Розділ 167 - Бал (2)
Алон уважно вивчав статуетку Каланнона, Ловеця Блискавки в руках Сіян.
— Припускаю, якась віддалена схожість є.
Звісно, оскільки у статуетки не було обличчя, про якусь зовнішню подібність годі було й судити.
Утім, Алон подумав так, тому, що вбрання Каланнона під будь-яким кутом виглядало дивовижно схожим на його власне.
"Ну, вбрання, яке на мені зараз, — це подарунок Магістра Червоної вежі, тож воно трохи різниться, але якщо згадати попереднє… деякі спільні риси й справді є."
Після коротких роздумів із дивним виразом обличчя Алон нарешті відповів:
— …Здається, одяг трохи схожий.
— Одяг, кажеш… Хм-м.
Сіян оглянула Алона, здвигнула плечима й поставила статуетку на стіл.
— Ну, цілком очевидно, що ти, маркіз Королівства Астерія, ніяк не можеш бути тим самим Каланноном, Ловцем Блискавки, якому віднедавна поклоняються в Князівстві Люксибл. Вважай це просто зауваженням й забудь.
— Зрозумів.
Задоволена прямою відповіддю Алона, Сіян кілька разів кивнула, а потім змінила тему розмови:
— Отже, як я розумію, останнім часом ти потрапляв у кілька пригод. Не розкажеш, чим займався?
— Звісно.
"Навіщо вона про це розпитує?"
Хоч і дещо спантеличений, Алон усе ж детально про все розповів.
А потім…
— …Кажеш, Обраний?
— Так.
Завершивши звіт, Алон поставив власне запитання:
— Можу я теж про щось запитати?
— Питай.
— Ви викликали мене, бо щось згадали?
Під час їхньої минулої зустрічі в цьому кабінеті, Сіян і справді казала:
— "Якщо згадаю щось ще, я тебе викликаю".
— Ні, нічого такого.
— …Ось як.
— Цього разу я просто хотіла тебе побачити, тому й покликала. Зрештою, минуло чимало часу.
Такої відповіді він не очікував.
— Зрозумів.
— Є якісь проблеми?
— Ні, жодних.
Сіян пильно подивилася на Алона, який заперечив це без жодних особливих емоцій.
— Фу-фу~
— …?
Вона тихо, розважено засміялася.
На обличчі Алона відбилося замішання.
— Я просто жартую.
— …Перепрошую?
— Кажу ж, я не стала б кликати тебе сюди без причини.
— А.
— Хоча твоя реакція трохи розчаровує.
— Перепрошую.
Нахиливши голову, Алон мигцем замислився, чи Сіян завжди була такою.
— За таке не варто вибачатися.
Розважена власним кепкуванням, Сіян посміхнулася й підперши підборіддя рукою, мовила:
— Як ти й підозрював, я дещо згадала.
— Що саме?
— У успадкованих спогадах згадувалося, що ти відвідував Світове Дерево Грейніфри й здобув там те, що тобі було потрібно.
— Світове Дерево Грейніфри…?
Коли Алон повторив її слова, Сіян кивнула:
— Так. Хіба ти з ним не знайомий? Володіння ельфів у південних землях називаються Грейніфрою.
— А.
Тільки тоді Алон зрозумів, чому назва "Грейніфра" здалася йому такою чужою.
— …Землі ельфів. Цілком логічно, що я майже нічого про них не знаю.
Звісно, він чув цю назву не вперше.
Утім, Грейніфра здавалася далекою, оскільки територія ельфів була частиною «DLC-зони» в грі «Психоделія».
Він ніколи не купував це DLC.
Інакше кажучи, хоча він і чув назву "Грейніфра" мимохідь під час гри, він ніколи не ступав на землі інших рас.
До того ж стосунки між Об'єднаним Королівством та іншими расами були напруженими, хоч і не настільки відкрито ворожими, як в Імперії. Як наслідок, про це майже ніколи не розмовляли.
Це залишало Алона з ще меншим багажем знань про цей регіон.
"Те, що мені потрібно, перебуває там… Зрозуміло" — Алон занурився в мовчазні роздуми.
Сіян додала:
— Звісно, нагальної потреби бігти туди просто зараз немає.
— Справді?
— Так, якщо бути точнішою, ти взагалі не зобов'язаний туди вирушати. Іронічно казати це після того, як сама порушила цю тему, але те місце не надто привітне до людей.
— …Так, я чув про це.
Пригадавши складні стосунки між Об'єднаним Королівством та іншими расами, Алон кивнув. Сіян відкинулася на спинку крісла й здвигнула плечима:
— Тож обдумай усе у свій час. Але якщо надумаєш іти, я хотіла б отримати звіт.
— Зрозумів.
Обмінявшись ще кількома ввічливими фразами, Алон вийшов із кабінету.
Коли він остаточно зник із очей,
Сіян, дивлячись на двері, замислено погладила підборіддя.
— Ну, цього має бути достатньо.
Невдовзі вона піднялася, а на її губах застигла загадкова посмішка.
————
На балу Алон почувався внутрішньо виснаженим через натовп, який виявився значно більшим, ніж минулого разу.
Утім...
— Вітаю, маркізе!
— Доброго дня!
— Я...
—…
Перш ніж він устиг бодай оглянути залу, на нього обрушилася безперервна хвиля привітань від дворян.
Знадобилося понад пів години, щоб вислухати й прийняти вітання від дворян Кальфи на чолі з герцогинею Зенонією та герцогинею Альтією, перш ніж Алон нарешті дістав хвилину спокою.
Він стиха зітхнув, розмірковуючи:
"Як я й думав, такі події страшенно виснажують".
Відійшовши в затишну частину бальної зали, Алон узяв із бічного столика яєчний тарт і тільки-но зібрався з'їсти його, як…
— Давно не бачилися, маркізе Палатіо.
— …Хм?
До нього підійшов чоловік.
Його обличчя не вдалося впізнати миттєво, але воно здавалося нечітко знайомим.
Після коротких роздумів Алон ідентифікував чоловіка.
— …Герцог Меркіліан?
Він нарешті пригадав особу співрозмовника.
Другий брат Філіана та нинішній голова родини Меркіліан. Герцог Меркіліан ледь помітно посміхнувся й шанобливо вклонився:
— Вважаю за честь, що ви мене пам'ятаєте.
— …Таке важко забути.
Це була не просто ввічлива відповідь.
Хоч це й зайняло якусь мить, Алон не міг забути родину Меркіліан.
Не лише тому, що Філіан міг стати супутником головного героя, а перш за все…
Тому що саме там розташовувалася статуя Алона.
Статуя Алона, якої не було навіть у його власному Маркізаті Палатіо.
— …Це правда.
Герцог Меркіліан відповів із ніяковим виглядом, поки Алон оглядав залу й міркував:
"Казали, що буде чимало іноземних дворян, і схоже, вони мали рацію".
Спочатку він був надто зайнятий дворянами Кальфи, але тепер, озирнувшись довкола, побачив на балу багато незнайомих облич.
Поміж них…
"…Король Шталіон V?"
Король Ашталону також був присутній, а поруч із ним стояв лицар, який одразу приковував до себе погляд.
Навіть на перший погляд велетенська постать лицаря сягала понад два метри заввишки. Його грізна присутність здавалася абсолютно недоречною серед вишуканості балу, хоча ніхто не міг упізнати його.
Зрештою, лицар носив шолом, що закривав навіть очі.
Але Алон упізнав його миттєво.
Закурак Шрамований.
Ящіролюд, який прибув із тих самих земель інших рас, про які згадувала Сіян. У «Психоделії» Закурак був ключовою постаттю, яка ставала неймовірним союзником під час протистояння П'яти Великим Гріхам.
"До того ж це персонаж, створений для того, щоб спонукати гравців купувати DLC".
У «Психоделії» під час битви з П'ятьма Великими Гріхами основу загону складають саме NPC.
Залежно від країни, де з'являється Гріх, або від попередніх дій гравця, до загону приєднуються відповідні NPC.
Закурак був одним із таких NPC, який приходив на допомогу, якщо П'ять Великих Гріхів з'являлися в Ашталоні, і він вирізнявся з-поміж інших персонажів своїми унікальними характеристиками.
Жорстока складність боїв із П'ятьма Великими Гріхами, через яку виникало бажання жбурнути геймпад у стіну, трохи пом'якшувалася завдяки силі Закурака.
…Хоч це й лише зменшувало випробовування з пекельного до чогось на зразок екстремально важкого, навіть це було величезним полегшенням у «Психоделії», де не існувало інших налаштувань складності.
Крім того, DLC для «Психоделії» дозволяло гравцям прикликати Закурака, який без цього допомагав лише під час глави в Ашталоні, для боротьби з П'ятьма Великими Гріхами.
До того ж проходження сюжетної лінії DLC відкривало інших неймовірних союзників нелюдської раси, рівних за силою Закураку, які також могли допомагати в тих битвах.
З цієї причини більшість гравців, які шукали менш тернистого шляху, купували DLC.
…За винятком таких гравців, як Алон, які трималися за свою гордість у базовій грі.
"Не очікував, що він виявиться настільки кремезним".
Закурак дивився вперед, але раптом повернув голову.
Хоч шолом і приховував вираз його обличчя, його погляд був безпомилково прикутий до Алона.
На мить Алон замислився, чи не варто спробувати налагодити з ним контакт, але, на жаль, він знав про Закурака занадто мало.
Причини, з яких той допомагав головному герою проти П'яти Великих Гріхів, його мотиви, його цілі — нічого з цього не розкривалося в базовій грі.
Словом, не було жодної зачіпки, яку Алон міг би використати для встановлення взаємин.
Тільки-но він вирішив відкинути цю думку й відвів погляд,
Як здригнувся!
— …?
Алон це побачив.
Масивна, закута в обладунки постать Закурака ледь помітно змістилася.
Перш ніж він устиг обдумати це...
— …Маркізе?
...Голос Меркіліана повернув Алона до реальності, і він ледь помітно кивнув на знак вибачення:
— А, вибачте.
— Нічого страшного. Насправді, чи можу я попросити вас про невеличку послугу?
— …Про послугу?
— Так. Це нічого особливо складного, але…
Алон злегка нахилив голову з незворушним виразом обличчя й відповів:
— Будь ласка, кажіть.
— Це щодо мого брата… Чи не могли б ви написати йому листа?
— Вашого брата… Ви маєте на увазі Філіана?
— Так. Річ у тім, що…
Меркіліан зніяковіло завагався, перш ніж пояснити обставини. Вислухавши його, Алон узагальнив історію:
— Отже, ви кажете, що він хоче знести нинішню статую й звести нову статую з моїм зображенням, але витрати надто високі.
— Так, саме так. Мій брат, схоже, зовсім не тямить у фінансах і цього разу навіть запропонував зробити її із золота… Але він мене й слухати не хоче.
Бурмочучи: "Я підозрюю, що він віддав нинішню статую Деусу Макалліану з Калібана лише як привід для виготовлення нової", Меркіліан важко й стомлено зітхнув.
Алон онімів.
"…Чому він так уперто прагне звести мою статую?"
Звісно, Алон допоміг Філіану, але він не міг збагнути, навіщо впадати в такі крайнощі.
…І він сумнівався, що колись це зрозуміє.
Утім, Алон кивнув, показуючи, що все зрозумів.
— Дякую вам. Я вельми вдячний.
Меркіліан полегшено зітхнув.
Тим часом Алон не міг позбутися легкого почуття провини, хоча й не зробив нічого поганого.
————
Пізно вночі, коли перший день балу добіг кінця, Алон почав збиратися до своїх покоїв.
…Чесно кажучи, він волів би піти значно раніше.
Однак він був безперервно зайнятий спілкуванням із дворянами, не маючи змоги навіть перепочити, і тепер почувався так, ніби за пів дня промовив більше слів, ніж за останні шість місяців.
Нарешті звільнившись, Алон попрямував до коридору, що вів до відведеної йому кімнат.
— ?
Там він натрапив на два дуже знайомих обличчя.
— …Сіркаль?
Це були Сіркаль та її молодша сестра Женіра.
Алон на мить спантеличено нахилив голову, але невдовзі пригадав, чому вони могли бути тут.
"Плем'я Громової Змії уклало альянс із Князівством Люксибл, чи не так?"
Пригадавши чутки, які чув від Евана, Алон спостерігав, як Сіркаль та Женіра підходять до нього.
— Давно...
Перш ніж Алон устиг договорити привітання,
— Вітаємо Каланнона, Ловця Блискавки.
— Вітаємо Каланнона, Ловця Блискавки.
Сестри промовили це в ідеальну унісон.
Вони низько й з глибокою пошаною вклонилися.
— Ем…?
Здавалося, над головою Алона зібралася безкінечна вервечка знаків питання.
Тим часом із-за колони в коридорі…
— …Що це було?
Кармаксес III, який непомітно йшов за Алоном, щоб зробити особисту пропозицію, не призначену для чужих вух, завмер на місці.
"Маркіз Палатіо… це божество?"
У нього відвисла щелепа, поки він намагався осягнути неймовірну «правду», свідком якої щойно став.
.
.
.
(П.П Ну Алон людина........)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]