Розділ 155 - Дорогою назад (2)
Пенія Крисін втішалася власним відчуттям значущості. Хоч вона нерідко поводилася як бешкетниця й давала повну волю своєму гніву, це аж ніяк не свідчило про брак глузду чи спостережливості.
Коротко кажучи, вона чудово себе розуміла.
Пенія цілком усвідомлювала власне становище, тож лист про навернення не становив для неї жодних проблем.
Такий лист викликав жах лише в дворян, втягнутих у політичні інтриги, але приводу для паніки не було, якщо ти не виявлявся заплутаним у ідеологічних конфліктах.
Якщо тільки людина не чинила якихось обурливих дій, як-от експерименти над людьми, пов'язані з єретиками.
Крім того, Святе Королівство також намагалося без потреби не створювати собі ворогів серед представників Магічної вежі.
Конфлікт не приніс би жодної вигоди жодній зі сторін.
Тож навіть коли Пенія дізналася, що кардинал Ютія прибула до неї через лист про навернення, вона залишалася незворушною. Щиро кажучи, уперше почувши про її візит, вона навіть сподівалася, що та десь схибить у словах — аби тільки зігнати напругу від гори роботи, яку на неї звалив маркіз Палатіо.
Тож вона дивилася на Ютію отруйним поглядом — принаймні доти, доки Ютія не ступила до кімнати.
Але.
У ту ж мить, як Ютія зайшла й поглянула на Пенію з розслабленим виразом та глибокою посмішкою, Пенія інстинктивно випростала спину.
На коротку мить вона побачила щось за спиною Ютії.
Вона не могла роздивитися це чітко.
Але одне можна було сказати напевно: це виявилося того ж штибу, що й "те".
Те, що маркіз Палатіо мав за своєю спиною.
Щось, про що люди ніколи не повинні дізнатися.
Розпізнати "це" означало отримати можливість здобути весь світ, але "це" також вимагало б пожертвувати власним життям — це була отруєна чаша.
Перш ніж вона встигла усвідомити, Пенію прошиб холодний піт.
Присутність "того" означала, що особа перед нею була не просто кардиналом, а чимось зовсім іншим.
І тому—
"Що? Як? Чому за спиною кардинала Святого Королівство знаходиться "таке"? Чому?" — подумала Пенія.
Відчуваючи страх і спантеличеність, Пенія промовила:
— Перепрошую.
— Прошу?
Від раптового вибачення Ютія ошелешено витріщилася на Пенію.
— Зважаючи на те, що ви заступниця магістра Синьої вежі, я гадала, що вести розмову, не показавши бодай ненадовго "цього"…, буде важко. Утім, я й не сподівалася, що "це" злякає вас до такої міри.
— Ік—
Раптово вирвалося з неї схлипування.
— Немає потреби так реагувати. Я тут не для того, щоб завдати вам шкоди, заступнице магістра вежі. Лише—
Попри стан Пенії, Ютія зберігала свою безтурботну посмішку.
Потім вона повільно піднесла вказівний палець до губ і прошепотіла:
— Ви ж розумієте, це делікатна справа.
— Так, абсолютно. Я дуже стримана. Так, надзвичайно…!
Пенія палко закивала головою.
— Це просто чудово.
— Так, так—
Улеслива посмішка тепер застигла на її обличчі — повна протилежність тому часу, коли вона влаштовувала допит Феліну. Пенія обережно заговорила:
— Але… чи можу я дізнатися про мету вашого візиту…?
— А, я просто почула кілька цікавих пліток.
— Цікавих… пліток, кажете?
На запитання Пенії, Ютія тихо засміялася:
— Саме так. Деякі захопливі чутки про вас, нашу заступницю магістра вежі, та маркіза Палатіо.
— Ч-чутки—?
Почувши це, Пенія миттєво зрозуміла, на що натякає Ютія, і водночас її інстинкти виживання, які почали бити на сполох, чудесним чином витягли зім'ятий спогад із далекого куточка її розуму.
А саме чутку про те, що маркіз Палатіо та кардинал Ютія були тісно пов'язані.
Усвідомивши це, Пенія уважно вивчила вираз обличчя Ютії.
Вона посміхалася, це правда, але не щиро.
Хоча її рот вигинався в посмішці, очі залишалися крижаними.
Пенія відчайдушно боролася за своє виживання:
— Це, це абсолютна брехня!
— Ось як?
— Так, так, цілковита! Це ніщо інше, як безпідставні чутки, абсолютно! Без сумніву…!
— І все ж ви не заперечували цих чуток раніше—
— Ні-ні! Я відкинула їх усі одразу! Зовсім нещодавно! Більше подібних чуток не буде, присягаюся вам!
Пенія пояснювала з найвищою щирістю.
Незалежно від того, чи були її пояснення ефективними, тінь, що чаїлася в спокійній посмішці Ютії, здавалося, почала повільно відступати.
Зауваживши це, Пенія відчула, що для неї повільно розкривається рятувальний круг, тож додала собі рішучості й продовжила виправдовуватися.
Однак—
— Я… я насправді не відчуваю жодної симпатії до маркіза. Чесно! У нього ж завжди це незворушне обличчя, знаєте? Мені не дуже до вподоби такі люди.
— Що?
Можливо, вона зайшла занадто далеко.
— …Що?
— Що ви щойно сказали?
Обличчя Ютії, яке досі приємно посміхалося, раптово стало холодним.
Пенія із запізненням заметушилася поглядом і залепетала:
— А, це, ем—
Пенія почала рясно потіти.
Чому вона мусить терпіти такі муки через маркіза Палатіо?
Раптово на неї накотила хвиля жалю до себе, і сльози мало не забриніли в її очах.
Але наступної миті—
— Заступнице магістра вежі.
— …!?
Пенія не змогла стримати здригання.
Ще мить тому Ютія сиділа навпроти неї, а зараз несподівано опинилася поруч, м'яко поклавши руку на плече Пенії.
Пенія на мить завмерла й хотіла закричати, та змогла заглушити це ще одним гиканням.
— Добре намагатися довести свою невинуватість, але це зауваження було дещо зайвим, чи не так?
— Ік—
— Відповідайте мені.
— Так… так…! Вибачте… мені шкода…!
— Цього разу я заплющу на це очі. Але якщо буде наступний раз… ви розумієте?
Глухий удар—
— Моє терпіння досить обмежене.
Згодом Ютія прошепотіла їй на вухо голосом, від якого мороз пробіг по спині:
— Гаразд, заступнице магістра вежі. Давайте відтепер добре ладнати.
— ….Так, зрозуміло. Ну, у маркіза Палатіо є свої… свої прекрасні якості, ха-ха.
Пенія відповіла вимушеним сміхом, коли Ютія звелася на ноги:
— Але це означає, що ви прагнули… певних стосунків із маркізом Палатіо?
Обличчя Ютії знову стало холодним, і Пенія змушена була квапливо виправити свої слова:
— А, ні, це не так, маркіз красивий, але він не зовсім у моєму смаку…
— Тож маркіз вам не до вподоби?
— Ні, справа не в цьому, він, безсумнівно, гарний чоловік!
— Він не у вашому смаку, але ви зацікавлені, бо він гарний?
— Ні, це не так—
Пенія відчула, ніби потрапила в нескінченну петлю, і відчуття невимовної люті та несправедливості накрило її.
"Ця божевільна жінка, що, чорт забирай, вона хоче, щоб я сказала?!" — подумала Пенія.
Але оскільки Пенія чудово себе усвідомлювала й гостро відчувала, що не може протистояти істоті перед нею—
— Вибачте… вибачте… я перепрошую за те, що взагалі існую…
Вона могла лише покірно опустити голову.
Це був "спокійний" день...
————
Три дні потому...
[Ха-ха-ха— Я перемогла!]
— Ах ти божевільна—
[Няв—?]
Коли Алон перетинав пустелю, він із свого місця попереду спостерігав, як Еван, Базіліора й Блекі захоплено грали в азартні ігри.
"У що саме вони грають?" — подумав він.
Невдовзі він перебрав свої речі й дістав наруч Скорпіона, який здобув.
Як і артефакт, який він віддав Ютії, цей був інертним і сяяв блідим білим світлом.
"…Апостол" — подумав Алон.
Віну уперше зіткнувся з апостолом.
Вони навіть не з'являлися в грі.
Але одне було напевно: вони виявилися грізними ворогами.
"Якби Сольранг не пробудилася, саме ми зазнали б шкоди" — зауважив Алон.
Алон відчув ще гострішу потребу зануритися в магічні дослідження.
Справа була не лише в зачистці монстрів — незабаром йому доведеться готуватися до апостолів, які почнуть з'являтися.
Якщо тверезо оцінити ситуацію, якби всі апостоли володіли такою силою, Алону було б майже неможливо їх зупинити.
Якщо він не зможе їх зупинити, через апостолів неминуче з'являться Гріхи.
На щастя, Алон мав союзників, які допомагали йому в дослідженнях, і він уже міркував над способами покращити свої магічні здібності.
Єдиним занепокоєнням залишалася "інформація" щодо апостолів.
"…Про них нічого не відомо."
На жаль, ніхто не мав жодних знань про апостолів.
Запити до Ріне та навіть до Драконідки, яку він відвідав під час перебування в Колонії, не дали жодної нової інформації.
Єдине, що йому вдалося з'ясувати, — хтось, хто пережив Епоху Забутих Богів, міг би щось знати.
Тому—
"…Кайлас" — подумав Алон.
Алон знову згадав це ім'я.
Для Золотого Дракона він був Чародієм...
Але тепер він з'явився як Зовнішній Бог гоблін.
"Щойно я здобуду той предмет, слідом за Елібаном, мені слід негайно вирушити на зустріч із ним" — вирішив він.
Окрім знання того, як володіти Тіньовим Драконом, була ще одна причина шукати Кайласа.
Коли він упорядковував свої думки—
— Маркізе.
Алон повернув голову на звук голосу Евана.
— Що таке?
— Я усвідомив, що досі не віддав вам це.
Еван витягнув скляну пляшечку з-під своїх шат і простягнув її.
— Що це?
Він прийняв пляшечку, заповнену чорною порошкоподібною речовиною.
— З того, що мені сказали, це порошкоподібні рештки трупа апостола?
— Що?
— Це була секретарка Сольранг…? Ця особа надала це.
Слідом за поясненням—
— Навіщо це мені?
Алон спантеличено поглянув на дрібно змелений порошок з апостола.
————
У найпівденнішій частині континенту, серед густого лісу, створеного ельфами, а не людьми, лежала священна земля.
Глибоко всередині місця, яке ельфи називали Грейніфра, спочивало ельфійське королівство Фільдаґрін.
Казкова нація ельфів, що виникла навколо Світового Дерева.
І у величезному палаці, розташованому прямо під Світовим Деревом, у самому серці цього королівства—
— Ви знайшли «Благословення Раґуерні»?
— Так, Ваша Величносте.
Чоловік, або, точніше, Періон, який скинув своє людське маскування, нахилив голову й прозвітував королеві.
— Я не думала, що таке взагалі можливо, але ви й справді зробили щось неймовірне, Періоне.
Королева ельфів Магріна похвалила його голосом, у якому змішалися здивування та гордість, а її сяйливе платиново-біляве волосся спадало до самої талії.
Періон вклонився ще нижче й продовжив:
— Дякую, Ваша Величносте. Однак є дещо, у чому я мушу зізнатися.
— Що таке?
— Це не я знайшов «Благословення Раґуерні».
— Це був не ти, Періоне?
— Так. Правда полягає в тому—
Обережно кивнувши, Періон почав розповідати про події, що сталися в Лартанії. Поки Магріна якийсь час слухала розповідь Періона—
— Отже, ви кажете, що цей маркіз Палатіо не лише миттєво розпізнав вашу справжню сутність, але й повідомив вам місцезнаходження «Благословення Раґуерні»… це правда?
— Так.
— А кімната, що містила «Благословення Раґуерні», була оформлена так, щоб нагадувати схованку Пагаде—
— Ніхто інший не входив туди, крім мене. І, як я згадував, всередині було викарбовано послання.
— "Сподіваюся, це без перешкод дійде до мого молодшого брата", чи не так?
— Так.
Магріна дивилася на «Благословення Раґуерні», яке приніс Періон, із виразом недовіри й на мить занурилася в тишу.
Її голос почав злегка тремтіти:
— Отже, Періоне, ви припускаєте, що цей маркіз Палатіо може бути Першим Ельфом — моїм старшим братом?
— Я не можу бути впевненим, звісно. Але враховуючи, що він легко розпізнав, що я був членом Пагаде, і направив мене до «Благословення Раґуерні», це повинен був бути він.
Магріна знову втратила мову.
Бо міркування Періона були логічними.
Однак вона не могла робити висновки про маркіза лише з цього.
Як знала Магріна, Перший Ельф, її брат, помер сотні років тому.
Вона надто добре знала, що мертві не повертаються.
Серед тривалої тиші—
— Я тихо розслідую це й повернуся.
Повернувшись на звук голосу, там стояв ельф, оповитий мантією мага — Фільде, особистий маг Магріни.
— Чи можливо це підтвердити?
— Є чимало способів. Як вам відомо, мої очі дещо особливі.
— А.
Магріна видала мимовільний вигук.
Фільде володіла Духовними Очима, здатними сприймати душі.
У такому разі визначити, ким насправді був маркіз Палатіо, було б дуже легко.
— Тоді, будь ласка, дійте.
— Я розумію. Я супроводжуватиму Періона.
Щойно їхнє завдання було визначено, Фільде та Періон негайно попрощалися й вирушили.
Дивлячись на постаті двох ельфів, що відступали—
— Якщо мій брат справді живий…
Вона стиснула кулак.
Вона знала, що це було цілковитим абсурдом.
Та все ж у її очах спалахнув безсумнівний вогник крихкої надії.
.
.
.
(П.П Бле, думав щось написати, але коли починав писати, це виявлялось дуже жорстким спойлером хд.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]