Розділ 120 - Половина (2)
Парклайн, Магістр Червоної вежі, був людиною, яка мало зважала на плітки. Він вважав заглиблення в прадавні таємниці значно більш вартісним заняттям, ніж участь у пустих балачках.
Це не означало, втім, що чутки оминали його. Зокрема, до нього із заздрісною регулярністю доходив впертий шепіт про те, ніби маркіз Палатіо та Пенія Крисін перебувають у близьких стосунках, які визнає навіть Магістр Синьої вежі.
Зазвичай, зважаючи на натуру Парклайна Агілераса, подібну чутку він ігнорував би незалежно від того, як часто з нею стикався чи отримував її підтвердження. Останнім часом, однак, він виявив, що звертає увагу на плітки стосовно маркіза Палатіо та Пенії Крисін, які зазвичай просто проігнорував би. Причиною тому був—
— Хм-м—
— Селім Мікарло.
— Здається, ви насолоджуєтеся життям?
— Я? Ну, якщо ви це так сприймаєте, то це має бути правдою.
Селім виглядав навдивовижу задоволеним і аж сяяв від піднесення. Парклайн точно знав, коли саме почалася ця хвиля гарного настрою.
"Це сталося після того, як почали ширитися чутки про маркіза Палатіо."
І справді, з того моменту Селім перед своїми лекціями завжди мав посмішку на обличчі й веселе мугикання на губах, а його хода була легкою та пружною. Часом він виглядав настільки задоволеним, ніби похитувався на ходу, мовби проміняв вагомий авторитет Магістра вежі на веселу пісеньку.
Точна причина такої його поведінки була невідома, але зробити обґрунтоване припущення було цілком реально. Хоча Селім Мікарло на перший погляд міг здатися неприступним, він був людиною з простими мотивами.
Його настроєм керував один-єдиний фактор: магія. Він був у захваті, коли розплутував магічну головоломку, і ходив похмурішим за тучу, коли його магічні потуги зазнавали невдачі. Інші події? Селім рідко виявляв якісь сильні почуття щодо речей поза межами магії. Незалежно від того, чи його магічна вежа за ніч завалиться, чи заступниця магістра Синьої вежі прибуде в люті з наміром убити, Селім виявляв мізерну емоційну реакцію — якщо тільки це не стосувалося магії.
У будь-якому разі, Парклайн добре знав про нещодавні спроби Селіма знайти шлях для сходження з 8-го на 9-те коло, тож вирахувати джерело його захоплення було простіше простого.
"Він, мабуть, знайшов підказку, як просунутися з 8-го на 9-те коло."
І ця підказка, швидше за все, була пов'язана з маркізом Палатіо. Кілька факторів підтверджували цю теорію. По-перше, Селім, за своєю суттю байдужий до політики чи прагнення влади й заклопотаний лише магією, не був би в захваті від самої лише думки про зв'язок Пенії з маркізом. По-друге, це було пов'язано з нещодавньою поведінкою Селіма щодо маркіза Палатіо.
"Він ставиться до нього з найглибшою шаною."
Зрештою, об'єднавши зміст розшифрованого листа зі знанням про те, що маркіз Палатіо використовував первісну магію, висновок ставав очевидним. Було легко зробити висновок, що маркіз Палатіо володіє ключем для Селіма Мікарло, аби той досяг 9-го кола. Звідси можна було навіть замислитися, чи не був маркіз тим самим магом, згаданим у стародавньому пергаменті.
З того моменту, як Селім почав намагатися придушити будь-які розмови про маркіза, Парклайн перейшов від простої підозри до повної впевненості. У маркізі Палатіо точно було щось значуще. Саме це й було причиною, чому Парклайн останнім часом прислухався до чуток.
Природно, він і сам був глибоко зацікавлений у досягненні 9-го кола. Це було чимось більшим, ніж просто інтерес; це було пристрасне бажання. Не лише він, а й кожен Магістр вежі плекав мрію досягти 9-го кола. Зрештою, кожен із них зійшов на свою посаду завдяки поєднанню ненаситної допитливості, могутніх амбіцій та вродженого генія.
Тому…
— ……Магістре Червоної вежі.
— Давно не бачилися.
Аби забезпечити собі потенційну перевагу, Парклайн швидше за всіх розшукав Алона, які б таємниці той не приховував. Якщо запитати напряму, з цього напевно можна буде отримати щось цінне.
— Це пальто виглядає досить теплим.
— ……Це пальто?
— Саме так. Але зараз повітря досить прохолодне.
— Коли жарко — жарко, а коли холодно — холодно. У будь-якому разі— я хочу вручити вам дарунок. Приймете?
— ……Дарунок?
Парклайн плавно дістав темно-синє пальто з-під своєї мантії. Воно було схожим за стилем на те, що зазвичай носив Алон, але по краях мало обробку з чорного хутра.
— Це пальто-артефакт моєї власної роботи. Воно зачароване магією підпростору, а саме вбрання модифікує навколишню ману, аби допомагати при заклинаннях.
— ……Це дуже гарне пальто.
— Так. Крім того, воно має вбудований артефакт, який, хоч і непомітно, підтримує постійну внутрішню температуру. Що скажете?
— Це чудове пальто, але… чому ви раптом даруєте його мені?
Парклайн щиро розриготався у відповідь на позбавлене емоцій запитання маркіза.
— Ну, моя донька часто отримувала від вас допомогу, тож вважайте це знаком моєї вдячності.
— ……Тоді я з вдячністю прийму його.
— Добре, будь ласка, дайте знати, якщо вам знадобиться щось іще.
— Дякую за вашу щедрість.
— Так. Ліян також передає вам вітання.
Хоча пальто й було цінним, для Магістра вежі його статусу виготовлення кількох таких не становило жодного клопоту. Його майстерні руки могли легко виготовити стільки, скільки потрібно. По суті, Парклайн зробив Алону дарунок, який був вигідним для нього самого. Саме в цей момент.
— Зачекайте, що ви робите?
— ?
— ?
Селім Мікарло, який зник одразу після лекції, раптово з'явився знову з явно стурбованим виразом обличчя. А потім.
— Маркізе, він часом не згадував про те, щоб познайомити вас зі своєю донькою?
— Що?
— Якщо згадував, то йдеться неодмінно про Пенію.
Він випалив це миттєво, навіть належно не замислившись над власними словами. Почувши це, Парклайн видав смішок недовіри, мимоволі ще дужче переконавшись у своєму.
"……То маркіз і справді чимось володіє…!?"
Очевидно, він не вірив, що маркіз сказав щось із турботи про Пенію. Хоча Парклайн відчув дивне задоволення від цієї новознайденої впевненості:
— Стримуйте свої слова, Селіме. Моє терпіння має межі.
Він зробив попередження. Підказка до 9-го кола була для нього неймовірно цінною, але це не означало, що він планував віддати свою улюблену доньку якомусь похмурому типові, навіть якби це означало кинутися у прірву з палаючою магмою. Однак, окремо від цього:
— Маркізе, я запропоную вам дещо навіть краще. Оце зілля, яке я здобув для вас із цієї нагоди—
— Маркізе, я якраз згадав, що є річ, яку я вам ще не віддав.
З цими словами Селіма ненавмисно розпочалося дивне змагання.
Останніми днями Алон був винятково зайнятий. Якщо точніше, його вечори були особливо виснажливими через необхідність зустрічатися з Хінкель. Причиною була подія поблизу Центральної вежі, яка надавала унікальну можливість збільшити свою магічну силу. У грі це полягало в вирішенні простих магічних діаграм; якщо інтелект відповідав певному порогу, клік мишки дарував магічну силу.
Алон, який вирушив до Лабіринту Озера з цією метою, був спантеличений несподівано складними магічними випробуваннями. Якщо бути точнішим, задіяна магія була елементарною, тож правильніше було б сказати, що він вирішував заплутані загадки самого лабіринту. Як наслідок, протягом понад чотирьох днів Алон відкладав свої пошуки Хінкель і щовечора відвідував лабіринт, аби працювати над загадками. Удень він блукав магічною вежею, обдумуючи рішення у своєму записнику.
Ідеально було б розібратися з чуткою, що поширилася кілька днів тому через сміливість Пенії, але, на жаль, це також було неможливо. Іронічно, але причиною була сама Пенія. Причепившись до нього так, ніби вона з'їла якусь дивну речовину, останнім часом вона уникала його очей. Більше того, востаннє, коли він бачив Пенію здалеку, він помітив, як вона видала химерний крик: "Ву-у-гаа-а!", перш ніж вистрибнути з вікна на 18-му поверсі.
Алон вирішив зосередитися на вирішенні загадки, поки конференція не завершиться. Таким був його план, поки не розвинулася ця нова ситуація. Алон подивився вперед. Перед ним двоє Магістрів вежі нагромаджували дарунки поверх книги, ніби виконуючи цирковий номер. Тепер він більше не міг бачити, що знаходиться перед ним.
"Не те щоб я не любив дарунки……………"
Розсіяно підвівши погляд, він побачив гору дарунків, яка виросла заввишки з нього самого.
Кожен із них був чудовою річчю.
Навіть пальто, яке Парклайн дав йому першим, було вкрай привабливим артефактом.
Звісно, так і мало бути—
— Маркізе! Подивіться на це, це саме—
— Маркізе. Цей артефакт, ви бачите!?
Алона раптом охопило непереборне бажання поїсти солодкої картоплі.
————
Багато дворян зібралося на балу, влаштованому Герцогським домом Комалон. Вони спілкувалися всередині пишно прикрашеної зали, і серед них був герцог Едгар, безсумнівно, найвпливовіший дворянин у нинішньому Королівстві Ашталон.
— Герцог Комалон, давно не бачилися.
— Справді, давно не бачилися, герцог Едгар.
Він привітав господаря балу, герцога Комалона.
— Мені завжди здається, ніби ви анітрохи не постаріли, залишившись точно таким, яким були в минулому.
— Це дуже люб'язно з вашого боку.
— Люб'язно? Я абсолютно щирий.
Як лідер фракції, він часто говорив двозначними формулюваннями, але цього разу був абсолютно щирим. Обличчя юнака, не торкнуте плином років. Принаймні для герцога Едгара, герцог Комалон здавався практично незмінним порівняно з тим, яким він був десятиліття тому, усе ще зберігаючи молодість чоловіка років двадцяти п'яти, на відміну від самого Едгара, який надбав більше зморшок.
"Які підступні чари могли б цього досягти—"
Якраз коли герцог Едгар обмірковував це запитання.
— Герцог Едгар.
— Так?
— Перш за все, дозвольте подякувати вам за те, що ви зібралися тут.
Герцог Комалон раптом виголосив це привітання.
— Хм…? Ну, хіба є якась потреба в подяці?
— Ні, я щиро вдячний.
— Чому?
Герцог Едгар відповів зі спантеличенням. Зазвичай для дворянин кількість гостей на їхніх балах була демонстрацією їхнього впливу, тож висловлювати вдячність не було чимось незвичайним.
Інакше кажучи, саме привітання не було дивним. Однак воно не є дивним лише тоді, коли висловлюється як одноразова ввічливість.
Повторювати таку подяку в подібній манері було дивно. Коли всередині нього почала зароджуватися підозра, герцог Едгар побачив це.
Жест рукою від герцога Комалона. Побачивши, як той формує печатку вказівним та середнім пальцями, герцог Едгар спантеличено нахилив голову.
— Саме тому, що ви всі зібралися тут ось так, ви позбавили мене великого клопоту.
— Що?
Його вираз обличчя інстинктивно похмурнів, і наступної ж миті.
— Досада.
Коли голос герцога Комалона промовив це слово:
Хлоп!
Голова герцога Едгара розлетілася на шматки.
І не лише його.
Голова юної леді, яка посміхалася лише мить тому.
Лицар, який охороняв інших дворян.
Дворянин, який насолоджувався чаєм в одному з кутків зали.
Голови кожної живої істоти, присутньої на балу, вибухнули одночасно.
Потім...
У центрі бальної зали, яка тепер була прикрашена бризками багряної крові:
Глухий стук!
Герцог Комалон, спокійно зчищаючи кров зі свого волосся, пішов до дверей бальної зали з незворушним виразом обличчя.
— Почнімо.
Він дав сигнал до початку темному ельфу, який чекав у тіні.
— Так.
Початок грандіозного задуму.
Рятунок, на який чекали сотні років.
—————
Через два дні...
Після того як він повністю вирішив загадку в лабіринті:
— Зійшов Зовнішній Бог?
Алон отримав цю новину від Деуса.
.
.
.
(П.П Нууу, вже звична справа для Алона.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]