Розділ 134 - Прикордонна зона (2)
Приблизно через двадцять хвилин Алон зумів перейти в прикордонну зону в супроводі двох своїх поручителів.
Це була безпрецедентна подія від самого заснування кордону.
Тим не менш, Алон потрапив до прикордонної зони й тепер стояв, розглядаючи безлюдний простір за нею. Його погляду відкрилося незвичне видовище.
Зовнішня стіна була вкрита тілами незліченної кількості монстрів.
Таке видовище само по собі не було чимось абсолютно відхиленим від норми. Власне функція стіни й полягала в тому, щоб слугувати захистом від монстрів та можливого нападу з боку Імперії.
І все ж, Алон знаходив це дивним, тому що це були безплідні землі.
"Монстри існують у безплідних землях, але це незвично для них — збиратися в такій величезній кількості" — подумав Алон.
Там були сотні, можливо, навіть тисячі туш монстрів, які захаращували територію.
Крім того, солдати заклопотано прибирали трупи з однієї з ділянок.
— Маркізе.
Алон повернувся на звук голосу й побачив Кіріану, командувача прикордонної оборони, яка йшла до нього.
— Я у боргу перед вами за ваші минулі дії.
— …Минулі?
— Так, у північних територіях. Якби ви тоді не протистояли Зовнішньому Богу, я б сьогодні не була жива.
— А.
Алон кивнув на знак розуміння, пригадавши ту подію.
— Це не мало особливого значення. Я лише зробив те, чого вимагала ситуація.
— Ось як?
— Так.
— Ви володієте глибоким співчуттям.
Коментар Кіріани змусив Алона на мить замислитися.
Він міг здогадатися, чому вона це сказала.
З точки зору Кіріани, яка не знала всієї правди, це мусило виглядати так, ніби Алон спеціально вирушив на північ, щоб відвернути катастрофу, зіткнувшись із Зовнішнім Богом.
Не маючи відповідної відповіді, Алон вирішив змінити тему коротким запитанням.
— Між іншим, можу я поставити вам запитання?
— Звісно.
— Тут дуже багато трупів монстрів. Нещодавно стався напад?
Кіріана злегка нахилила голову.
— Так, але хіба вам ще не повідомили?
— Ні, я не отримував новин про це.
— А, я припускала, що ви знали, оскільки прибули з тими двома.
Згодом вона коротко виклала стан справ на кордонні.
— Хвиля монстрів?
— Саме так. Це відбувається регулярно вже понад два місяці. Спочатку їх було лише кілька десятків, але останнім часом кількість зросла. Саме тому ми звернулися до Святого та кардинала з проханням допомогти з ремонтом головної брами.
Тільки тоді Алон осягнув ситуацію.
"То ось у чому була проблема з головною брамою" — подумав Алон.
Він пам'ятав, як Юман говорив про їхню мету напередодні, але оскільки Алон мало знав про саму браму, він не замислювався над цим.
У «Психоделії» про головну браму ніколи не згадувалося. Звісно, не було й квестів, пов'язаних із масовим скупченням монстрів на кордоні на зразок цього.
Більше того, подібна подія ніколи не згадувалася й в оригінальній розповіді.
"Це сталося до початку основної історії, і я просто не знав? Чи це зміна в часовій лінії?" — подумав Алон.
Поки він був занурений у роздуми,
— Отже, Святий, вам слід зайнятися ремонтом брами. Я залишуся з моїм Учителем.
— Кардинале Ютія, хіба ремонт брами — це не ваш обов'язок?
— Анітрохи. Хіба той, у кого більше божественної сили, не мав би сам із цим усе владнати?
У якийсь момент Ютія та Юман підійшли ближче, занурені в чергову суперечку позаду нього.
Обоє носили усмішки, але їхні очі не містили тепла.
"Вони справді не можуть ладнати" — подумав Алон.
Алон кинув швидкий погляд у їхній бік, перш ніж знову переключити увагу на Кіріану.
— Тож, що з монстрами?
Кіріана до того часу вже пішла.
— Щасливої дороги! — гукнула вона здалеку.
Підійшовши ближче до прикордонного входу, Алон побачив, як вона легко й невимушено кивнула з розслабленою усмішкою. Поруч із нею про щось гомоніли Ютія та Юман, тоді як ледве живий ад'ютант завмер неподалік. У той момент Алон усе збагнув.
"…Вона прийшла сюди не для того, щоб висловити вдячність. Вона просто скористалася моментом, коли ніхто не дивився, і втекла" — подумав Алон.
Саме коли думка "Яка прониклива" майнула в його голові—
— Кардинале, вашого звичайного методу має бути достатньо. Брат — не той, хто не зможе осягнути ваші дії.
— На що ви натякаєте?
— Навіть коли Брата паплюжили в королівстві, хіба ви не залишалися мовчати?
— …Як я зазначала раніше, я завершила всі необхідні приготування.
— І все ж, у той час ви не були фізично присутні, коли все відбувалося, правильно? Я вірю, ви розумієте, Кардинале, що допомога — це питання часу та місця.
Алон зрозумів одне — Юман зі своєю безтурботною усмішкою виявився куди майстернішим в умінні провокувати людей, ніж він собі уявляв. Доказом цього був напружений вираз обличчя Ютії. Бачачи це, Алон відчув, як його мимоволі пройняв холодний піт.
Трохи згодом—
Невдовзі після того, як вони рушили далі вглиб прикордоння, Алон відокремився від Ютії та Юмана. І все це — завдяки їхній турботі. Ютія, ніби це було сплановано заздалегідь, подала Алону сигнал діяти самостійно, щойно об'єднані сили зникли з очей за пустирями. Дивно, але Юман теж відпустив його з доброзичливою усмішкою, промовивши: "У вас же напевно є й власні справи, якими варто зайнятися."
Завдяки цьому Алон зміг діяти незалежно.
— Маркізе.
— Що таке?
— Як ви стали такими близькими зі Святим?
— Я не знаю.
— …Справді?
— Хіба я став би обманювати тебе щодо такого?
Навіть сам Алон не міг цього осягнути. Чому Юман поводився так дружньо щодо нього?
"…Що це за непорозуміння?" — подумав Алон.
Перш ніж він зміг замислитися далі—
— …Давайте поки що продовжимо рухатися на південь.
— Так.
Пам'ятаючи, що сказав йому герцог Комалон, Алон пішов у бік південного кордону.
— ...
До того часу, як Алон та Еван вже тривалий час подорожували на південь, сонце опинилося високо вгорі, і Алон поринув у свої думки. У міру того як вони наближалися до місця, на яке вказав герцог, придушені занепокоєння почали виринати на поверхню.
Він ставив під сумнів, чи правду казав герцог і що може чекати на них на півдні. Його дедалі більше цікавило місце, про яке раніше ніколи не згадувалося в Психоделії. Зрештою, тривоги щодо П'яти Великих Гріхів також не давали йому спокою.
Вихор почуттів та роздумів вирував у його голові. Пройшовши на південь деякий час, Алон раптово усвідомив дещо.
"Мені лише наказали йти на південь, але не сказали, як далеко мені потрібно пройти" — подумав Алон.
Кордон простягався далеко з півночі на південь, хоча зі сходу на захід він був менш розлогим. Попри коротші з'єднувальні відрізки кордону, величезна протяжність безплідних земель між ними вельми ускладнювала цей перехід.
Із зітханням він розмірковував, як далеко йому ще доведеться йти, коли—
[Як цікаво. Чи не чародій часом?]
Раптовий голос відлунив у голові Алона. Це був чистий чоловічий голос. Перш ніж Алон зміг відреагувати—
[Оскільки ти прийшов у таке безплідне місце, куди ніхто більше не подорожує, я припускаю, що ти шукаєш мене. Як вдало — мені якраз ставало нудно. Поговоримо трохи?]
Як тільки ментальний голос закінчив говорити—
Гууууунг~!!!
Магічне коло матеріалізувалося під ногами Алона.
— !
Це сталося в одну мить. Перш ніж Алон зміг відповісти, магічне коло активувалося, поглинувши його з вражаючою швидкістю.
За мить Алон зник із безплідних земель.
— …Маркізе?
Залишившись наодинці, Еван, який досі плентався слідом, ошелешено застиг, втупившись очима в землю — туди, де щойно зник Алон.
І тоді—
Раптово перенесений магічним колом, Алон найперше побачив перед собою моторошно безкраю печеру.
А далі—
— !
Золоті очі.
Очі виявилися настільки величезними, що легко перевищували зріст самого Алона, хоча їхній блиск уже згас, і вони здавалися тьмяними. Заціпеніло втупившись у вертикальні, мов у рептилії, зіниці, Алон повільно перевів погляд.
Поза цим він розгледів більше деталей — золоту луску, хоч і потьмянілу до буруватого відтінку, та три великі чорні списи, глибоко встромлені між проміжками в лусці колосального створіння.
І в мить, коли він усе це осягнув, Алон впізнав, хто стояв перед ним.
[Так, із якою метою ти шукав мене? Я Золотий Дракон, Лейнісіус.]
Міфічний стародавній дракон, про якого кажуть, що він колись бився з П'ятьма Великими Гріхами в легендах «Психоделії».
Саме ця істота тепер мовчки дивилася вниз на Алона.
————
Останнім часом, коли все почало налагоджуватися, Філіан Меркіліан офіційно передав титул спадкоємця своєму молодшому братові, Гілану.
Він від початку ніколи насправді не прагнув цієї посади.
Звільнившись від обов'язків, він повністю занурився у фехтування та магію. Проводячи дні за виснажливими тренуваннями, він знайшов справжню втіху в такому житті. Меч завжди був його сильною стороною, і хоча від природи він не мав особливого таланту до магії, усе одно отримував щиру насолоду від її опанування.
З кожним незначним просуванням у магії він відчував, ніби стає на крок ближчим до людини, якою захоплювався.
За звичкою, після ранкових занять із магії, Філіан удень вирушив до центру селища. Його метою була саме статуя маркіза Палатіо на площі.
Хоча інші дворяни, зокрема й його власний брат, не до кінця розуміли, навіщо зводити статую, Філіан ні про що не шкодував. Навпаки, він відчував глибоку гордість за свій здобуток.
Для Філіана, Алон слугував живим втіленням усього, чим той щиро захоплювався.
Таким чином, Філіан відвідував статую щодня.
— …Га?
— ?
Сьогодні він натрапив на несподівану особу.
Деус Макалліан, якого він уперше зустрів на королівській конференції, стояв мовчки, спостерігаючи за статуєю маркіза Палатіо.
"Чому він був тут?"
Перш ніж він зміг запитати, Філіан інстинктивно здригнувся. Незважаючи на те, що він жив відносно безтурботним життям, травма від тієї конференції залишалася свіжою.
Застрягши в ваганнях—
— …Минуло чимало часу.
— Так, сер Деус.
Філіан, дещо спантеличений, відповів на привітання Деуса.
Незважаючи на свої слабкі соціальні навички, він знав одну річ напевно.
Деус Макалліан не відчував до нього жодної симпатії.
— …Я чув, ви були тим, хто запропонував побудувати цю статую. Це правда?
— Перепрошую? А, так, це правда.
Розсіяно кивнувши на наступне запитання Деуса, Філіан завагався, перш ніж надати ніякове пояснення,
— Тому що маркіз урятував нашу територію.
— Це єдина причина?
— Ні, не зовсім… Мені навіть якось ніяково зізнаватися тепер, коли я вже дорослий, але я почав захоплюватися ним після того, як на власні очі побачив, як він урятував наші землі.
— Ха-ха-ха, — Філіан видав незручний сміх і продовжив.
— Тож я запропонував звести статую.
— Розумію, тобто у вас виникло захоплення ним.
— Це ніяково, але так.
— Ні, немає потреби соромитися.
— …Перепрошую?
Перш ніж він це усвідомив, Деус підійшов ближче й поклав міцну руку на плече Філіана.
— Це правда. Маркізом і справді неможливо не захоплюватися, хіба ні?
З легкою усмішкою Деус прагнув підтвердження від Філіана. Відчуваючи, що емоції, які він завжди вважав занадто ніяковими для озвучення, зараз знаходять розуміння, серце Філіана потеплішало, і він гаряче кивнув.
— Саме так…!
— Розмова про маркіза нагадує мені про випадок на Півночі.
Ніби це було природним продовженням, Деус плавно перевів тему на Північ.
— О…!
Очі Філіана засяяли яскравіше, ніж будь-коли, коли він уважно слухав розповідь Деуса.
Таким чином, приблизно через п'ять годин—
— …Кулане.
— Так, герцогу.
— Де мій брат?
— Він на центральній площі.
— …Досі?
— Так, як я згадував раніше, він усе ще в розмові з Першим Мечем Калібана.
— …Хіба ти не доповідав, що вони розмовляли п'ять годин тому?
— …Так, і вони досі розмовляють.
— Чому ти не покликав їх на вечерю?
— Ну…
— Ну?
— …Як пан Філіан, так і Перший Меч, здавалося, насолоджувалися своєю дискусією настільки глибоко, що я не зміг змусити себе потурбувати їх. Насправді, здавалося, вони ставали все більш жвавими з плином часу, тож…
Почувши доповідь Кулана, Гілан не міг не відчувати спантеличення — та цікавості.
"Що, в біса, вони взагалі можуть обговорювати увесь цей час?" — подумав Гілан.
Цікавість поглинала його.
— І все ж, вони мусять повечеряти, тож піди й приведи їх обох.
— Зрозуміло.
Мов у тій приказці про цікавість, що згубила кішку, Гілан ухвалив нерозумне рішення.
"Мені цікаво" — подумав Гілан.
Дуже нерозумне рішення.
.
.
.
(П.П Ой Гілан, зря... Біба і Боба найшли один одного в розмові про Алона хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]