвичай залишався відстороненим, на мить заціпенів від цього видовища.
І тоді —
— …Ха.
— ?
Кайлас видав порожній, сухий смішок.
— Що за нісенітницю ти плетеш, шмаркачу? Цей ментальний простір —
Його наступні слова приголомшили.
— Він твій.
— …Що?
Алон роззявив рота, не в змозі усвідомити ці слова.
— Мій… ментальний простір?
— Так. Я, втративши все, не маю жодних підстав володіти ментальним простором.
Кайлас оглянув його з виразом обличчя, який промовляв, що Алон не розуміє найелементарніших речей.
Згодом, кинувши мельком погляд довкола, він знизав плечима.
— У будь-якому разі, шмаркачу, це твій ментальний простір.
— …Ти стверджуєш, що це той самий ментальний простір, про який я знаю?
— Так. Хоча у твоєму випадку тобі бракує будь-яких структурних знань, тому він просто формується твоїми найсильнішими спогадами.
Пояснення Кайласа змусило Алона проковтнути власне збентеження й спробувати замислитися...
Але перш ніж він встиг...
— Отже, шмаркачу. Навіщо ти мене покликав?
...Раптове запитання перервало його думки.
Після короткої паузи він відповів.
— …У мене були питання.
— Питання, ось як.
Кайлас довго вдивлявся в Алона, перш ніж промовити —
— Кажи. Коротко. Тобі вдалося перемогти мене, тож стільки я тобі дарую.
Він повільно ступив і сів на купу уламків. Його слова закликали Алона продовжувати, хоч той і вагався, маючи безліч речей, про які хотів запитати.
— ……
Після роздумів Алон зрештою поставив перше питання.
— …Я чув від Золотого дракона, Лейнісіус. Що ти спочатку був магом.
Вираз обличчя Кайласа химерно змінився від цих слів.
— Ти зустрічав Золотого дракона?
— Так.
— Виходить, він усе ще живий.
Коли Алон кивнув, Кайлас розгладив насуплені брови й випустив тихе зітхання.
— …Це добре знати.
Шепіт був настільки тихим, що Алон ледь його не пропустив.
Алон коротко замислився, чи варто розповідати йому, як саме вижив Лейнісіус, але перш ніж він ухвалив рішення —
— Ну, неважливо, шмаркаче. Те, що ти насправді хочеш знати — це чому такий чародій, як я, став Зовнішнім Богом, чи не так?
— …Так.
Запитав Кайлас, і Алон кивнув у відповідь.
— Усе легко — помста.
— …Помста?
Відповідь пролунала миттєво, без найменшої тіні вагання.
— Так. Я відкинув усе й став гобліном заради помсти Чорним.
"…."
— …Хіба таке можливо?
— Ні. Це неможливо — за звичайних обставин.
Чоло Кайласа насупилося, ніби він пригадував минуле.
— У моїй битві з Чорними я втратив усе, що мав. Своїх соратників, своїх друзів, усіх. Довкола мене не залишилося нічого, крім мерців. Я й сам був ледь живий, очікуючи на смерть, яка була вже поруч.
— ……
— Але я не хотів помирати. Я жадав помсти Чорним, які вбили моїх товаришів і друзів. Я прагнув знищити їх власними руками.
Дивне світло замиготіло в його очах.
— Я шукав шлях до виживання. Я витиснув із залишків свого розтрощеного ядра мани все, що міг, виходячи за межі можливого, аби підтримувати життя й здатність мислити. І саме в ту мить з’явилися гобліни.
Його вираз обличчя, однак, залишався тривожно спокійним.
— Сотні, можливо, тисячі гоблінів, які ховалися під землею, тремтячи перед Чорними, вилізли назовні... І вони почали бенкетувати на трупах моїх товаришів.
Очі Кайласа палали, ніби він заново переживав ту саму мить.
Саме тоді Алон врешті розпізнав те дивне світло в його погляді.
— Руку чародія — яка ще вчора жестикулювала під час жартів, тепер грубо пережовувала паща гобліна.
— Голову чародія — який ще вчора непокоївся через свого учня, тепер перетворили на забавку для гоблінів.
— Тіло юного чародія — який ще вчора мріяв про майбутнє, розірвали на шматки й віддали гоблінській малечі.
І це... Це була лють. Мовчазна, крижана лють, яка палахкотіла тим дужче, чим нерухомішою залишалася.
— У ту мить, спостерігаючи, як ці гобліни пожирають тіла моїх побратимів, я знайшов свій шлях до виживання.
Наступні слова зірвалися з власних губ Алона.
— …Бог гоблінів.
Ніби підтверджуючи це припущення, Кайлас продовжив свою розповідь із моторошною холоднокровністю.
— Я випив останні залишки своєї мани й перетворив себе на гобліна.
— Я шматував гоблінів своїм зламаним ядром мани, щоб вселити в них жах.
— Я вихоплював трупи моїх товаришів із пащ гоблінів — лише для того, щоб повернути їх назад, заслуживши їхнє поклоніння.
— Я звів своїх полеглих товаришів до звичайних шматків м’яса — приніс їх у жертву ненажерливим гоблінам, силоміць запихаючи плоть їм у бездонні пащі, щоб здобути їхнє поклоніння.
У ту мить усі деталі склалися в єдину картину в голові Алона.
Чому Кайлас, колись чародій, тепер мав вигляд гобліна, будучи Зовнішнім Богом.
Чому він більше не міг повелівати Смертоносним Тіньовим Драконом.
— Мій ментальний простір, моя магія, моя честь, моя гідність, мої товариші... Я відкинув усе. — промовив Кайлас, але потім...
Його голос затремтів.
Обличчя викривилося.
— І я став Зовнішнім Богом, Кайласом.
Урешті Алон усе зрозумів.
На кого насправді була спрямована ця дивовижна, прихована лють Кайласа.
Вона була не на Чорних. І не на гоблінів.
Це була...
— Ось причина, чому я все ще скнію в цьому світі як Зовнішній Бог.
...Ненависть до себе.
Люта лють була не до ворогів.
Вона була до самого себе — того, хто вижив у такий мерзенний, принизливий спосіб.
Глибока й немилосердна ненависть до власного існування.
— ……
Алон не зміг знайти жодного слова, щоб відповісти.
.
.
.
(П.П Ох, який же тут жирнющий, прям запливає жиром, спойлер, котрий автор лишив, хехе.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]