Розділ 115 - Що з тобою……? (2)
— ......Здається, виникло непорозуміння.
— Щодо чого...?
Зіткнувшись із розгубленим запитанням Міліана, Алон гарячково міркував. Чесно кажучи, він уяви не мав, з чого почати заплутану нитку цих абсурдних пліток.
Те, що Пенія високо цінує маркіза Палатіо?
Чи те, що Магістр Синьої вежі, Селім Мікарло, дав своїй підлеглій Пенії дозвіл залицятися до нього?
"Зачекай, а хіба це від початку не дивно, що Магістр вежі взагалі втручається в такі речі?" — майнула коротка думка, але він швидко відкинув її.
Хоча вони й не були кровними родичами, Селім Мікарло був як батько для Пенії та її брата Феліна. Зрештою, саме він дав прихисток сиротам і навчив їх магії.
Іншими словами, Селім мав підстави втручатися в особисте життя Пенії... Але зараз проблема була не в цьому.
Алон заговорив, маючи намір виправити цю неправду:
— По-перше, нічого з цього не є правдою.
— Не є?
— Саме так. Пенія Крисін не має до мене жодних почуттів, а Магістр Синьої вежі ніколи не давав згоди залицятися до неї.
— О... ось воно як?
— Так.
Міліан поставився зі скептицизмом до рішучого кивка Алона:
— Але ж я чув, ніби Магістр Синьої вежі особисто про це заявив...?
Хіба не сам Магістр Синьої вежі дав дозвіл?
— Ці чутки, мабуть, породило банальне непорозуміння.
— Ви впевнені...?
— Так. Я нещодавно зустрічався з Магістром Синьої вежі, і ми ніколи не розмовляли про такі речі.
Тут явно була якась помилка.
— Хмм, гаразд, я зрозумів.
Після повторних заперечень Міліан урешті здався.
— Що ж, мені час йти. Маю ще справи.
— А, звісно. До наступної зустрічі.
— Так.
Вони обмінялися короткими прощаннями й розійшлися кожен у своєму напрямку.
— ...Що? Але я точно чув ці чутки.
Слова розвіялися за вітром, але Алон не звернув на них уваги.
— Схоже, Магічне Товариство досі обговорює цю історію.
Еван також висловив своє здивування.
— Справді? Безпідставні чутки зазвичай швидко вщухають, хіба ні?
— Зазвичай так.
— ......Цікаво, чому саме ця історія постійно виринає знову.
— Але оскільки маркіз заявив, що це помилка, все має скоро заспокоїтися, правда?
— Утім, я вже давно розвіяв це непорозуміння серед дворянства.
"Хіба Пенія не розставила все по місцях?" — Алон був спантеличений.
Знаючи характер Пенії Крисін, вона б протистояла джерелу чуток одразу ж, як тільки дізналася про них.
Після коротких роздумів Алон подумки відкинув це занепокоєння. Це трохи дратувало, але зрештою чутки залишалися просто чутками. Незабаром Пенія очистить своє ім'я від цих балачок.
...Просто це було так виснажливо — ходити й щоразу спростовувати ці нісенітниці.
"Я ж не можу зібрати всіх магів лише для того, щоб спростувати таку дріб'язкову плітку" — подумав Алон.
Поки Алон був занурений у ці думки, Еван висунув припущення:
— ...Тоді, можливо, Магістр Синьої вежі й справді щось утворив?
— Магістр Синьої вежі?
— Так. Взагалі-то ці чутки досить старі, тому дивно, що вони знову виринають саме зараз.
Алон згадав свою зустріч із Селімом Мікарло.
"Я не пам'ятаю, щоб ми обговорювали щось подібне... але в мене дійсно склалося враження, що він щось замислив" — подумав Алон.
Той точно всміхався незвичайно життєрадісною усмішкою.
"...Доведеться розпитати його наступного разу, коли побачу" — вирішив він.
Обміркувавши їхню розмову, Алон злегка знизав плечима.
Чесно кажучи, зустріч із Хінкель була для Алона набагато більшим пріоритетом на цей момент. Тому він мовив:
— Ми можемо вирішити це пізніше; а наразі ходімо нагору.
Він жваво рушив до призначеної йому кімнати.
Бібліотека на 38-му поверсі Центральної вежі зазвичай була тихим місцем. Або, якщо бути точнішим, маги рідко відвідували її.
Незважаючи на те, що це була бібліотека — місце, яке, здавалося б, мали б постійно відвідувати маги, що обожнюють дослідження та навчання, — причина їхньої відсутності була простою: наявність альтернативного простору. До кожної книги тут можна було отримати доступ у вигляді ідеальної копії в читальній залі на 20-му поверсі, що позбавляло потреби гортати старі томи.
Таким чином, Бібліотека Центральної вежі існувала радше заради свого історичного символізму як перша бібліотека, збудована ще під час заснування цього місця. І в такій обстановці була жінка, яка перебувала тут незмірно довгий час. Хінкель, відома магам як Перша Чаша й шанована як їхній кумир, скоріше насолоджувалася таким станом речей. Чи то до, чи після того, як вона стала духом, вона ніколи не любила гамірні місця.
Звісно, це не означало, що вона повністю уникала людей. Як розумна істота з повноцінно функціонуючим розумом, вона мала дні, коли прагнула компанії. У такі дні вона блукала вежею, спостерігаючи за магами й розважаючись. Якщо знаходила мага, який їй подобався, вона ненав'язливо заманювала його до бібліотеки, вступала в розмову й пропонувала допомогу.
Щиро кажучи, її вабила не стільки радість від допомоги, скільки відчуття вищості, коли маги з острахом і пошаною вбирали кожне її слово.
Як би там не було.
І все ж їй подобалося мешкати насамоті в безлюдній бібліотеці, неспішно читаючи книги.
— Я прийшов зустрітися з Хінкель, Першою Чашею.
[...Що ж.]
...Ще мить тому все було саме так.
"Навіщо ця людина повернулася?!" — подумала Хінкель.
Хінкель ледь не закричала від люті при вигляді чоловіка, який низько вклонився перед нею, але їй вдалося це придушити.
Чоловік, який стояв перед нею, був тим, з ким вона справді не хотіла перетинатися.
[З якою справою ти прийшов до мене?]
Хінкель натягнула награну усмішку. Будь-хто, хто знав її зазвичай запальний характер, був би або приголомшений, або розважений цією сценою.
Але причина, чому Хінкель мусила бути ввічливою з чоловіком перед нею, полягала в «цій» сутності за спиною маркіза Палатіо.
Щось глибоко темне, щось, що ніколи не слід було визнавати, але й неможливо було проігнорувати.
Тільки зараз, під час їхньої другої зустрічі й після спокійного оцінювання ситуації, Хінкель зрозуміла, що істота позаду нього, була прив'язана до цього чоловіка не з власної волі. Тим не менш, факт залишався фактом: Хінкель мусила бути шанобливою з Алоном. Істота за його спиною могла знищити існування Хінкель у будь-який момент, навіть зараз.
І вона знала, що ця істота виявляє певний інтерес до чоловіка перед нею.
— На жаль, у мене є прохання, і я прийшов попросити про вашу допомогу.
[Прохання?]
— Так. Взагалі-то, у мене виникли труднощі з використанням предмета, який ви надали.
Точніше було б сказати, що він забрав його, а не отримав добровільно, але вона зберегла свою приємну усмішку.
[Можна поглянути?]
— Звісно.
[Є ще щось, про що ти хочеш попросити?]
— Ну, якщо це можливо, я був би вдячний за деякі інструкції з магії? Я готовий запропонувати компенсацію.
Хоча Хінкель була схильна йти на поступки, вона не могла погодитися на це прохання. Для Хінкель, яка понад усе цінувала власне життя, перебування в безпосередній близькості до істоти, яка могла обірвати її існування, було вкрай тривожним.
Тому:
[Мабуть, це не найкраща ідея.]
— Можу я запитати, чому?
[Причина в тому...]
Хінкель, яка збиралася пояснити не думаючи, раптово замовкла. Тільки хтось на зразок Хінкель, хто уважно спостерігав за Алоном, міг помітити, як очі, приховані в просторі за його спиною, раптом широко розплющилися!
Хінкель перевела погляд на Алона, ніби шукаючи підтвердження для відповіді, яку збиралася дати.
— ?
Поки Хінкель стояла заціпеніла з трохи відкритим ротом, Алон спантеличено нахилив голову. Однак Хінкель, відчуваючи очі, що пильно дивилися на неї з прихованого простору, відчула, як її пробив холодний піт.
[....Якщо подумати, можливо, я можу вам допомогти.]
— Це правда?
[Так, це можливо. Так, безумовно.]
— Дякую.
[А, ні, тепер, коли я це обдумала, це не так вже й складно~]
Вона поспішно переглянула свої слова. Тільки тоді вона відчула, як очі в прихованому просторі відступили.
"Ааааааааааааах!!! Чому! Чому!! Чому це відбувається зі мноооооою?!" — прокричала вона внутрішньо.
Їй хотілося плакати.
Тим часом, хоча внутрішньо вона верещала, зовні вона зберігала натягнуту усмішку. Не знаючи про внутрішній розпач Хінкель, Алон подумав:
"Дивно, вона здається набагато більш поступливою, ніж та версія, яку я бачив у грі... У чому причина?"
Він був спантеличений тим, як легко вона прийняла його прохання.
"Можливо, її початковий характер був іншим, і якась подія в грі змінила його?" — припустив Алон.
Дійсно, судячи лише з її зовнішності, її можна було б прийняти за молоду дівчину, якби не великий капелюх чарівника, який вона носила.
"Так. Вона виглядає занадто юною й тендітною, щоб бути такою суворою" — подумав він.
Не знаючи про внутрішню боротьбу Хінкель, він вирішив, що її особистість, мабуть, змінилася через якийсь інцидент, не зображений у грі.
"Я справді хочу втектииииии, чесно..." — подумки хникала Хінкель, з усіх сил намагаючись приховати бажання розридатися.
————
Тим часом на найвищому поверсі Центральної вежі.
— Отже, ти хочеш, щоб я це переклав?
— Саме так.
У кімнаті були двоє чоловіків: Парклайн Агілерас, маг 8-го кола з червоним волоссям і малиновими очима, та Селім Мікарло. Обоє вони носили титули Магістрів веж.
— І чому це я мушу?
Парклайн, ледачо розпластавшись, насупився, побачивши розслаблену усмішку Селіма.
— Тому що ти єдиний, хто здатний перекласти ці стародавні мови.
— І чому я повинен робити тобі послугу?
— Тому що ми друзі?
Вираз обличчя Парклайна потемнів.
— Друзі? Щось я такого не пам'ятаю!
— Але ж ми зараз тут разом, хіба ні?
— Ти прийшов тільки тому, що обіцяв відплатити мені за артефакт, який позичив минулого разу!
— Я таке казав?
— Я хочу тебе задушити.
Парклайн стиснув кулак, ніби прагнучи піддатися цьому пориву. Незважаючи на це, Селім залишався спокійним.
— Як би там не було, будь ласка, допоможи мені з цим. Це не повинно бути надто складно для тебе, особливо з огляду на те, що ти володієш відповідним артефактом.
— ......
— І цього разу я неодмінно дотримаюся своєї обіцянки.
Парклайн, все ще незадоволений, розсерджено подивився на нього.
— Краще б тобі стримати слово.
Потім він звернув увагу на пергамент.
Вууум~!
Коли Парклайна оповила миготлива аура магічної енергії, з його кишені з'явився сферичний артефакт, схожий на яблуко. Він почав читати символи на пергаменті, ніби скануючи їх. Після тривалої тиші Парклайн заговорив.
— ...Переклад завершено.
— Що там написано? — квапливо запитав Селім, і Парклайн відповів:
— «Магу без повного серця, який відмовився від компромісів, який згадав слова, що були забуті… я заповідаю свою спадщину.»? Не схоже, щоб це містило глибокі магічні таємниці, на які ти сподівався.
Знаючи, що Селім порпався в руїнах у пошуках підказок для просування до 9-го кола, Парклайн повернувся до нього з ледь помітною усмішкою, але тут же замовк.
Ще мить тому Селім усміхався, але тепер здавався зануреним у роздуми.
— ...?
— ?
Парклайн був спантеличений. Тим часом у пам'яті Селіма виринули спогади про їхню останню експедицію:
Маркіз Палатіо без зусиль відкриває вхід до Святилища Відлюдника, жахливі й інтригуючі очі за його спиною, а також маркіз, який швидко збирає предмети після входу до схованки, а потім зупиняється, щоб цілу хвилину пильно дивитися на лист.
І тоді.
"«Магу без повного серця, який відмовився від компромісів, який згадав слова, що були забуті… я заповідаю свою спадщину.»?"
Згадавши Парклайнів переклад пергаменту, Селім дійшов висновку:
"...Чи міг маркіз Палатіо бути тим самим магом?"
.
.
.
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]