Розділ 135 - Прикордонна зона (3)
Алон нічого не знав про Золотого Дракона, Лейнісіуса. Було б дивно, якби знав. Дракони були расою, втраченою в забуту епоху богів, і тепер існували лише як міфи у «Психоделії».
Тож йому залишалося тільки спантеличено дивитися на колосальну істоту, перш ніж стиха перевести подих.
— …Я був спрямований сюди за дорученням герцога Комалона.
[Герцога Комалона?]
У велетенському оці рептилії мигнув подив, перш ніж довкола пролунало глибоке, гучне гудіння.
[А-а… так, я розумію. Той недоучений маг із минулих часів? Тепер я пригадую його.]
Повільно й важко кивнувши, Лейнісіус продовжив:
[Він добре почувається?]
"…"
Алон завагався, не впевнений, як відповісти, але дракон, здавалося, вже сам дійшов висновку.
[Гм… схоже, його амбіції ні до чого не призвели, і він зустрів свій кінець, враховуючи, що він не прийшов особисто.]
— Ви знали про його наміри?
[Я був залучений до цієї схеми, тож так. Це була хибна ідея, хоча якщо єдиною метою було зупинити пробудження тих істот, це був досить ефективний та винахідливий план.]
— …Ви були залучені?
На запитання Алона, Лейнісіус повільно опустив свою масивну голову на землю з гучним глухим звуком.
[Правильно. Його стратегія полягала в тому, щоб зберегти крихітний залишок людства й використати моє серце дракона для зведення бар'єра, дозволяючи цій невеликій кількості вцілілих знову розквітнути.]
Використати серце дракона…
Алон деякий час мовчав, перш ніж знову заговорити:
— …Це означає, що герцог Комалон мав намір позбавити вас життя, правильно?
[Ти можеш трактувати це так.]
— І ви погодилися на це?
Як він міг обговорювати власну смерть із такою відстороненістю?
[А чому я мав бути проти?] — безпосередньо відповів Лейнісіус, ніби це була незначна справа.
[З тієї миті, як мене ув'язнили тут, моє життя фактично закінчилося. У певному сенсі я досі дихаю лише завдяки своєму серцю дракона.]
— Це через ці списи?
Алон вказав на гігантські списи, встромлені в тіло дракона, — зброю настільки величезну, що вона здавалася викуваною для легендарних велетнів.
Лейнісіус кивнув.
[Це Списи Знищення, які встромив у мене мій найдорожчий друг, аби врятувати мені життя.]
— …Тож вас зрадили?
[Ні, абсолютно ні. Це може здатися тобі парадоксальним, але це був саме акт порятунку. Ці списи мали на меті приховати та захистити мене.]
— …Історія із забутої епохи богів, отже?
[Так.]
— Ви могли б розповісти її мені?
[Я розповім.]
Лейнісіус на якийсь час замовк, ніби збираючи свої спогади, перш ніж його голос почав переповідати минуле.
[Це не особливо довга історія. Ми приєдналися до чародіїв, щоб піти й знищити "їх" — і ми зазнали поразки.]
[Майже всі дракони загинули там. Чародіїв спіткала така ж доля. Хоч їм і вдалося загнати тих істот назад під коріння, вони не змогли їх знищити повністю. Більшість магів загинули під час боротьби.]
Часткова перемога, куплена незліченними життями.
[Я також мав би померти там. Я б і помер, якби мій друг не пробив мене списом і не запечатав.]
[Списи, які він використав, обійшли самі закони безодні, де телепортація неможлива, й перенесли мене в цю непроглядну пітьму. Інакше кажучи, він вирішив запечатати мене, аби зберегти мені життя.]
Тому що мистецтво чародія могло викривляти реальність навіть усередині безодні.
Лейнісіус із виразом слабкого спогаду подивився на спис, встромлений у його груди. Потім з виглядом смирення він пробурмотів:
[Що ж, завдяки цьому я й досі живий, але втратив усе, ким був колись. Ці Списи Знищення запечатують геть усі здібності того, кого вони пронизують.]
— …Що означає.
[Так, це означає, що мої очі, які колись сприймали правду світу, і мій голос, який міг викривляти закони словами, — усе це запечатано назавжди. Навіть притягнути тебе сюди вдалося лише за допомогою артефакту, який я створив до свого ув'язнення.]
Лейнісіус пробурмотів, що від нього не лишилося нічого, крім цієї величезної непорушної туші.
Нарешті Алон усе зрозумів.
Ця крижана холоднокровність.
Відсутність люті щодо власної загибелі.
Байдужість до всього.
…Він просто здався?
Спочатку Алон гадав, що Лейнісіус просто лагідний від природи, але він помилявся.
Алон спостерігав за його формою.
Хоча його золоті очі все ще були присутні, їхній яскравий відтінок згас.
Так само золота луска, яка мала б яскраво переливатися в темряві, тепер була тьмяною, ніби зануреною в тінь.
Навіть магічна енергія, яка мала б бути відчутною, здавалася тонкою й виснаженою.
— …Немає жодного методу розбити печатку?
[Немає. Якщо тільки мій покійний друг не повернеться, знищити ці списи неможливо.]
Лейнісіус категорично заявив про це.
На короткий час між ними запанувала тиша.
[У тебе співчутливе серце.]
— …Перепрошую?
[Хіба ти не відчуваєш смутку за мене? Але в цьому немає потреби. Я змирився зі своїми обставинами. Тепер давай звернемося до твоєї мети. Скажи мені, чому ти шукав мене.]
Погляд Лейнісіуса зчепився безпосередньо з поглядом Алона.
Тиша була короткою.
Алон швидко поставив перше запитання, яке мав напоготові.
— Герцог Комалон стверджував, що мине небагато часу, перш ніж "воно" знову прокинеться. Це правда?
[Це правда. Як я казав раніше, "воно" було лише запечатане.]
Алон видав важке зітхання.
Він плекав підозри ще відтоді, як зчепився з герцогом Комалоном, але отримати підтвердження цьому було гнітюче.
Тим не менш, він мав з'ясувати ще один момент, тож продовжив без затримки.
— …Наскільки я розумію, щоб "вони" з'явилися в цьому світі, "їм" потрібна оболонка для втілення.
[Це також правда.]
— Оболонка обирається долею? Це зумовлено наперед?
Лейнісіус відповів із упевненістю:
[Анітрохи. Оболонки, якими вони володіють, створюються апостолами.]
— …Апостолами?
[Так. Вони часто обирають своїми жертвами тих, хто має великий потенціал, і ламають їхній дух, аби зробити з них ідеальних носіїв для свого втілення.]
Алон замовк, насупившись.
Ідея апостолів ніколи не була частиною гри.
"…Про це взагалі колись згадувалося?" — подумав Алон.
Напружуючи пам'ять і нишпорячи в туманних спогадах, Алон лише тихо зітхнув ще раз.
Хоч Лейнісіус і казав правду про повернення П'яти Великих Гріхів, принаймні вихованні ним діти не перетворяться на них. І це бодай трохи втішило Алона.
Десятиліття тому Алон мав на меті лише трохи їх скерувати, але, сам того не помітивши, прив'язався до них куди дужче, ніж сподівався.
"…Хай там як, якщо П'ять Великих Гріхів і справді збираються пробудитися, шлях, яким я маю йти, тепер цілком очевидний" — подумав Алон.
Поки Алон міркував про артефакт, що лежав на північ від кордону, у його голові виникло раптове запитання. Він повернувся до Лейнісіуса, прагнучи дістати підтвердження того, що, як йому здавалося, він уже осягнув.
— Перед зустріччю з вами я бачив драконіда в руїнах.
[Драконіда?]
— Що ж, він скидався на нього. Я не впевнений напевно, чи він і справді був драконідом, але той, здавалося, й гадки не мав, коли ті істоти прокинуться.
Згадавши драконіда з руїн Колонії, Алон мовчки чекав: Лейнісіус трохи поміркував і лише після цього дав відповідь.
[Я не знаю, кого ти зустрів, але цілком можливо, що вони й гадки про це не мали.]
— Чому так?
[В останньому великому конфлікті між чародіями та драконами більшість богів або знищили, або запечатали, а їхню силу та імена відібрали.]
— …Отже, якщо вони були ліквідовані або ув'язнені на ранньому етапі, їм бракувало б цих знань?
[Саме так. Ніхто й не міг знати. Чародії та дракони, яким була відома правда, усі загинули, віддавши життя, аби запечатати "їх". Єдині, хто досі володіє цим знанням, — це я та герцог Комалон.]
— Я розумію.
Алон кивнув, упорядковуючи свої думки.
— Герцог Комалон припустив, що ви могли б допомогти мені з магією.
[Допомогти тобі? Гм… У час до мого запечатування, можливо. Але тепер усе, що я можу надати, — це порада.]
— Тоді, чи знайомі ви з "Єдністю із тінями"?
[Що?]
В мить, коли Алон промовив цей термін, уся поведінка Лейнісіуса змінилася.
Алон був на мить вражений інтенсивністю цієї реакції.
[Звідки ти знаєш про це?]
— …Про що ви говорите?
[Я говорю про "Єдність із тінями".]
— Це має значення?
[Безперечно. Це коронна навичка мого найдорожчого друга, Кайласа.]
— …Що?
Глибоко знайоме ім'я виринуло з уст дракона, залишивши Алона абсолютно приголомшеним.
У ту мить—
— Мяв?
З кишені плаща Алона, де воно тихо дрімало, маленьке створіння Блекі видало дивний писк і вискочило.
[Юний дракон? Ні… Тіньовий Дракон!?]
Лейнісіус вигукнув у шоці.
Невдовзі, вислухавши детальну розповідь про вміння Алона застосовувати різноманітні заклинання та про те, як до нього потрапило драконяче яйце, Лейнісіус поринув у глибокі роздуми й нарешті заговорив.
[…Оже, твоє остаточне бажання — вивчити метод використання "Єдності із тінями"?]
— Так.
[Тоді я навчу тебе.]
— Справді?
[Однак є одна умова.]
— …Умова?
[Так, і це тобі не зашкодить. Якщо, звісно, ти зможеш стати доволі сильним, аби справді цього досягти.]
Лейнісіус розплився у широкій посмішці й заявляв:
[Ти здобудеш право наректи себе моїм господарем.]
Він поставив Алона перед цим вибором.
[Яке твоє рішення, чародіє? Пристаєш на мою пропозицію?]
Новий, слабкий спалах надії тепер засяяв у його очах, які колись були абсолютно позбавлені життя.
————
Кіріана, роздратована навалою монстрів, яка зберігалася протягом місяців, не відчувала жодного особливого відчуття небезпеки.
Цього й слід було очікувати.
Скільки б монстрів не з'явилося, Кіріана була одним із П'яти Мечів Калібана.
Адже вона була Майстром меча, і для воїна її рівня монстри лише викликали роздратування незалежно від їхньої кількості — вони не становили справжньої загрози.
Принаймні це було правдою донедавна.
— Гей ти! Закріпи цю ділянку, дурню!
— Стіна провалюється!
— Відправляйте підкріплення! Підкріплення, заради безодні! Зосередьтеся!
Кіріана насупилася, дивлячись у бік стін на кордоні.
Незважаючи на те, що вони були укріплені незліченними чарами, щоб витримати будь-який напад монстрів, стіни тепер були розтрощеними руїнами.
Це вказувало на те, що сталося щось абсолютно непередбачуване.
Свист—!
Щоразу, коли Кіріана змахувала своїм мечем, безліч голів монстрів летіли в повітря.
Проте, незважаючи на її дії, рій монстрів не зменшувався.
Насправді з плином часу здавалося, що їх вривається все більше, ніби вони чекали на цю можливість.
"Чому стіни так раптово підвели…?" — подумала Кіріана.
Ситуація кидала виклик її розумінню.
Ті магічно укріплені стіни не повинні були бути пробиті так легко.
Але не було часу роздумувати про цю таємницю посеред негайного безладу.
— А-а-аг!
Кіріана врятувала солдата, який спіткнувся й був на межі того, щоб орк розірвав йому горло. Вона люто подивилася на нього й суворо докорила:
— Тримай концентрацію!
— М-мої вибачення!
Солдат квапливо схопив свою зброю тремтячими руками.
Кіріана зітхнула.
Сама армія монстрів усе ще не становила серйозної небезпеки для неї особисто.
Зважаючи на її навички, які краще підходили для поодинокого бою, ніж для битви з ордами, вона теоретично могла б ліквідувати всіх монстрів тут, хоча це залишило б її недієздатною на кілька днів.
Якщо потрібно, вона завжди могла вирішити відступити.
Жоден монстр не міг сподіватися зрівнятися зі швидкістю Кіріани, якби вона вирішила втекти.
Проте, що важко тиснуло на вираз її обличчя, це страждання солдатів.
Навіть зараз вона була не в змозі зупинити розчленування солдатів монстрами просто на її очах.
Це була саме та причина, чому вона прибула сюди навіть після того, як пішла з посади П'яти Мечів.
Колись вона бачила, як її власний лицарський орден, який вона особисто тренувала, був безжально зарізаний Зовнішнім Богом Ультультусом на Півночі.
Вона ніколи більше не хотіла переживати жах такого масштабу.
— Уг—
Хвиля нудоти раптово піднялася з її шлунка, і Кіріана інстинктивно прикрила рот.
Спогади про Північ захлиснули її, аж їй подих перехопило.
Хоча вона була повністю здатна опанувати поточну ситуацію, травма, глибоко закарбована в її психіці з часів Північного походу, продовжувала катувати її.
Саме тоді фігура потрапила в її поле зору.
"Маркіз Палатіо…!" — подумала Кіріана.
Один його вигляд приніс їй несподіваний спокій.
Хоча вона й не бачила на власні очі його виняткової магічної сили, проте чула про маркіза чимало чуток.
І вона знала, що чутки не виникають із нічого.
"Якщо він зможе скоротити кількість монстрів хоча б на третину — або лише на чверть — я зможу відтягнути солдатів назад і впоратися з рештою сама" — подумала Кіріана.
Поки вона вирівнювала свій подих і збиралася з думками, маркіз підняв одну руку, формуючи печатку.
Потім, піднявши ліву руку лише з витягнутими вказівним та великим пальцями, він підніс її на рівень свого носа.
І те, що матеріалізувалося далі, було—
"…Кіт?" — подумала Кіріана.
Це був кіт.
Кошеня з хутром таким же темним, як плащ маркіза, раптово з'явилося на його плечі, нахиливши голову й спостерігаючи за монстрами, що насувалися, багряними очима.
"Небезпека—!" — подумала Кіріана.
Бачачи, як монстри мчать до маркіза перш ніж було прочитано будь-яке закляття, Кіріана інстинктивно спробувала зрушити з місця, але—
Її тіло заціпеніло на місці.
Вона ахнула.
У мить, коли маркіз промовив єдине, тихе слово—
— **Один**.
Крижаний трепет пробіг по її хребту.
Незліченні багряні очі розплющилися по всьому тілу маленької істоти, проймаючи кожного свідка хвилею жаху.
Потім, із цими криваво-червоними очима, що вкривали його форму, кіт розтягнув свої губи в жахливій, моторошній усмішці.
.
.
.
(П.П Ну що ж, Піка... Кхм... Блекі я вибираю тебе.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]