Розділ 169 - Маг Кайлас (1)
Погляд Ріне застиг на тому, що лежало попереду.
Пейзаж перед нею здавався глибоко незнайомим. Царство, де все було оповите туманом і втрачало виразність. Проте посеред того світу залишалася одна точка теплого світла — скромна хатина.
Щойно побачивши хатину, Ріне збагнула, що це сон.
Понад десятиліття цей сон повертався до неї безвідмовно. З'явилося коротке бажання: "Я не хочу йти всередину".
Вона відчувала це саме видіння сотні разів. Точно знаючи, що міститься в хатині, вона не відчувала жодного бажання входити.
Все ж вона рухалася вперед. Якщо вона не ступить усередину, сон не відпустить її.
Беззвучно вона зробила один крок, потім інший. З кожним кроком хатина ставала трохи ближчою.
Урешті-решт вона дісталася хатини й обережно штовхнула двері—
Скри-и-п~!
Жахлива сцена зустріла її.
Тіло жінки з вирваним горлом.
Постать чоловіка, чиї кінцівки були зігнуті під неможливими кутами.
І троє дітей, нерухомих і бездиханних, з чиїх численних ран струменіла кров.
Це була моторошна картина, проте добре знайома Ріне.
Вона не лише бачила це знову й знову, а й власноруч чинила подібну різанину.
Навіть так —
— Ха... ха...
Її раніше спокійні очі тепер розширилися від жаху, а пульс прискорився.
Ніби її відкинуло на десять років назад. До того дня, коли вона виявила тіла своїх батьків, братів і сестер.
А згодом—
— !!
Очі Ріне розплющилися, і вона оглянула оточення.
Сцена змінилася. Усе тепер було чітким — це була кімната, де вона лягла спати.
Не було ні трупів, ні крові, ні хатини, що м'яко сяяла. Лише її спочивальня, осяяна ранковим сонцем.
— ...Ха-а.
Вона притисла долоні до обличчя, ніби знесилена. Вона не знала причини, але останнім часом ці кошмари траплялися все частіше.
Тож—
Вкрита потом, Ріне залишалася в ліжку, не в змозі піднятися деякий час.
————
Після того як бал повністю завершився—
— Ху...
Король Шталіон V, їхавши в кареті назад до королівства, потер очі з втомленим виглядом.
"Такі події справді мені не пасують".
Правду кажучи, він від самого початку зовсім не хотів відвідувати бал.
Але в нього не було вибору. Політичні міркування відігравали свою роль, але нагальнішим було невирішене питання щодо залишків послідовників герцога Комалона.
...Якщо казати точніше—
З'явившись на цьому балу, він міг піднести свій престиж монарха Астерії та зберегти гідність корони, і цим зменшити суму репарацій, нарахованих за інцидент зі штучними Зовнішніми Богами.
Коротше кажучи, він компенсував це своєю присутністю, а не монетами.
І ось, випустивши ще одне важке зітхання, король Шталіон V—
— Королю людей.
Повернувся до голосу, що звернувся до нього.
Там стояла постать, з голови до ніг закута в обладунки.
Істота, яку він здобув завдяки таємній угоді з загадковою нелюдською расою, для цілей, що мали здійснитися в майбутньому.
Закутий в обладунки чоловік раптово поставив запитання. Його тон містив крихту зухвалості, неналежної для того, хто розмовляє з королем.
Проте Шталіон V не відчув і краплі роздратування.
Бо він розумів.
Істота всередині того шолома та обладунків володіла достатньою силою, аби їй не доводилося виявляти пошану перед жодним королем.
— Коли ми наодинці, усе гаразд, але я віддав би перевагу, аби ти був стриманішим у мові за присутності інших.
— Немає потреби хвилюватися. Я дотримуватимуся ролі.
— Тоді про що ти хотів запитати?
На запитання короля Закурак Шрамований ненадовго замовк, перш ніж відповісти.
— Ти пам'ятаєш чоловіка в чорному пальто на балу?
— ...Чорне пальто? Багато дворян носили чорні пальта.
— Я кажу про чоловіка, чиє обличчя не виражало жодних почуттів.
Король Шталіон V одразу зрозумів, кого той мав на увазі.
— ...Ти маєш на увазі маркіза Палатіо?
— Це його ім'я?
— Так. Він досить відома особистість в Об'єднаному Королівстві.
— Мабуть, він здобув чималу славу. Можеш розповісти мені про нього?
— Я б волів цього не робити, але це нескладно.
Король Шталіон V почав переповідати те, що знав про маркіза Палатіо.
Через деякий час—
— Це основне.
— Зрозуміло.
— Але, чесно кажучи, я підозрюю, що деякі деталі можуть бути перебільшені.
— Чому ти так вважаєш?
— Безперечно, здібності маркіза Палатіо не викликають сумнівів, але історії часто обростають новими подробицями під час переповідання. Наприклад, дехто стверджує, що він самотужки здолав Зовнішнього Бога на півночі.
Спочатку сповіщали, що маркіз Палатіо відіграв вирішальну роль.
Однак із часом люди додавали нові подробиці, поки це не перетворилося на "маркіз знищив Зовнішнього Бога наодинці".
Слухаючи мовчки, Закурак урешті відповів.
— Як на мене, він, імовірно, ще могутніший, ніж стверджують чутки. Це не схоже на перебільшення.
— Хм? Чому ти так кажеш?
— Саме так, як я сказав. Сказання про маркіза Палатіо не здаються роздутими.
— ...Ти звучиш дуже впевнено. Чому?
На запитання короля Закурак похмуро всміхнувся й—
— Бо він має відповідну велич.
— Велич...?
Відповів він прямо.
Король Шталіон V із сумнівом у голосі, допитливо перепитав знову.
Але Закурак не відповів. Натомість він згадав образ маркіза Палатіо кількома днями раніше.
Чоловік, який подивився на нього байдужим, повністю позбавленим емоцій поглядом.
"...І ця монструозна присутність, прихована за ним — така жахлива, що від одного лише її відчуття можуть закровоточити очі".
Закурак був не з тих, хто звертає увагу на інших.
Звісно, зловісна аура позаду Алона непокоїла, але навіть цього було недостатньо, щоб повністю полонити його увагу.
Існували куди нагальніші справи, і він перетнув межу зі свого світу, аби співпрацювати з людьми задля певної мети.
Основною причиною його інтересу до маркіза Палатіо було—
"...Як цей чоловік володіє Наручами Первинного Святого?"
Тому що той чоловік носив Наручі Первинного Святого.
Верховний.
Рятівник, який колись урятував покинуті раси, зречені богами — якого ельфи називали Першим Ельфом.
І це були саме ті наручі, якими той користувався.
Спочатку Закурак подумав, що помилився.
Але помилки не було — наручі, які носив чоловік, були ідентичні тим, якими колись володів Верховний.
Спогади, закарбовані в його родоводі й успадковані через сотні поколінь, підтверджували це.
І це було ще не все.
Самі лише наручі не переконали б його остаточно.
Якби не Тіньове Листя, розташоване довкола маркіза Палатіо.
"Їх було щонайменше шестеро".
Закурак згадав шістьох ельфів, прихованих поблизу маркіза Палатіо.
Кожен із них — воїн рівня Майстра меча, загін, зібраний лише для охорони Вищих Ельфів.
Вони спостерігали за маркізом Палатіо з тіні.
І якщо Тіньове Листя, яке підкорялося лише самій Королеві, захищало його, можливим був лише один висновок.
— ...Ха.
Закурак видав тихий, порожній смішок, ніби ця думка здалася йому безглуздою.
Навіть йому це здавалося неможливим.
Чоловік, який давно помер... повернувся?
Не може бути—
Це не повинно бути можливим.
І все ж перед ним був чоловік, який змусив його засумніватися в цій упевненості.
Закурак, на якийсь час поринувши в роздуми, урешті розірвав тишу.
— Підготуй лист, коли ми повернемося.
— ...Зараз не час для звичайного звіту.
— Я знаю, але це не може чекати. Якщо мої підозри правильні—
Повільна усмішка розлилася його обличчям.
— Тоді кожен повинен бути готовим.
Бо світ незабаром може зануритися в хаос.
————
Приблизно через чотири дні після того, як Алон та його супутники вирушили з Терії до Лартанії—
Подорожуючи в неквапливому темпі—
— ...Маркізе?
— Деус?
Алон несподівано зустрів Деуса в селищі неподалік від Лартанії.
— Давно не бачилися.
— Так, сподіваюся, у вас усе було добре.
Щойно Деус побачив Алона, він швидко підійшов і глибоко вклонився.
— Що привело тебе сюди?
Запитав Алон із крихтою розгубленості за своїм зазвичай незворушним виразом обличчя.
— Я прямував до Лартанії.
— ...Лартанії?
— Так.
— Тоді... у тебе не було причин зупинятися тут, чи не так?
Замішання Алона було обґрунтованим — Деус не мав бути тут.
З огляду на розташування Лартанії, Астерія лежала на сході, тоді як Калібан був на заході.
Якби Деус подорожував із Калібана до Лартанії, це село було б далеко від його шляху.
Коли Алон висловив свої сумніви—
— Та ні, просто мені треба було забрати одну річ неподалік, тож я й пішов цим шляхом.
— Річ, яку треба забрати?
— Так.
— ...А, тепер я згадав, я чув, що ти щось майстрував. Це для цього?
— Так, я готував подарунок для вас, маркізе.
— Подарунок для мене?
Це було несподівано.
— Так.
— ...Тож ось над чим ти працював?
— Саме так.
Деус твердо кивнув, його вираз обличчя був сповнений переконаності.
Бачачи щирий і завзятий погляд у його очах, Алон відчув дивне збентеження.
"Чому зараз, так раптово?"
Думка промайнула в його голові.
Але чуючи, що хтось узяв на себе клопіт підготувати для нього подарунок — він не міг заперечити маленьку іскру приємності.
Навіть якщо він почувався трохи винним, спостерігаючи, як Деус докладає стільки зусиль—
"...Ну, щастя переважило провину".
— Куди ви прямуєте, маркізе?
Запитав Деус у відповідь.
— Я також прямую до Лартанії.
— Тоді ходімо разом.
— ...Гаразд.
З цим, Деус став частиною групи Алона.
Наступного дня—
Алон знову побачив молодшу сестру Деуса після тривалої перерви.
— Привітайся з ним, Сіллі.
— ...Вітаю.
— ...? А, так.
Алон відчув тиху радість, знову побачивши її.
Але Сіллі—
Її вираз обличчя було важко прочитати.
Суміш почуттів із присмаком чогось, схожого на обурення.
————
У прихованій підземній локації на околицях Лартанії—
Рон, управитель Лартанського філіалу Інформаційної Гільдії, мовчки вивчав жінку в каптурі перед собою.
Шелест, шелест—
З кожним легким поворотом її голови чи рухом руки перегортався ще один аркуш паперу.
Наступна сторінка.
Потім ще одна.
Жінка дочитала до останньої сторінки документа, а потім невимушено поклала його на стіл із чорного дерева й неквапливо мовила.
— Хмм, цього недостатньо. Маєш ще щось?
— Ще?
— Так.
— Якщо ви хочете детальнішу інформацію, сума, яку ви принесли, недостатня.
— Справді? Я думала, це досить щедро.
— ...10 золотих монет — це й без того висока ціна. Інформація про Верховного Радника Ріне коштує дорого.
На відверту відповідь Рона, жінка видала невиразне мугикання, ніби щось підраховувала, а після цього всміхнулася й знизала плечима.
— Ну, добре. Більше було б краще, але й цього має вистачити.
— Тоді ви можете йти.
— Хіба ти не занадто суворий до такої жінки, як я?
— Ви ховаєте обличчя під каптуром. І це місце для бізнесу.
На байдужу відповідь Рона, жінка вишкірилася.
— Тоді як щодо того, аби обговорити бізнес?
— ...Як я й казав, бізнес вимагає оплати.
— Я чула, ви також купуєте цінну інформацію.
— Гмф, і ви вірите, що маєте щось цінне?
— Звісно. На цей момент ніхто інший не знає того, що знаю я.
Рон спостерігав за нею зі скептичним виглядом.
Проте—
— Я спочатку вислухаю інформацію, а потім встановлю ціну. Якщо це те, чим ми вже володіємо, ви нічого не отримаєте.
Він не міг дозволити собі проігнорувати потенційну зачіпку.
— Ну, подивимося, чи зможеш ти взагалі покрити ціну.
— ...?
Рон дав їй можливість.
Повільно, жінка підійшла ближче, наблизивши обличчя до його вуха, а потім—
— Демон, похований під корінням— !@%&$@#
Тихо прошепотіла вона.
І в мить, коли вона це зробила—
— ...!
Рон щось зрозумів.
Обличчя жінки, яке досі було частково помітне, тепер затягнуло вуаллю чорного туману.
Дивна форма почала матеріалізуватися перед ним.
Коли очі моторошної істоти поступово розплющилися—
Плесь!
Голова Рона розлетілася на шматки. Кров миттєво залила пітьму кімнати багрянцем.
А потім—
— Бачиш? Я ж казала тобі, що ти не зможеш заплатити ціну.
Жінка — або, точніше, Апостол Жадібності — дивилася вниз на безголове тіло Рона.
З викривленою усмішкою вона змахнула закривавлені документи зі столу в повітря.
— Тепер, коли все підготовлено—
Коли папери злетіли вгору хвилеподібним рухом, у полі зору на мить прохопився зловісний силует істоти з безодні.
— Ну що ж, час рухатися.
Апостол Жадібності тихо ступила з темної кімнати, не залишивши нікого живого позаду себе.
.
.
.
(П.П Ну що ж, ще один махач, з ще одним апостолом.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]