Розділ 11 - (Становлення графом і випуск П’яти Гріхів у світ)
Минуло чотири місяці відтоді, як було оголошено, що Рорія успадкувала титул герцога Альтія. До моменту, коли мала розпочатися оригінальна історія, залишалося лише п’ять років. Світ, який донедавна був укритий зимовою білизною, повільно переходив у весну — пору, що навіювала сонливу млявість на всіх живих істот.
— Молодий господар — чи, можливо, тепер мені слід звертатися до вас як до графа?
— Офіційна церемонія мого успадкування ще не відбулася.
Попри те, що офіційний обряд ще не пройшов, Алона вже почали називати графом Палатіо, а не просто спадкоємцем родини.
— Проте фактично ви вже граф, чи не так? Досить зворушливо бачити, як ви досягли цього становища.
— Невже?
Алон ледь усміхнувся з дещо гіркою посмішкою.
"Це ніколи не було частиною мого початкового задуму."
Початковою метою Алона було не стати графом, а жити комфортним життям аристократа, використовуючи титул лише як засіб для досягнення цієї мети. Проте несподіване вбивство Лео, який мав успадкувати титул графа, змусило його зайняти цю роль.
"Мої цілі змінилися, хоча це не обов’язково погано."
Для Алона життя в Родмілі, де він міг би невимушено займатися магічними дослідженнями та випічкою, не було б неприємним. Але статус графа також мав свої переваги. Він дозволяв насолоджуватися тим самим спокійним життям аристократа, яке він спочатку уявляв, але на вищому рівні комфорту й розкоші.
Звісно, покращення рівня життя супроводжувалося збільшенням обов’язків, але після того як протягом останніх шести місяців він виконував незначні обов’язки спадкоємця графа, Алон вважав свій баланс між роботою та особистим життям цілком прийнятним.
"Я й гадки не мав, що належність до відступницького дворянського роду виявиться настільки вигідною."
Зазвичай дворяни зайняті управлінням своїми володіннями, але саме політичні інтриги забирають у них найбільше часу. У випадку графа Палатіо, родина вже давно трималася осторонь політики, що дозволяло вести досить спокійне життя за відсутності надзвичайних ситуацій. Крім того, хоча вбивць, які розправилися з «Авалоном», було ефективно усунуто, усе награбоване багатство вони залишили після себе. Це означало, що якщо він не почне надмірно марнотратити, накопичених статків вистачить щонайменше на п’ять років.
— А, до речі. Ти дізнався щось нове?
— Якщо ви про вбивць, які вбили Лео...
Коли Алон підтвердив це кивком, Еван похитав головою.
— Схоже, що Інформаційна Гільдія поставилася до цього дуже серйозно й проводить ретельне розслідування, але вони досі нічого не знайшли.
— Зрозуміло.
Почувши звіт Евана, Алон злегка цокнув язиком від невдоволення. Його розслідування щодо вбивць не було продиктоване бажанням помститися за смерть Лео. Він продовжував його тому, що минуле, яке він знав, дедалі більше відхилялося від його спогадів.
"Ефект метелика... Здається, саме так це називається. Я й очікував певних змін."
Алон уже передбачав, що через його власні дії минуле зміниться. Зрештою, він втручався в різні події, щоб запобігти майбутнім проблемам і заволодіти П’ятьма Гріхами. Навіть найменший помах крил метелика здатен викликати бурю, а його дії були значно масштабнішими — достатніми, щоб породити справжній ураган.
"Цілком логічно, що минуле змінилося... хоча деякі зміни все ж збивають з пантелику."
Окрім того, що він офіційно став графом, Алон нещодавно згадав ще одну значну зміну майбутнього. Рорія — яка пів року тому стала герцогом Альтія — за початковим сценарієм мала загинути. Але вона не лише вижила, а й отримала герцогство, а її вплив у злочинному світі зростав із вражаючою швидкістю.
Алон замислився, яке саме з його втручань спричинило цю зміну, це майбутнє, де вона не померла, а процвітала. Після коротких роздумів він знизав плечима, вирішивши, що марно над цим думати. Він знову переключив свою увагу на вбивць Лео.
— ...Цього достатньо. Припини розслідування.
— Ви впевнені, що це прийнятно?
— Деякі питання все ще залишаються без відповіді, але якщо навіть Інформаційна Гільдія нічого не може знайти, то продовжувати безглуздо.
Була ще одна причина, через яку Алон вирішив припинити розслідування, яким займався майже рік.
"У цьому світі існують знання, якими краще не володіти. До того ж уся ця ситуація виглядає досить зловісною."
Інформаційна Гільдія цього світу має принаймні трохи інформації майже про все, головним чином тому, що її власник і глава гільдії є лідером «Темряви Кінця Ночі». Наскільки знав Алон, лише жменька організацій могла вислизнути з мережі гільдії. Усвідомивши це, Алон зрозумів, що встановлення їхньої особи не дасть жодної користі. Зрештою, що глибше копаєш, то більше вбивць приходить, щоб змусити тебе замовкнути.
Зрештою Алон вирішив відмовитися від подальших пошуків інформації. Його метою була підготовка до несподіваних подій, але він не бачив сенсу наражати себе на ще більшу небезпеку, здобуваючи знання, які лише зроблять його мішенню.
"До того ж якщо Лео атакувала група, яку не може ідентифікувати навіть Інформаційна Гільдія, то навряд чи вони прийдуть за мною."
Таємні організації зазвичай не діють, якщо їхню особу не розкрито або якщо хтось безпосередньо не втручається в їхню діяльність. Вони надто віддані збереженню своєї таємниці.
— Зрозумів.
Еван кивнув і повернувся, щоб вийти з кабінету. Але, ніби щось згадавши, він повернувся назад і простягнув Алону листа.
Це був лист від Ютії.
— Я приніс його з собою, оскільки також мав передати звіт.
Коротко кивнувши, Алон розгорнув листа й почав читати.
У ньому були новини про повсякденне життя в сиротинці. Останнім часом, коли Алон читав листи Ютії, він несвідомо відчував тепло в серці. І це не дивувало, адже її щомісячні листи були сповнені як звичайних історій із життя сиротинця, так і розповідей про діяльність П’яти Гріхів. Ці листи незмінно приносили йому душевний спокій.
"Останнім часом Деус часто влаштовує лялькові вистави, а Сольранг захоплено грає в ігри зі своїми друзями..."
Також були історії про те, як Ріне тихо читала книжки й щось майструвала, тоді як Ладан захопився ландшафтним дизайном. Ці розповіді мимоволі викликали на його обличчі батьківську усмішку. Звісно, він не виховував П’ять Гріхів особисто й навіть ніколи не зустрічався з ними вживу, але після майже п’яти років підтримки та спостереження за їхнім дорослішанням він не міг не відчувати подібного.
"Гадаю, настав час відпустити їх у світ..."
Алон обдумував ідею випустити П’ять Гріхів із сиротинця.
— Еване.
— Так, графе?
— Скільки зараз років Ютії... ні, скільки зараз років П’ятьом Гріхам?
— Дайте подумати... Ютії вже має бути дев’ятнадцять.
— А іншим?
— Ті, кого ви особисто зібрали, мають бути приблизно того ж віку. Ріне сімнадцять, а Ладану, мабуть, уже двадцять. Але чому ви раптом запитали про їхній вік?
— Думаю, настав час їм піти.
— Тим дітям? Що ж, гадаю, трохи запізно для них досі залишатися в сиротинці.
На відміну від сучасної епохи, у цьому світі шістнадцять років вважалися віком повноліття, коли людина починала брати участь у житті суспільства. Розуміючи логіку Алона, Еван кивнув на знак згоди.
— Але хіба ви не зібрали їх заради певної мети?
— Ну... зібрав, але це не означає, що я збирався тримати їх там вічно.
Причиною, через яку Алон зібрав П’ять Гріхів, було бажання не допустити їхнього пробудження як майбутніх руйнівників світу. Іншими словами, після того як про них належним чином подбали й виховали, більше не було причин тримати їх замкненими в сиротинці.
"До того ж, якщо я розміщу їх у відповідних місцях, кожен із них зможе сам знайти своє місце в житті."
Алон пригадав унікальні таланти, якими володів кожен із П’яти Гріхів. Він згадав той перебільшений стиль опису босів у іграх, який підкреслював силу супротивника.
"Ютія досягає успіху у вірі, Деус — у володінні мечем, Ріне — у дослідженнях..."
Хоча точні межі їхніх здібностей ніколи не були чітко визначені, Алон був упевнений, що вони чудово впораються самостійно. Почавши писати листи кожному з них, він вирішив також додати невеликий подарунок для їхньої подорожі у великий світ.
"Я все одно збирався колись віддати їм ці подарунки, тож зараз цілком слушний момент."
Провівши чимало часу за написанням листів для всіх п’ятьох, Алон запечатав їх і передав Евану, який вирушив доставляти послання. Спостерігаючи, як Еван іде, Алон тихо усміхнувся.
"Якщо все піде добре, я навіть зможу отримати з цього певну вигоду."
---
Кілька тижнів потому в підвалі сиротинця, розташованого у східному регіоні, зібралися п’ятеро людей, які отримали листи від Алона.
Першим після прочитання свого листа заговорив Деус.
— "Великий Місяць" наказує мені вирушити до «Калібана», землі лицарів.
— До «Колонії» в пустелі... Угх, не можу терпіти пустелю...
— Моє місце призначення — місто лабіринтів «Лартанія».
— А мені належить вирушити до міста насолод «Раксас».
Читаючи свої листи, кожен тихо бурмотів собі під ніс — Сольранг, Ріне та Ладан також.
А потім...
— ...Святе Королівство Розаріо...
Пробурмотіла Ютія, читаючи свого листа.
Деус кинув на неї спантеличений погляд і заговорив:
— Якою може бути причина того, що нас відправляють саме в ці місця?
— Хм? Хіба в твоєму листі це не було пояснено, Деусе?
— Ну, там сказано, що я повинен стати лицарем у Калібані... але я не розумію, чому маю ставати лицарем.
Пробурмотів Деус, усе ще спантеличений невинним зауваженням Сольранг.
— Я вже казала тобі раніше, Деус. Нам не потрібно розуміти. Нам потрібно лише підкорятися.
Почувши слова Ютії, Деус кивнув.
— І до того ж, ми зрозуміємо причину, коли прибудемо туди. У листах же чітко написано, що ми повинні зробити насамперед, чи не так?
Коли Ютія це сказала, усі знову подивилися на свої листи.
І справді, у листах не лише вказувалося, яку професію їм слід обрати, а й згадувалося, що вони продовжать отримувати підтримку, а також повідомлялося місцезнаходження «подарунків» від "Великого Місяця".
Тож після останніх слів Ютії:
— Просто пам’ятайте всі: ніколи й ніде не згадуйте «Блакитний Місяць», якщо тільки "Він" сам першим не згадає про це.
П’ять Гріхів — ті, кому було призначено стати П’ятьма Гріхами, але які тепер були послідовниками «Блакитного Місяця», — вирушили виконувати вказівки Алона.
---
Три місяці потому...
— Графе, вам відомо? Деус був посвячений у лицарі в Калібана.
— Справді?
Алон, який у цей час досліджував стародавню мову "Бабілой", вперше почув новини про Деуса від Евана.
І ще через три місяці...
— Графе.
— Хм? Що таке?
— Деус заснував лицарський орден.
— Лицарський орден?
— Так.
— Хіба минуло не лише два місяці від його посвяти в лицарі? І хіба створення лицарського ордену не є досягненням, на яке здатний лише експерт або хтось вищого рівня?
— Саме так.
— ...У нього талант аж переливається через край.
— Згоден. Те, що про його подвиги вже всюди говорять, свідчить про те, що в Калібані зараз досить жваво. Навіть є припущення, що протягом десяти років він може стати п’ятим Майстром Меча.
Почувши звіт Евана, Алон із захопленням кивнув.
А потім, ще через шість місяців...
— Графе?
— Що таке?
— ...Деуса назвали одним із п’яти Майстрів Меча Калібана.
— Уже?
— Так.
— ...???
Слова Евана повністю приголомшили Алона.
Усе це сталося лише за один рік після того, як П’ять Гріхів залишили сиротинець...
.
.
.
(П.П Що до віку Ютії, їй не 19, їй десь 2600 чи 2800 років хд)