Розділ 158 - Чому він такий сильний? (2)
Храм височів на прихованому постаменті.
У цьому дивному, потойбічному місці в повітрі перебували три постаті, загорнуті в темні плащі, чиї обличчя залишалися схованими.
— Тож Гординя й справді загинув?
— Тц. Що за бовдур. Для всього є свій час.
В одному голосі відчувався шок, в іншому — чисте презирство.
Третій мовчав.
Це були Апостоли П'яти Великих Гріхів, рівні за силою загиблому Апостолу Гордині.
— Це навіть смішно, правда. Йому навіть надали силу тієї істоти, а його все одно вбив якийсь нікчемний чужинець. Абсурд.
Апостол Жадібності спирався підборіддям на руку, а його очі були сповнені глузування.
— Ц-ц-ц.
Апостол Лінощів клацнув язиком, ніби це було вище за його розуміння.
— Він став надто самовпевненим. Минуло лише десятиліття відтоді, як він отримав свою силу, і він ледь опанував її — але його пихатість не знала меж.
— Хі-хі-хі, так, саме так. Повністю задер носа. О, але хіба це не тому, що він був Апостолом Гордині? І все ж це дивно. Він, безсумнівно, був найслабшим серед нас, але той факт, що хтось у цьому світі володів достатньою силою, щоб усунути його, дивує.
Їхня розмова природним чином перейшла до конкретної особи.
До того, хто здолав Гординю.
Лінощі кивнув.
— Я теж цього не передбачав. Хоча, звісно, проти мене це не мало б жодного значення.
— Правда.
Жадібність прийняв це без суперечок, а потім звернув увагу на Гнів.
— Тож, Гніве, що ти робитимеш тепер?
— Про що ти запитуєш?
Голос, глухий і позбавлений інтонацій, лунав із глибини тіні його каптура.
Загибель Гордині розбила печатку, що обмежувала їхнє царство.
Уперше за сотні років вони могли піти звідси.
— Він має на увазі саме те, що сказав. Бар'єр зник; тепер ми можемо піти. Тож які у тебе наміри?
— Я обмірковую це.
— Ось як?
— Так.
Обережна відповідь.
Жадібність трохи подумав, перш ніж невимушено мовити:
— Чи є взагалі потреба думати? Нам просто потрібно піти й забрати це назад.
Гнів нічого не відповів.
— Ти не бажаєш відповідати, так?
Жадібність знизав плечима, ніби це не мало жодного значення.
— Що ж, оскільки кожен робитиме те, що заманеться, гадаю, мені час діяти.
— Ти йдеш?
— Коли бар'єр розвіявся, немає причин залишатися. Я повинен подбати про своє насіння й переконатися, що його вирощують належним чином.
Жадібність посміхнувся й підвівся.
— Ну що ж, не знаю, коли решта з вас вийде, але побачимося зовні.
З цими словами він пішов.
— Хмм—
Спостерігаючи, як зникає Жадібність, Лінощі також підвівся на ноги.
— Я теж піду.
— Ти також?
— Я все ще вирішую. Або, точніше, спостерігатиму, як Жадібність веде справи. Якщо й є хтось, хто може усунути перешкоди на нашому шляху, то це він.
Лінощі також зник.
Гнів залишався сидіти в мовчанні, вдивляючись у порожнє місце, де щойно були двоє інших.
————
Кабінет маркіза Палатіо.
— Вітаю, графе — а, тобто, маркізе!
— …Так.
Алон розглядав юнака перед собою — того, хто значно подорослішав з моменту їхньої першої зустрічі.
"…Тепер він справді виглядає як головний герой".
Коли Алон уперше зустрів Елібана, той був ще зовсім хлопчиськом.
Тепер він був точною копією Елібана з гри.
Він дійсно гарний. Недарма гра постійно зображувала його із зовнішністю красунчика.
Алон виявив, що оцінює зовнішність Елібана суто рефлекторно.
Але справжня причина, чому він взагалі звернув увагу на вигляд Елібана, полягала в іншому—
Люди, що стояли позаду нього.
Дві жінки. Один чоловік.
"Ян, Біна та Ральф, якщо мені не зраджує пам'ять".
Магиня, розбійниця та воїн.
Алон пригадав, як Елібан завербував їх згідно з оригінальною історією.
Ян була першою, хто приєднався до групи Елібана, магиня з Синьої вежі, яку він зустрів під час подорожі з торговим караваном.
Ян погодилася приєднатися просто тому, що Елібан допоміг їй зібрати магічні інгредієнти.
Біна, розбійниця, була другою.
Елібан зустрів її в наступному місті — вона працювала кишеньковою злодійкою.
І, як не абсурдно це звучало, гра описувала її як дуже перспективну молоду злодійку.
Причина її приєднання до групи Елібана?
Він піймав її на крадіжці — а потім відпустив.
Це було напрочуд безглузде пояснення для серйозної RPG, такої як "Психоделія", і спільнота часто глузувала з цього.
Більшість перших членів групи, за винятком Ральфа, мали неймовірно слабку мотивацію йти за Елібаном.
Це призводило до частих онлайн-дискусій про те, що Елібан нібито є абсурдно могутнім "альфа-самцем".
Алон спокійно спостерігав за двома дівчатами з групи позаду Елібана.
І він одразу це побачив.
"…Оце так, меми виявилися правдивими".
Погляди, які Ян і Біна кидали на Елібана, були сповнені очевидного обожнювання.
На коротку мить Алон відчув глибоку несправедливість цього світу.
Але він швидко опанував себе й знову зосередився.
— Тож, яка причина вашого візиту?
— Ну, маркізе, мені насправді потрібна ваша допомога. Чи погодилися б ви допомогти нам?
— …Моя допомога?
— Так. Ви якось казали мені, що якщо мені знадобиться допомога, я маю попросити… Але, мм, це не буде надто обтяжливо?
Алон одразу похитав головою.
Мало того, що він справді це казав, так навіть якби Елібан і не попросив, Алон усе одно планував допомогти йому.
Елібан швидко прогресував, і незабаром виникне багато речей, у яких йому знадобиться підтримка.
— Що вам потрібно?
— Це стосується Брами Безодні.
— Брама Безодні?
— Так. Є одна брама, з якою ми маємо зіткнутися незабаром, але вона здається занадто складною для нашої групи. Я думав, чи можемо ми попросити вашої допомоги.
Елібан дружньо засміявся, але вираз обличчя Алона трохи напружився.
На цьому етапі історії наступна Брама Безодні, яку мав здолати Елібан, мала бути під силу його групі.
"Зачекайте… хіба це не та, яку я планував закрити сам?"
Алон задумався на мить.
Потім він згадав.
"А… точно. В оригінальній історії ця брама мала бути винятково небезпечною, тому вони спочатку планували попросити підкріплення в Астерії. Але обставини склалися невдало, і допомога так і не прибула".
Алон пригадав події гри й кивнув.
"Зазвичай вони б попросили допомоги у найближчого дворянина, але оскільки Елібан знайомий зі мною, цього разу він прийшов безпосередньо до мене".
Це підходило якнайкраще.
— Я піду з вами.
— Що? Сам маркіз?
— Так.
— Неймовірно! Я насправді сподівався позичити лише кількох солдатів, але це ще краще! Дякую вам!
Елібан низько вклонився.
— Пусте. Я казав вам раніше, що допоможу, хіба ні? А щодо нашого від'їзду… Хмм, немає сенсу зволікати. Вирушаємо завтра.
Без жодних вагань Алон призначив дату.
Провівши групу Елібана до їхніх кімнат на ніч, Алон повернувся до свого кабінету, тільки для того, щоб Еван підійшов до нього з виразом недовіри на обличчі.
— …Зачекайте. Той юнак. Це ж той хлопець, якого ви зустріли кілька років тому, правда? Той, якому ви постійно допомагали…
— Так.
— Вау—
Еван стояв із відкритим ротом.
А потім тихим тоном промовив:
— …Світ такий глибоко несправедливий.
Алон зітхнув.
— Чесно кажучи? Я згоден.
Елібан був аж надто абсурдно привабливим.
— Правда ж?
[Хмпф. Твій характер точно відповідає твоєму обличчю.]
— Що ти щойно сказала, паршивка?
[Хіба я неправа?]
Поки Базіліора глузливо сміялася, Еван скривився — а потім раптом ахнув, ніби щось усвідомив.
— …Зачекайте. Маркізе, той хлопець — Елібан — тепер, коли я думаю про це, хіба він не Обраний?
— Обраний? А, так, він Обраний.
Алон на мить забув про цю частину сетингу.
"Я здебільшого ігнорував цей аспект після раннього сюжету, але так… таке було".
Обраний — титул, який отримували ті, хто міг запечатувати Брами Безодні, що терзали цей світ.
Інакше кажучи, роль, подібна до Героя в інших іграх.
Елібан отримав цей титул після того, як закрив величезну Браму Безодні у своєму рідному селі під час туторіалу за допомогою Благословення Сіронії.
"На цей час навіть П'ять Великих Королівств мали б офіційно визнати його статус. А… чи не це було причиною візиту Ютії місяць тому?"
Алон згадав, як Ютія ненадовго завітала до його земель перед від'їздом.
Йому спало на думку, що вона, ймовірно, вирушила до Терну, щоб офіційно призначити Елібана Обраним.
Саме тоді, коли Алон зводив докупи ці факти—
— Зачекайте хвилинку. Тож… маркізе, ви вже знали, що той юнак стане Обраним?
Голос Евана містив виразний сумнів.
Алон зробив паузу, не знаючи, як відповісти.
Але перш ніж він зміг сформулювати відповідь—
— Ні, забудьте. Вам не потрібно відповідати.
— …Чому ні?
— Тому що це не вперше, коли ви знаєте речі, які не мали б знати. Я просто приймаю це тепер.
— …Ось як?
— Так. Незалежно від того, які дивні речі відбуваються, ви все одно не змінитеся. Я вже звик до цього.
Чи це була байдужість, чи довіра, але Еван просто знизав плечима й облишив цю тему.
З якоїсь причини Алон відчув дивну вдячність за те, як легко Еван прийняв його.
— …Я підвищу тобі платню.
— Справді?!
І ось так Еван також був глибоко зворушений.
————
Тим часом у кімнатах для гостей Елібана.
Завдяки Алону група Елібана була забезпечена комфортним житлом на ніч.
— Оооо! Це фантастика!
— Ааах~ Минула вічність відтоді, як я спав у нормальному ліжку.
Щойно вони зайшли до своєї кімнати, Біна та Ральф одразу ж кинулися на матрац, перекочуючись від чистого захвату.
— Аааах—
— Оце він, справжній смак розкоші...
Вони щасливо вткнулися обличчями в м'які ковдри.
На відміну від них, однак, Ян хмурилася.
Вона повернулася до Елібана й промовила незадоволеним тоном:
— Елібане, чи справді нам потрібно було приходити сюди?
— Га?
— До маркіза Палатіо.
— Хмм… ну, нам потрібна була підтримка, хіба ні?
Відповідь Елібана була простою й невимушеною.
Але насуплений вираз Ян залишився.
— Але це означає, що нам доведеться ділити нагороду за Браму Безодні з маркізом.
Ось у чому полягала справжня проблема Ян.
Усе зводилося до трофеїв.
Група Елібана вже зачистила три Брами Безодні, і вони дуже добре знали, наскільки цінною може бути нагорода.
Як для магині, артефакти та матеріали, отримані з тих брам, були особливо цінними для Ян.
Вона не хотіла ділитися прибутком.
Однак Елібан лише посміхнувся своєю звичайною доброзичливою посмішкою.
— Не переймайся цим так сильно, Ян. Ніколи не знаєш, що може статися. Коли ми отримали це прохання, вони казали, що це надзвичайно небезпечно.
— …Я все одно вважаю, що ми могли б упоратися самі.
— Краще бути обережними, правда?
— Але все одно…
Ян усе ще не переконали ці слова.
Елібан, ніяково чухаючи потилицю, зітхнув.
Він знав, що Ян не вміє добре висловлювати свої почуття.
Тож вона продовжила скаржитися—
— Мені просто не подобається маркіз. Він завжди такий безвиразний. Я ніколи не можу зрозуміти, про що він думає.
За своєю звичкою, вона висловила свої претензії, перш ніж подивитися на Елібана.
А потім—
— …?
Ян застигла.
Елібан посміхався.
Але.
Посмішка на його губах відрізнялася від його звичної.
Його рот був вигнутий вгору.
Але його очі — ні.
По спині Ян пробіг холодок—!
Її раптом охопив страх.
— Ян.
Голос Елібана впав до низького, тихого тону.
— Т-так?
Ян завмерла, коли Елібан ступив ближче до неї й поклав руку їй на плече.
Потім, наблизивши своє сяюче обличчя прямо до її—
— Я не думаю, що тобі слід говорити про маркіза в такому тоні. Ти згодна?
Його глибокі сині очі впилися в її.
Це безсумнівно був Елібан.
І все ж у ту мить Ян відчула, як моторошний жах проникає в неї.
Вона інстинктивно сковтнула слину, відчуваючи сухість у роті.
— М-мої вибачення… Елібане. Гадаю, я просто була егоїсткою.
Повільно, майже механічно, вона вибачилася.
Елібан на коротку мить сильніше стиснув її за плече, перш ніж нарешті послабити хватку.
— Усе гаразд, Ян. Просто будь обачнішою наступного разу, добре?
Він знову посміхнувся — яскравою, сліпучою посмішкою, що ще більше підкреслювала його й без того приголомшливу вроду.
Однак.
— …Так.
Ян відчувала, що під цією посмішкою криється щось лякаюче.
Наступного дня.
— Вирушаємо.
— Так, пане!
З цими словами Алон та група Елібана вирушили до Брами Безодні.
.
.
.
(П.П Ну Елібан же фанатик Алона "хоча там трішки складніше все".)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]