Розділ 125 - Напівмаг (4)
Герцог дивився в порожнечу.
Його очі бачили світ, перетворений на згарище.
Потім з'явилося видіння безплідної землі, де жодна рослина не могла прорости — порожній пейзаж, із якого пішло все живе.
Коли на тому пустищі почали проступати постаті знайомих йому людей, він зрозумів: це був спогад із давно минулих часів, тьмяний спомин, який тепер важко вхопити.
І все ж, оскільки час безжально рухався вперед, це стало видінням, доступним лише у снах.
Це було саме те, що підтримувало його існування до цього моменту, і водночас кайдани, що катували його зсередини власного розуму.
Герцог не міг відвести погляду від картини, що розгорталася перед ним.
Там він упізнав знайомі силуети Справжніх Магів.
З-поміж них виринали обличчя: від мага, який був поруч ще до того, як він став учнем свого майстра, до тих, хто піднявся майже в один час із ним, і навіть тих, хто, хоч і навчався в інших справжніх магів пізніше, досяг майстерності швидше за нього.
Крізь суху землю всі вони йшли в безодню.
Наступним з'явилося обличчя його майстра з посмішкою.
Її вираз був настільки ж сповнений співчуття, як і завжди.
— "Нічого не вдієш. З тієї миті, як душа цього світу досягає своєї межі, це стає неминучим", — казала вона йому.
Якби не сльози, що окреслили її щоки, він міг би повірити, що це була щаслива мить.
— "Це на краще, що ти не став повноцінним Магом."
Ні, це було не так.
Він повинен був стати повноцінним Магом.
Він повинен був бути корисним.
Це було його переконанням, і здавалося, версія його самого зі спогаду висловила щось подібне.
Що він сказав?
Він не міг пригадати.
Спогад був невиразним, але здавалося, ніби він по-дитячому протестував, наполягаючи, що піде з ними.
Проте, на відміну від забутих слів, образ його майстра залишався виразним у його пам'яті.
— "Якщо ти не повноцінний Маг, це безглузда смерть. Тому я довіряю тобі свою спину."
Обличчя його майстра виражало прийняття.
— "Живи, що б не сталося. Захищай цей світ так, як ми, Справжні Маги, захищали його."
Щойно її останні слова пролунали, майстер, яка колись була вищою за нього, погладила його по голові. А потім вона та інші справжні маги лишили його й ступили в безодню — щоб зупинити гріх, що виповзав із коріння.
Щоб захистити цей світ.
Щоб вберегти людство.
Щоб захистити напівмага, вони пішли й вирушили в те місце.
Останнє, що він відчув, був спотворений, потворний шум, коли його спогад про сірий світ жорстоко викривився, і герцог сплюнув кров'ю.
Очима, позбавленими сил, він оглядівся довкола.
Те, що постало перед його поглядом, усе ще було світом попелу, і знову — безплідною землею.
Утім, він упізнав, що це місце не було розмитим спогадом минулого.
Воно нагадувало ту минулу епоху, але безсумнівно відрізнялося.
Герцог Комалон стояв нерухомо, дивлячись уперед.
Там, де був тьмяний спогад про Справжніх Магів, тепер стояв чоловік — напівмаг, чиє обличчя не виказувало жодних почуттів, мовчки дивлячись на нього згори вниз.
Маркіз Палатіо стояв там, споглядаючи герцога.
Стан тіла маркіза був явно кепським.
Хоч раніше це було важко помітити, шкіра на його руках і шиї, видима з-під чорного пальта, мала синюватий відтінок — важкий випадок магічного отруєння, аж до такого ступеня, що можна було очікувати початку затвердіння.
І це було все?
Більшість ушкоджень біля його зміненої в кольорі шкіри були незначними, але серйозна рана спотворювала його праву руку.
Проте це не справило глибокого враження на герцога Комалона.
— Кхм.
Зрештою, на відміну від маркіза, який залишався стояти, сам герцог Комалон сидів.
Він подивився донизу.
Зяяла масивна порожнина.
Зяючий отвір у самому центрі його живота був настільки величезним, що попри всю бездонність його тіла, залишатися в живих як людина було неможливо.
— Ха, — герцог мимовільно засміявся.
Він не знав, чому сміється.
Чи його розум поринав у божевілля?
Чи це було відчуття звільнення від того, що з нього нарешті зняли важкий тягар?
Що це могло бути?
Чому так?
Правду кажучи, герцог Комалон чудово розумів, чому цей сухий сміх зірвався з його губ.
Саме так.
— Виживи за будь-яку ціну. А відтак захисти цей світ. Ми віддали...
Лише тепер, через століття, він зумів зібрати докупи те, що було лише уламками в його пам'яті — не спогадами, а сліпими веліннями.
— Світ, який захищали Справжні Маги.
Спогад про обличчя його майстра, що виринув на поверхню, здавався далеким.
У цій відстані крилося інше почуття.
Емоції каяття та смутку.
Він знав, чому його майстер мала такий вираз обличчя.
Вона ніколи насправді не очікувала від нього захисту світу.
Його майстер не вірила, що він здатен вберегти світ.
Він був занадто слабким для таких сподівань.
Навіть він усвідомлював, що слова його майстра були лише для того, щоб заспокоїти його, коли він висував неможливі вимоги.
Йому могло бракувати таланту, але він не був невігласом.
Та навіть якщо його майстер не мала жодних очікувань, навіть якщо ніхто інший їх не мав, він один заповзявся захистити світ, який боронили Справжні Маги, спостерігаючи, як вони входять у безодню.
Він присягнувся не дозволити їхній жертві бути марною.
Проте іронія полягала в тому, що джерело цієї клятви походило швидше із самовдоволення, ніж із високого ідеалу.
Напівмаг, який ніколи не отримував визнання, прагнув бути визнаним Справжнім Магом.
Обітниця, складена для того, щоб він міг гордо вважати й проголошувати себе одним із них.
Навіть якщо ніхто інший не визнавав його, він хотів вірити в це сам.
Тож посмішка, що розпливлася на його губах, була самоіронічною.
— Зрештою, я лише напівмаг?
Він плюнув кров'ю й видав смішок проти власної волі.
Бо він нічого не досяг.
Так само, як передбачала його майстер.
Як і очікували Справжні Маги.
Він важко видихнув і зрозумів, що його зір стає туманним.
Смерть, яку він відкладав протягом незліченних років задля єдиної мети, тепер наближалася.
— Герцогу.
Серед цього, голос покликав його, і він повернув голову.
Там стояв маркіз Палатіо й дивився на нього з тим самим виразом, який неможливо було прочитати, як і раніше.
Він збирався заговорити.
— Ви, безсумнівно, Справжній Маг.
М'яке твердження.
Він не міг збагнути, чому маркіз сказав таке.
Але незалежно від його намірів.
— ……Кхм.
Він не міг стримати слабкої посмішки.
Яким би не був намір, ці слова були неймовірно солодкими для герцога.
Навіть якщо сказане маркізом було брехнею, це були слова, які він жадав почути.
І тому герцог, посміхаючись, мовив:
— Вирушай на південний кордон східного краю. З гербом, який тобі дали, ти можеш знайти допомогу. Ти також можеш побачити правду.
Він заплющив очі як своєрідну винагороду.
Наближаючись до безодні, його свідомість поступово почала поринати в сон.
І зрештою те, що він згадав, було, як не іронічно, його останнім спогадом.
Останнім, що він не міг згадати до самого кінця.
— "Виживи за будь-яку ціну. І тому захисти цей світ. Світ, який захищали Справжні Маги."
Останні слова, які мовила його майстер.
— "**Ти — Справжній Маг.**"
Це був останній спогад, який він повернув, коли його свідомість повністю занурилася в темряву.
— Ось воно як, ти вірила в мене……
Нарешті Напівмаг поринув у нескінченний сон з легкою посмішкою на губах.
А «очі», яких напівмаг ніколи не бачив, тихо спостерігали за його смертю.
————
Минуло три дні з того часу, як герцог Комалон загинув, а штучна криза Зовнішнього Бога, яка загрожувала знищити все Королівство Ашталон, була вирішена.
Зрештою, Королівство Ашталон знову знайшло спокій.
Хоча чимало дворян загинуло на балу, влаштованому герцогом Комалоном, а кілька територій були вщент зруйновані, сіючи безлад, безпосередню небезпеку справді було приборкано.
Інші країни, де з'явилися штучні Зовнішні Боги, також знайшли спокій, здолавши їх приблизно в час смерті герцога.
У цьому новознайденому затишку:
"Я зараз помру", — стогнав маркіз Палатіо, Алон, який терпів жахливий біль по всьому тілу три дні поспіль.
Цього слід було очікувати, враховуючи, що він випив тринадцять пляшок магічного зілля під час протистояння з герцогом.
Його запаси мани, безсумнівно, розширилися, а ефективність магії кардинально покращилася, навіть якщо він не використовував багато заклять самопроявлення.
Тим не менш, битва з герцогом Комалоном змусила його використати більше сили, ніж дозволяли його межі.
"Ха-а", — біль не вщухав.
Поки Алон стогнав, Еван, який доглядав за ним, зауважив:
— Але хіба це не покращення? Священник сказав, що ви могли померти в такому стані. Це справжня милість. До вчорашнього дня ви ледь могли говорити, а тепер можете складати слова.
"Так, це правда", — Алон згадав священника, який раніше обережно поцікавився: "Чи може бути так, що ви не людина?"
Священник оголосив дивом те, що він не помер від екстремального магічного отруєння.
— І все ж, можливо, вам слід бути обережнішим у таких справах надалі, маркізе.
"Я б волів бути", — відповів Алон.
— Ви кидаєтеся у занадто багато небезпечних ситуацій.
"Ти хвилюєшся?"
— Звісно.
"Це тому, що ти повинен супроводжувати мене?"
— Хмм, чесно кажучи, це частина причини, — сказав Еван жартома, що викликало внутрішню посмішку в Алона.
— Господарю~!
Раптом Сольранг увірвалася крізь дверний отвір.
— Ви в порядку?
У той момент, коли Сольранг побачила Алона, вона поспішила до нього.
"Я в нормі…… більш-менш", — Алон кивнув, але потім його погляд упав на ключицю Сольранг.
Чимала рана, якої досі не було й яку священник, мабуть, так і не зцілив, позначала це місце.
"Ця травма —"
— О, це? Минулого разу мені не вдалося належним чином ухилитися від атаки, і ось результат! Але все в порядку, Господарю! Воно не болить!
Сольранг легковажно відмахнулася від цього, ніби рана від хибного кроку була неважливою, але вираз обличчя Алона за його безпристрасною маскою був складним.
Незалежно від її погляду, це поранення було наслідком спроби Сольранг допомогти Алону.
"Вибач."
— Га? Чому ви вибачаєтеся, Господарю? Це була просто моя помилка, — Сольранг здавалася щиро спантеличеною, але увага Алона залишалася прикутою до рани.
"Це рана, яку ти отримала, намагаючись допомогти мені. І вона може залишити шрам, зробивши її непривабливою. Мені прикро."
При цьому посмішка Сольранг ненадовго згасла, коли вона подивилася на свою ключицю.
Від правої ключиці до краю плеча вона оглянула мітку, а потім перевела погляд на Алона.
— Господарю?
"Що?"
— Що ви думаєте, Господарю?
"Моя думка?"
— Так, Господарю, ви вважаєте, що цей шрам робить мене непривабливою?
Зіткнувшись із запитанням Сольранг, Алон на мить замовк, перш ніж похитати головою.
"Анітрохи."
— Тоді все в порядку!
"Справді?"
Хоч його обличчя не змінилося, усередині Алон почувався спантеличеним.
— Так, поки це не здається вам дивним, Господарю, мені байдуже!
Радісно проголосила Сольранг, її посмішка повернулася, а Алон відчув несподіваний укол у серці.
— Га?
Еван вражено подивився на обличчя Алона.
Незважаючи на те, що це було надзвичайно непомітно, Алон виразно посміхався.
Еван, який служив йому майже десять років і ніколи не бачив найменшої зміни у виразі його обличчя, був на мить приголомшений.
Невдовзі після цього, Алон провів Сольранг, яка пішла отримувати лікування, а потім привітав несподіваного гостя, який прийшов його відвідати.
Винуватець неприємностей, Карсем, прибув із візитом.
Правду кажучи, крім супроводу Сольранг, той не мав із ним жодних зв'язків.
"Чому він тут……"
— Ви в порядку, пане……!
"???"
Бачачи, як член королівської родини Колонії раптом вклоняється з найглибшою шаною, Алон знову не міг не відчути спантеличеності.
.
.
.
(П.П Ля згадав один прикол з Карсемом, десь в 400+ розділах.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]