Розділ 171 - Маг Кайлас (3)
Усередині величезного стародавнього вівтаря, збудованого на зразок піраміди.
Шаман великого племені Калмак, Марікула, який об'єднав сотні племен шляхом завоювань, приголомшено дивився вгору.
Сходи були настільки високими, що підйом ними зайняв би кілька хвилин.
На самісінькій вершині стояв Хазад — божество, якому його народ поклонявся віками, той, хто підніс Калмак із незначного племені до великої держави, що вершила суд над усім Карамблем.
Марікула не міг чітко розгледіти силует Хазада.
Він бачив лише темний силует, який, як він припускав, належав великому богу.
Це було нормально. Яким би могутнім шаманом не був Марікула, йому не дозволялося дивитися безпосередньо на лик бога.
Лише ті, хто мав знак Хазада — "Викарбуваним" — дарувалося право споглядати його.
І все ж Марікула відчував це.
"Він задоволений."
Голос великого бога доходив до нього з ідеальною чіткістю.
І цей голос був сповнений беззаперечного збудження та очікування.
"Що ж могло бути в тому листі?" — подумав шаман.
Марікула зацікавився посланням, яке отримав Хазад.
Він був лише гінцем, слугою Хазада.
Він розумів, що не повинен замислюватися про вміст листа.
Проте за весь час служіння Хазаду він ніколи не чув, щоб тон бога був настільки нетерплячим і захопленим.
Інстинктивно Марікула прикрив рот руками, не даючи своєму питанню вирватися назовні.
Згодом, через короткий проміжок часу —
[Захопливо. Справді захопливо.]
Хазад повторив ці слова своїм безпристрасним голосом.
Невдовзі після цього він невимушено випустив лист із руки.
Лист почав падати вниз довгими сходами.
Хоч його й кинули без жодної турботи, він плавно ковзав сходинками, акуратно складаючись по дорозі, поки не зупинився просто біля ніг Марікули.
[Гінець, віднеси це тому, хто носить мій знак. Накажи їм якнайшвидше принести мені відповідь.]
— Чи має це стати пріоритетом над вашим попереднім наказом?
[Саме так, це насамперед.]
Марікула був сполоханий.
Навіть якщо це означало відправку Викарбуваного, ця нова вказівка мала замінити попередній план.
Він запитав лише для підтвердження, ніяк не очікуючи такої відповіді.
— Як накажете.
Хоч і короткочасно спантеличений, він швидко підкорився й підвівся.
Дивлячись, як іде його слуга, Хазад пробурмотів із ледь помітною, хитрою посмішкою —
[Якщо ти справді живий, це має бути вельми кумедно.]
Тихо.
[Мій єдиний і неповторний друже.]
————
Наступного дня
Як і планувалося, Алон завершив приготування до відбуття в місце, яке підготувала Ріне.
Але Ріне виглядала стривоженішою, ніж зазвичай.
— Ріне, щось не так?
— О, ні. Нічого такого, Хрещений Батько.
— Це не схоже на "нічого". Ти виглядаєш нездоровою.
Його тон був рівним, але в ньому відчувалася виразна турбота.
Ріне злегка посміхнулася, ніби його слова трохи підняли їй настрій.
— Будь ласка, не хвилюйтеся. Це просто через сон, який снився мені минулої ночі.
— Поганий сон?
— Так.
— Про що він був?
— Ну...
Ріне, здавалося, вагалася з відповіддю.
Бачачи її вагання, Алон злегка підняв руку.
— Якщо це надто складно розповісти, ти не зобов'язана пояснювати.
— Пробачте мені, Хрещений Батько. Це просто не дуже приємні спогади.
— Розумію. Але якщо тебе щось турбуватиме, поділися зі мною. Я вислухаю, що б це не було.
Насправді він хотів розпитати докладніше.
На відміну від інших, Ріне зазвичай не демонструвала емоційного пригнічення.
Він уперше бачив її настільки приголомшеною.
Проте, оскільки вона не була готова говорити, він не міг тиснути на неї.
Саме коли Алон почав повертатися —
— Хрещений Батько.
— Так?
Ріне окликнула його, щоб зупинити.
Коли він повернувся, вона, здавалося, мить про щось розмірковувала.
Потім з неспокійною посмішкою опустила руку.
— Нічого. Я хотіла дещо запитати у вас, але зрозуміла, що вже знаю відповідь.
— Ось як?
Було очевидно, що вона уникає цієї теми.
— Так, нам час вирушати.
— Гаразд, ходімо.
Алон вирішив більше її не розпитувати й знову розвернувся.
————
Провівши в дорозі на схід від Лартанії разом із Ріне приблизно годину, Алон дістався печери, розташованої в найближчому каньйоні.
— Це місце, яке я знайшла. Воно здається правильним?
Алон оглянув місцевість, перш ніж кивнути.
— Так, це воно. Заходьмо.
— Хм.
Ідучи позаду Алона, Еван роздивлявся внутрішню частину печери й раптово поставив запитання.
— Маркізе.
— Що таке?
— Ви знаєте, що міститься всередині цієї печери?
— Загалом?
Вираз обличчя Евана став дещо дивним від відповіді Алона.
— Зважаючи на ваш статус, я припускав, що ви могли знати й точне місце...
Здавалося, він пригадав, що Алон нерідко користувався маловідомими знаннями, які інші залишали поза увагою.
Але в розумінні Алона завжди були незначні прогалини.
"Гра ніколи не давала таких точних координат" — подумав Алон.
Більшість його знань походила з гри, і хоч він знав, що містить печера, її точне розташування було йому невідоме.
Він знав лише те, що вона десь усередині цього каньйону.
— Ну, ось так воно є.
— Як саме?
— Я не знав точного розташування.
— Дивно це чути.
— Справді?
[Няв.]
Навіть Блекі подав голос, додавши миті ще більше ніяковості.
— Це глухий кут?
Еван, дійшовши до кінця печери, виглядав спантеличеним.
Алон ступив уперед, торкаючись стіни, що перегороджувала шлях, і шукаючи відповідь у своїх думках.
"Камінь у нижньому правому кутку центральної зони печери" — подумав Алон.
Глянувши вниз, він помітив звичайний на вигляд камінь.
Не вагаючись, він злегка штовхнув його ногою.
У той самий момент —
Гуркіт!
Печерою лунко розлігся важкий скрегіт — заблокована стіна затрусилася й почала занурюватися вниз.
Тріщини поширилися її поверхнею, ніби вона була складена з блоків, що з'єднувалися між собою, і незабаром відкрилися сходи, що вели під землю.
— Неймовірно. Я б ніколи не здогадався, що це тут.
Голос Евана відбився луною від стін печери.
Спускаючись сходами, Алон та його супутники знайшли величезну підземну річку.
Пришвартований біля берега човен був явно давно покинутий, проте не мав жодних слідів гниття чи пошкоджень.
— Рушаймо.
Вони залізли в невеликий човен.
Використовуючи сяючі камені, що м'яко світилися, як дороговкази, вони рухалися довгим прямим водяним шляхом.
Через чималий проміжок часу —
— Маркізе.
— Так?
— Я очікую, що ви мені не відповісте, але... як ви знаходите такі місця?
Алон не відповів, натомість дивився прямо вперед.
Наприкінці водяного шляху з'явився величезний отвір.
Це був не просто отвір — хоч споруда й виказувала свій вік, вона дивовижно добре збереглася, скидаючись на величну залу.
Підлога була викладена старим, але міцним мармуром, а колони, хоч і вкриті пилом, також були вирізьблені з сірого мармуру.
Оглянувши місцевість, Алон промовив.
— Рушаймо далі.
Він зійшов на берег, згадуючи інформацію з гри.
"Королівський палац Забутої Епохи... так він називався?" — подумав Алон.
Навіть у грі це місце не описувалося детально.
Серед гравців його зазвичай називали "Стародавній палац".
Єдиною причиною, чому гравці коли-небудь відвідували його, було використання артефакту Кроки Минулого, щоб зустрітися з божественною істотою та покращити свої характеристики.
"У грі все було просто: використай Кроки Минулого, зустрінь божество, отримай підвищення характеристик! Але в реальності як це відбувається насправді?" — подумав Алон.
Коли вони просувалися далі, повільно з'явився вівтар.
Алон наразі відклав свою цікавість.
"Сьогодні я дізнаюся."
Група підійшла до вівтаря.
— Залишайтеся поки тут.
— Зрозуміла, Хрещений Батько.
Залишивши Ріне та Евана позаду, Алон сам підійшов до вівтаря.
Як і очікувалося, він був мармуровим, укритим товстим шаром пилу.
Ігноруючи пил, Алон дістав "Кроки Минулого" зі свого плаща й поклав їх на вівтар.
Вуууннн~!
У той момент, коли він торкнувся поверхні, пролунав дивний механічний гул, і свічки спалахнули магічним вогнем.
Бачачи це, Алон знову заліз у плащ і дістав клапоть тканини.
Це був фрагмент роби, яку Кайлас залишив після їхньої зустрічі.
Поклавши його також на вівтар, Алон згадав інструкції з гри.
Він підняв ліву руку над артефактом Кроки Минулого.
Вууууууууннн~!
Дивний вібруючий звук пролунав у його вухах.
Згодом, коли сліпуче світло заполонило його зір, навколишній світ остаточно потонув у білизні.
І коли його зір прояснився —
— ...!
Те, що він побачив, було — світ, перетворений на руїни.
Мова не могла повністю це передати.
Просто суцільна порожнеча.
Цього єдиного слова було достатньо, щоб описати весь пейзаж.
Земля була сухою та потрісканою.
Самотнє, висохле молоде дерево стояло на безплідній землі, його напівзотлілі гілки сумно затремтіли на вітру.
Небо являло собою буремне місиво з сірих та чорних хмар, що випромінювали зловісну ауру кінця світу.
— Де це я? — подумав Алон.
Не замислюючись, він видихнув повітря.
І в ту ж мить —
— Дивовижно.
Почувши голос ззаду, Алон рефлекторно розвернувся.
Це був голос, який він знав дуже добре — голос Кайласа, його супротивника з лабіринту.
Але це було ще не все.
Погляд Алона став спантеличеним.
Фігура перед ним була не гобліном, а людиною.
Чоловік із довгим чорним волоссям, високо зв'язаним у хвіст, одягнений у робу східного краю.
Дивні татуювання вкривали його руки, а обличчя було абсолютно незворушним.
— Кайлас?
Коли Алон вимовив це ім'я як запитання, чоловік, який похмуро насупився, ніби його дратували ці обставини, промовив.
— Маг, це ти викликав мене?
Його очі зустрілися з очима Алона — спокійні, але проникливі.
І саме в той самий момент —
Мить, коли Алон зустрівся поглядом із Кайласом...
— Маркізе!?
Спантеличений раптовим зникненням Алона, Еван поспішив до вівтаря.
————
Тим часом Ріне...
— Ох, змилуйся. Якби я знала, що він так зникне, я б прийшла раніше.
— ...!?
...Повернулася в жаху від голосу, який ніяк не очікувала почути.
— Привіт, Ріне.
І тоді вона побачила її.
— Ми давно не бачилися, чи не так?
...Апостол Жадібності.
.
.
.
(П.П Ну що ж, починається нова арка битви з новим апостолом..)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]