Розділ 111 - Правда……? (1)
Вечірній бенкет виявився значно приємнішим, ніж Алон розраховував.
Улаштоване серед стародавніх кам'яних руїн та колосального дерева, під пологом зірок і миготливою смугою галактики, це зібрання мало природну красу, яка не потребувала жодних прикрас. По-перше, місцеві страви вражали вишуканістю. А по-друге, сама їжа була просто чудовою!
— ……Смачно, — пробурмотів Алон, дивлячись на шматочок, який щойно спробував, і його обличчя демонструвало легкий відтінок здивування. М'ясо, яке мало глибокий, соковитий смак із ноткою делікатної солодкості, нагадувало йому краба й повністю підходило його смаку.
— Ого, це дивовижно! — Еван, який сидів неподалік, з ентузіазмом погодився.
— Так і є, — підтвердив Алон, що змусило жінку з племені, яка тримала двох дітей, усміхнутися й заговорити.
— Ого! Це честь чути таку похвалу від героя нашого племені. Я сама приготувала цю страву.
— Справді? Вона зроблена дуже майстерно.
— Заслуга належить винятковості інгредієнта.
— З чого вона приготована?
— Вона приготована зі Штормві.
Алон миттєво припинив жувати.
— З Шторм… ві?
— Так.
— Зачекайте, ви маєте на увазі Штормві・・・・・・?
— Так, саме того самого.
Підтвердження змусило Алона захотіти виплюнути те, що було в нього в роті. У цих джунглях «Штормві» був гігантською комахою, яка вельми скидалася на таргана.
— Я зрозумів.
— Ой, лихо, ви вже закінчили їсти?
— ...Здається, наразі я вже наївся, — відповів Алон, обережно відклавши шматок м'яса Штормві вбік і подивившись на свого супутника. Еван, однак, здавалося, узяв на себе місію спожити кожен доступний шматок Штормві на бенкеті, і його обличчя було майже занурене в тарілку.
Алон вагався, міркуючи, чи варто робити зауваження, але зрештою вирішив промовчати. Вкотре його вразила думка про те, що деякі речі краще залишати невідомими.
Він перепросив і пішов сісти біля руїн, дивлячись угору на зоряний простір. Чумацький Шлях, що вигинався дугою вгорі, заворожував своєю величчю, затьмарюючи навіть місячне світло, яке оповило сріблом довколишній краєвид.
Тоді до нього пролунав голос:
— ……Маркізе Палатіо.
— Хм? — Алон повернувся й побачив Райнгарда, який йшов до нього, мабуть, відновивши частину своєї здатності рухатися.
Райнгард також жував шматок м'яса Штормві з виразом обличчя, який натякав, що він щиро насолоджується смаком.
— Смачно? — поцікавився Алон.
— Це? Так, це досить смачно. Це смак, якого я ніколи не відчував у королівстві.
Звісно, не відчував. Було б дивно, якби така страва була доступна там.
— Між іншим…… можу я дещо вас запитати? — спитав Райнгард, чухаючи потилицю, перш ніж продовжити.
— Кажи.
— Ви знайомі з Нічною ходою ста демонів?
— Нічною ходою ста демонів? Ти маєш на увазі територію на півночі?
— Вірно.
— Я чув про неї, але це й усе моє знання.
— Просто чули? Жодних зв'язків чи чогось подібного?
— Зв'язків? На жаль, це мої перші відвідини джунглів.
Почувши відповідь Алона, Райнгард, здавалося, прийняв її, повільно кивнувши.
— Зрозуміло.
— Чому ти запитуєш?
— Нічого особливого. Просто невеличка плутанина з мого боку.
Сказавши це, Райнгард розвернувся, щоб піти, явно висловивши все, що хотів. Його схильність робити туманні заяви і йти геть без подальших роз'яснень була типовою для нього, тож Алон просто взяв це до відома кивком.
Спостерігаючи, як Райнгард іде геть, усе ще доїдаючи м'ясо Штормві, Алон відчув легке почуття тривоги. Не те щоб це вивертало йому шлунок, але саме видовище було дещо бентежним.
Пізніше, коли його апетит повернувся, Алон підійшов назад до бенкету, аби знайти щось інше їстівне. Коли він наблизився, то помітив натовп, який формувався в одному місці, і підійшов подивитися, що відбувається.
— Так, маркіз тримав свою позицію перед великим богом, не поступаючись ні на дюйм. Він навіть виліз на нього й вбив спис йому в голову.
— О-о-о-о……
Алон зрозумів, що Деус із неприродно поважним виразом обличчя переповідав недавній бій із Базіліорою зібраним членам Племені Громової Змії.
— Маркіз дивився на полеглого бога — а якщо точніше, на бестію — очима, які не виражали жодних почуттів, ніби це був очікуваний результат. Жодного сліду емоцій не можна було вловити.
— О-о-о-о~
Оскільки жителі племені захоплено реагували на кожну заяву Деуса, Алона охоплювало дедалі більше ніяковіння.
Не те щоб він був проти визнання. Але чути, як його власні вчинки перетворюються на величну казку й лунають перед захопленою юрбою, — його гордості бракувало міці, аби з легкістю це винести.
Усе ж, не бажаючи переривати історію, якою всі так явно насолоджувалися, він почав відступати від натовпу.
— Але бестія неодноразово піднімалася на вівтар знову й знову, щоб убити маркіза. Проте жоден з її нападок не досяг своєї мети. Щоразу вона була відбита магією маркіза.
— ?
Алон відчув, що розповідь відхиляється від того, що насправді сталося.
Він хотів заперечити — це ж ти був тим, хто розбирався з Базіліорою, хіба ні? — але зупинив себе.
— У той момент маркіз Палатіо подивився на змія, згорнутого навколо вівтаря, і закликав сяюче світло, яке розкололо попелясті небеса. Видовище його тоді—
Прикрашання Деуса ставали все більш і більш пишними, поки не почали звучати як уривки зі священного тексту. Алон не міг не дивитися на нього з певною часткою підозри.
Якби Деус просто переповів факти, Алон не переймався б. Але перебільшений і майже вихваляльний тон відчувався так, ніби з нього навмисно глузують під приводом того, що товариш підсилює історію для ефекту.
"Він що, навмисно робить це, щоб дражнити мене…..?" — подумав Алон.
Угорі Чумацький Шлях мерехтів у нічному небі.
Наступного дня Алон вирішив покинути Плем'я Громової Змії.
З огляду на те, що Райнгард та Деус тепер повністю зцілилися, не було жодної подальшої причини залишатися.
— Сподіваюся, ми матимемо приємність зустрітися з вами знову, шановний гостю, — мовив лідер племені, шанобливо вклоняючись.
— Я також з нетерпінням чекатиму на той день, — відповів Алон із ввічливим кивком.
— Якщо вам колись знадобиться допомога, будь ласка, без вагань кличте нас.
— Я запам'ятаю.
— Я теж обов'язково прийду на допомогу! — вигукнула Сіркаль, приєднуючись разом зі своєю молодшою сестрою.
— Дякую вам.
Попрощавшись, Алон та його супутники вирушили в дорогу раннім ранком.
До полудня вони повернулися до свого табору, швидко поїли й продовжили свою подорож, прибувши до маєтку Алона до настання темряви.
— Ого, ось це відчуття цивілізації! — щасливо оголосив Еван.
Алон, стоячи поруч із ним, відчував те саме.
Хоча маєток і перебував на краю джунглів, атмосфера була цілком відмінною. У джунглях важка вогкість липла до їхнього одягу, роблячи це нестерпним, але тут усе було значно комфортнішим.
"Відтепер мені варто триматися від джунглів якомога далі" — подумав Алон, насолоджуючись затишком і спокійним нічним відпочинком уперше за такий довгий час.
Наступного дня Алон стояв перед Каслотом, готуючись попрощатися з Деусом.
Поки Алон подорожував на схід до Королівства Астерія, Деусу потрібно було йти на захід, туди, де на нього чекав Калібан.
— Що ж, до наступної зустрічі, — невимушено мовив Алон.
Деус схилив голову у відповідь, але потім завагався й раптово спитав:
— Маркізе.
— Так?
— Чи став я сильнішим?
Раптове запитання змусило Алона зробити паузу для роздумів, перш ніж він кивнув.
— Так, це очевидно для кожного. Ти стабільно стаєш усе більш могутнім.
Насправді, Деус, ймовірно, досяг рангу Грандмайстра Меча.
— Ось як? Я радий це чути, — відповів Деус, і легка усмішка з'явилася на його обличчі — перша, яку Алон спостерігав під час цієї подорожі.
"Чому він відчув таке полегшення?" — міркував Алон.
Обмірковуючи це, Алон попрощався з Деусом, і вони розійшлися своїми шляхами в Каслоті.
— Вирушаємо до Терії тепер?
— Так. Хоча я б краще спочатку відвідав Маркізат, я мушу доставити свій звіт. І…
Говорячи тихо до самого себе, Алон подумав про Кретинію Сіян.
Коли карета розпочала свою поїздку до Терії, розум Алона був зайнятий думками про те, що чекає на нього попереду.
У той час, коли Алон подорожував до Терії,
————
У центрі наметового храму Племені Громової Змії:
— Що таке, вождю?
Сіркаль, прудка як завжди, зайшла до намету на поклик мудрого Ашґула, питально нахиливши голову.
— Сіркаль.
— Так, вождю.
— Ти можеш згадати й сказати мені слова, мовлені шановним гостем?
На прохання вождя, Сіркаль упевнено кивнула:
— « Я прибуду до відображення неба на мілководді. Зустрічай прийдешній світанок із радістю, бо я радітиму йому разом із тобою.». Це те, що він сказав, як я й казала тобі раніше. Але чому ти запитуєш про це тепер?
Вождь, який вивчав сувій, підняв свій погляд.
— Сіркаль, як тобі відомо, наше Плем'я Громової Змії ділиться священними словами лише з тими, хто заслужив нашу вдячність. Це дозволяє шановному гостю звертатися по нашу допомогу щоразу, коли це необхідно.
— Так, я знаю це. І конкретні священні слова відрізняються залежно від масштабу отриманої послуги. Також, аби запобігти розголошенню, використовуються різні вступні фрази, — відповіла Сіркаль.
Вождь кивнув на знак підтвердження.
— Саме так. Те, що знає більшість нашого племені — це лише фраза «Зустрічай прийдешній світанок із радістю». Точні священні слова, які ми довірили шановному гостю, задокументовані лише в цьому сувої.
Вождь Ашґул передав сувій Сіркаль.
— Подивися на це.
— Га? Але я—
— Ти тепер завершила всі необхідні приготування, аби нести обмеження майбутнього вождя. Не переймайся.
— А…
З тихим звуком розуміння, Сіркаль із деяким ваганням прийняла сувій.
— Перевір це. Підтвердь, чи збігаються священні слова з тими, які вимовив гість.
Дотримуючись вказівок вождя, вона обережно розгорнула пергамент. Коли вона читала стародавній текст — який зазвичай дозволялося читати лише вождю, — її очі впали на перший рядок.
І в неї перехопило подих.
Найперший рядок містив більше ніж просто священні слова, мовлені шановним гостем.
Поруч із цими словами було написане ім'я.
— Ловець Блискавки, Каланнон…………..?
Недумаючи, Сіркаль вимовила це ім'я вголос. Це був титул, з яким вона була глибоко знайома.
Ні, для неї було неможливо не знати його.
Ловець Блискавки, Каланнон був божеством-охоронцем, який вперше захистив Плем'я Громової Змії.
Швидко підвівши голову, вона спитала:
— Вождю, це означає, що…?
— Так, — підтвердив вождь.
— ...Але вважати його божеством лише через священні слова… — Сіркаль почала висловлювати свій скептицизм.
Ашґул тихо засміявся:
— Так, це правильно. Навіть якщо ми змінимо священні слова, ми не можемо бути впевнені, що вони не будуть розкриті.
— Тоді чому—
— Але ці конкретні священні слова — це ті, які ніхто інший ніяк не міг знати.
— ...Чому?
— Подумай добре, Сіркаль. Згадай перекази про Каланнона, які ти чула з самого дитинства — ті, що зафіксовані як беззаперечні істини на божественних табличках, які передавалися з давніх часів.
Божественні таблички.
Сіркаль подумки повернулася до прадавніх артефактів, які супроводжували Плем'я Громової Змії від найдавніших часів, — табличок, де кожні десять років сам собою з'являвся текст з історією племені, хоч ніхто до них і не торкався.
— ...А.
Тихий вигук вирвався з її губ.
Історія про Ловця Блискавки, Каланнона, яку вона читала на божественних табличках, розповідала про те, як він захистив Плем'я Громової Змії від чорного лиха, зрештою загинувши в цій битві.
Плем'я мало перед ним неоплатний борг і дало присягу першими священними словами на знак їхнього вічного зв'язку.
Одразу після цього Каланнон воістину заплющив очі востаннє.
Що означало:
Оригінальні священні слова, відомі лише самому Каланнону, ніколи не могли бути розкриті нікому іншому…
— Саме так, — заявив Ашґул. — І оскільки лише вождю дозволено бачити цей сувій, діє обмеження, аби переконатися, що ніхто інший не зможе розкрити священні слова. Отже, єдина особа, яка взагалі могла їх знати—
— — Це той, хто їх вимовив.
Голос вождя тихо відлунив усередині намета.
Сіркаль стояла нерухомо, її рот був злегка відкритий, і вона була занурена в глибокі роздуми.
.
.
.
(П.П Частково вони і праві, і в той же час ні хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]