Розділ 136 - Прикордонна зона (4)
Очі багряного кольору, що яскраво виділялися на тлі синього місячного світла, були розташовані всередині форми маленького кота.
Хвіст кота видовжився, ковзаючи вздовж правої руки маркіза.
Наче змія, що згортається кільцями, хвіст обвився навколо його руки, швидко досяг землі, а потім злився з тінню, яку відкидав синій місяць.
Потім...
Саме тоді, коли монстри наблизилися до маркіза,
Трісь—!
Чорні гілки вирвалися з тіні маркіза й пробили їх.
Гоблін, який стискав заржавілий кинджал, був пробитий наскрізь через усе тіло.
Орка, який нісся з глефою, пронизало в голову.
Гнолл, що прямував із довгим списом, пробило тулуб.
І безліч інших монстрів, які мчали на маркіза, були миттєво пронизані чорними гілками, а їхні форми стали обм'яклими й бездиханними.
Це був магічний прояв настільки миттєвий, що здавався малоймовірним для закляття мага.
Гілки, що миттєво прошили й змахнули монстрів,
"……"
З тихим бурмотінням маркіза Палатіо вони негайно розпочали повномасштабний напад на навколишніх істот.
Розгорнулася сцена абсолютного хаосу.
Серед хаосу, від якого здригалася земля, солдати, що в жаху розмахували зброєю, заціпеніли, а лицарі, які стримували навалу монстрів, остовпіло витріщилися в порожнечу.
■■■■■■—!!
Тієї миті, коли монстри в оточенні заверещали від жаху й розвернулися, аби втекти з фортечних стін, лицарі та солдати побачили це на власні очі.
Величезне тіньове дерево, яке виросло, забираючи життя незліченних монстрів та синє місячне світло,
І маркіз Палатіо, який стояв під цим деревом.
"……"
У мить, коли всі монстри втекли, тіньове дерево зникло.
Монстри, пронизані гілками, повалилися на землю, утворюючи гору трупів,
"Це… маг, який протистояв Зовнішнім Богам…?" — подумала Кіріана.
Кіріана, спостерігаючи за маркізом Палатіо, який тепер ніжно гладив кота, що повернувся до милого стану, відчула почуття віддаленого побожного трепету.
Саме тоді Алон — маг, що промовив закляття, — заговорив:
— …Ви раптово зникли і повернувся через кілька годин. Як вам вдалося створити таке закляття?
— Просто так сталося.
Недбало знизавши плечима, він перевів погляд на кота.
— Блекі…
[Мяв]
— Наступного разу, будь ласка, враховуй мій рівень мани, коли створюєш закляття.
[Мяв—]
Кіт Блекі виглядав дещо пригніченим.
— Все одно, ти добре впорався.
[Мяв!]
Здавалося, підбадьорений похвалою, Блекі енергійно кивнув.
"…Я ледь не помер. Це була ще одна близька небезпека" — подумав Алон.
Причина, чому Алон зміг використати "Єдність із тінями", полягала в тому, що він зрештою навчився її використання від Лейнісіуса.
Як і очікувалося, щоб використовувати Тіньового Дракона, було недостатньо просто знати заклинання; потрібен був спеціальний процес.
Цим процесом було зв'язування Тіньового Дракона з маною.
Тільки тоді він міг використати техніку Тіньового Дракона — "Дерево тіней".
Те, що Алон продемонстрував раніше, Дерево тіней, було створено не силою одного лише Тіньового Дракона; це було спільне зусилля з його власною здатністю викликати множинні прояви.
Хоча Тіньовий Дракон виконував техніку, Алон, який підключив свою ману, був тим, хто проявляв закляття, ось чому його множинні прояви активувалися як зазвичай.
Результатом стало колосальне тіньове дерево, яке він показав.
Алон подивився вниз на Тіньового Дракона, який тепер терся об його груди.
"…І це все ще тільки перша стадія" — подумав Алон.
Стадії Тіньового Дракона, за словами Лейнісіуса, ділилися на п'ять рівнів, і дракон дозрівав би в міру того, як ранг Алона підвищувався, або шляхом споживання Каменів тіні.
Це означало, що Алон ростиме разом із Блекі.
Більше того, Тіньовий Дракон ставав значно сильнішим із кожною стадією, далеко перевершуючи свою попередню силу.
Говорили, що на фінальних стадіях Тіньовий Дракон міг володіти своїми силами вільно, не потребуючи сили свого господаря.
"…Чи варто мені піти пошукати Камені тіні?" — подумав Алон.
Замість того, щоб підвищувати свій ранг через дещо туманний метод, Алон розглядав можливість годувати Блекі Каменями тіні, щоб сприяти його росту.
"Якщо він добре дозріє й зніме той спис" — подумав Алон.
Алон пригадав пропозицію, яку зробив Лейнісіус.
[Як я згадував раніше, Єдність із тінями, про яку ти запитував, — це закляття, використане моїм другом. Іншими словами, ця печатка була завдана Тіньовим Драконом, з яким мав справу мій близький соратник.]
[Печатку, створену Тіньовим Драконом, під силу зняти тільки самому Тіньовому Дракону. Саме тому я й змирився. Вона лишилася забутою після смерті мого близького друга та зникнення Тіньового Дракона.]
[Але якщо ти, хто тепер здатен користуватися цим закляттям, маєш таке бажання, це можливо.]
[Тож укладімо угоду, Чародіє. Якщо ти допоможеш Тіньовому Дракону вирости й звільниш мене, ти здобудеш право зробити мене своїм підлеглим.]
[Я, Золотий Дракон Лейнісіус, присягаю в цьому.]
Для Алона не було реальної причини відмовлятися; це була дуже вигідна пропозиція.
Тому...
"Якщо я зможу повелівати Золотим Драконом як своїм підлеглим, хіба це не забезпечить мені омріяну відставку?" — подумав Алон.
Навіть тепер, аби не поява П'яти Великих Гріхів, жодних проблем узагалі б не виникло…
У будь-якому разі, Блекі також міг стати ключем до забезпечення його майбутнього.
[Між іншим, дуже шкода. З того, що я знаю, Кайлас був би набагато вправнішим у вирощуванні або поводженні з Тіньовим Драконом різними способами. Але його, ймовірно, більше немає в цьому світі.]
"Кайлас…" — подумав Алон.
Алон був дуже добре знайомий із цим ім'ям.
Насправді він не міг його не знати.
Він бачив його багато разів, коли вперше зіткнувся з «Психоделією» як із грою. Після сходження в цей світ він також зустрів Кайлас в лабіринті Лартанії.
"…Той гоблін був чарівником, який створив "Єдність із тінями"" — подумав Алон.
Чесно кажучи, багато речей не сходилися.
Кайлас, якого знав Алон, вимовляв заклинання, але вони були пов'язані з магією вітру, а не з "Єдністю із тінями".
Найголовніше, його зовнішній вигляд був іншим.
Він чітко виглядав як гоблін, а не як людина.
Більше того, Алон завжди вважав Кайласа Зовнішнім Богом, а не людиною чи чарівником, і, як і очікувалося, він з'явився як аватар.
Алон запитав Лейнісіуса про це також, але...
[…Я не знаю, чи той гоблін, про якого ти кажеш, — мій близький друг. Я нічого не знаю про те, що сталося відколи його запечатали.]
Золотий Дракон був непевним щодо цієї частини також.
Все одно Алон не міг позбутися стійкого відчуття, що щось не так.
Хоча це ще не був правильний момент, він уже знав, як знову зустрітися з Кайласом, який відтоді зник.
"Якщо він справді є творцем закляття" — подумав Алон.
Він напевно зможе навчитися від нього не лише магії, але й, можливо, методів підсилення Тіньового Дракона.
Поки Алон поринув у думки,
— Красно дякую, маркізе. Я знову перед вами в боргу.
Кіріана прийшла знайти його.
Вона шанобливо вклонилася.
Алон відмахнувся рукою:
— Я лише зробив те, що було необхідно.
"……"
Насправді, якби монстри не втекли, злякавшись самого рангу Тіньового Дракона, усе могло б стати доволі небезпечним.
Однак він не згадав про це й після короткої розмови...
— …Фортечні стіни, кажете?
— Так, вони весь цей час були захищені магією.
Слідуючи за поглядом Кіріани, Алон подивився на стіни.
Стіни, які ніколи раніше не були пробиті, тепер були в руїнах.
Алон дивився на це видовище мить, а потім помітив щось — чорний слиз, що капав із уламків.
— …!
Його очі розширилися, коли він наблизився, але чорний слиз почав зникати, ніби випаровуючись.
"…"
Невдовзі слиз зник повністю.
Алон нарешті зрозумів, чому нібито незнищенні фортечні стіни були зруйновані.
Ні, він не міг не усвідомити цього.
Він упізнав істоту, яка виділила чорний слиз.
"Чому… воно тут?" — подумав Алон.
У цьому було щось підозріле, але в підсумку все спрацювало.
Алон, усвідомлюючи, що П'ять Великих Гріхів сходять, знав, що це була справа, яка потребувала вирішення, перш ніж він зможе залишити кордон.
— Що відбувається?
Кіріана, яка пішла за Алоном після його раптового руху, запитала.
Алон повільно оглянув фортечні стіни й відповів:
— Я вірю, що знаю, хто відповідальний за це.
Наступного дня, після того як ремонт фортечних воріт був завершений, Алон зібрав Юмана, Ютію та Кіріану.
— Ми мусимо розібратися з Рікракамуром.
Він назвав потвору, що засіла на північ від кордону й володіла одним із артефактів П'яти Великих Гріхів.
Гілан Меркіліан був допитливий щодо Деуса Макалліана та Філіана Меркіліана.
Точніше, йому було цікаво, про що вони розмовляли.
Його помічник Кулан повідомив йому.
Обоє провели шість годин, весело розмовляючи перед статуєю маркіза.
Насправді вони були настільки захоплені, що навіть не відвідали вечірній банкет.
Як могла його цікавість не бути розпалена?
Більше того, Деус та його брат Філіан ніколи не мали особливо хороших стосунків, ще з часів конференції Союзного Королівства.
Згодом Гілан запросив їх двох на бенкет, і невдовзі він сповна вгамував свою цікавість.
— Це повертає спогади. Маркіз був воістину величним тоді. Він створив світло в сірому небі, а потім переміг племінне божество, яке вимагало людських жертв у джунглях. Згадка про той момент досі посилає трепет по моєму хребту.
— О~! Я б хотів бачити це сам… це такий жаль…
— Ні, хіба ви не були свідком чогось, що я пропустив?
— Це правда… але навіть так, я все одно отримую сироти, думаючи про це. Вигляд маркіза, коли ті гротескні Зовнішні Боги напали на нашу територію, був воістину…
Здавалося, вони почали навмисно вихваляти маркіза в мить, коли сіли, після короткого привітання.
На мить Гілан спантеличився, але одразу ж усміхнувся, спостерігаючи, як ці двоє спілкуються мов давні знайомі.
Деус Макалліан, Перший Меч Калібана, не був тим, до кого Гілан був особливо прихильний, тож він не мав бажання втручатися.
Таким чином, він час від часу приєднувався до їхньої розмови, насолоджуючись їжею.
Але в якийсь момент Гілан усвідомив щось.
Він усвідомив, що зробив тяжку помилку.
— …Я справді хотів би бачити це також. Який жаль.
— Дійсно, це видовище було… чимось, що я хотів би, щоб увесь світ побачив.
Обід завершився давним-давно, але вони все ще говорили про маркіза Палатіо.
Понад три години.
"Як довго вони збираються продовжувати це?" — подумав Гілан.
Гілан подивився на Філіана та Деуса з виснаженим виразом обличчя, але жоден із них і не збирався зупинятися.
Насправді вони здавалися абсолютно байдужими до поведінки Гілана.
"……"
Звісно, Гілан відчував вдячність маркізу Палатіо.
Якби не він, сім'я Меркіліан була б викреслена з історії, і він втратив би свого дорогоцінного брата.
Але навіть так...
"Хіба це не занадто?" — подумав Гілан.
Трохи поміркувавши, Гілан промовив:
— Гадаю, мені вже час відкланятися.
Урешті-решт він більше не міг терпіти й підвівся зі свого місця.
Було неввічливо йти раніше за своїх гостей, але він тримався так довго, як міг.
Його голова йшла обертом.
Годинами слухаючи одну й ту саму історію, яку Деус і Філіан переповідали в усіх можливих варіаціях, він уже ледь не повірив, ніби маркіз Палатіо й справді якесь божество.
Таким чином,
Гілан вирішив утекти й упавши, спробував заснути. Це було вчора.
Так, вчора.
Іншими словами, просто напередодні ввечері.
Так мало бути.
— …Що?
— Вони обоє все ще розмовляють.
Наступного ранку, прокинувшись і почувши звіт Кулана, Гілан почав відчувати наростаючий жах щодо цих двох чоловіків.
"Вони божевільні?" — подумав Гілан.
Раціональний сумнів промайнув у його голові.
Минуло рівно 17 годин з тих пір, як Деус зустрів Філіана.
.
.
.
(П.П Ну кажу ж, Біба і Боба, але скоро їх переплюне Сіллі, але до цього ще далеко.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]