Розділ 108 - Бог, створений із прийняття (3)
Заява Алона залишила кожну людину в наметі в цілковитому остовпінні.
Старе обличчя Мудрого Ашґула, на якому зморшки навколо очей поглибили свій візерунок, перетворилося на маску чистого шоку.
Сіркаль, чиї стрімкі рухи поступалися лише її пильній недовірі до Алона, була також приголомшена.
Навіть Еван, який до цього неуважно роздивлявся одну з великих масок монстрів у кутку, повністю завмер.
Райнгард, який оглядав намет з виглядом відстороненої нудьги, розділив ту саму долю.
Усі вони витріщалися, роззявивши роти.
Заява, яка щойно вирвалася з уст Алона, виходила за межі розуміння будь-кого, хто її чув.
З-поміж усіх них Райнгард мав вираз обличчя, який найвиразніше кричав: "Що за безглуздя він щойно бовкнув?".
Хоча зовнішній вигляд Райнгарда був суворим через тривалі тренування в джунглях та життя в постійних роз'їздах, він усе ще чудово усвідомлював, про яку істоту говорив Алон.
Приймач, Базіліора.
Жорстока й неймовірна змія, вона була беззаперечним господарем східних територій і божеством, якому молилося Плем'я Громової Змії.
Основною причиною, чому стільки експедиційних загонів воліли уникати протистоянь із Племенем Громової Змії, була лякаюча сила Базіліори, яка стояла за їхніми спинами.
І все ж, ось маркіз Палатіо зухвало оголошує про свій план підкорити Базіліору просто перед племенем, яке поклонялося їй як своєму богу.
"Він що, геть розум утратив?" — дивувався Райнгард, споглядаючи Алона з почуттям щирого невір'я.
Звісно, він усвідомлював, що Алон був не пересічною людиною.
Чутки дісталися й до нього, і він особисто спостерігав деякі виняткові здібності Алона.
Але хоч би яким здібним той був, сама ідея кинути виклик Базіліорі здавалася піком нерозсудливості — вчинком, що виходив далеко за межі звичайної самовпевненості.
"Оте створіння…?"
У пам'яті Райнгарда виринув єдиний випадок, коли він на власні очі побачив Базіліору.
Її гігантський хвіст невимушено мотнувся крізь джунглі, розтрощивши десятки стародавніх дерев, мов сухий хмиз.
Її велетенська туша висіла над кронами дерев, залишивши спогад настільки неймовірний і лякаючий, що Райнгард знав: він нестиме його в собі назавжди.
Те, що Деус, який стояв поруч із маркізом Палатіо, спокійно кивав на знак згоди, лише поглиблювало шок Райнгарда.
— ...Що ви сказали?
Уперше самовладання Мудрого Ашґула похитнулося, і його брови глибоко насупилися.
— Це слова, які, незалежно від вашого статусу, не можуть бути мовлені без тяжких наслідків, — мовив Ашґул, і в його тоні з'явилася гостра лезоподібна ворожість.
Алон, однак, залишався абсолютно спокійним.
Він очікував саме на таку реакцію.
Алон виголосив аргумент, який підготував заздалегідь.
— То ви плануєте й далі жити таким чином?
— ...На що ви натякаєте? — зажадав відповідей Ашґул.
— Я запитую, чи плануєте ви й надалі приносити власних людей у жертву цьому богу, — мовив Алон прямо й без жодних прикрас.
— Як… Як ви могли дізнатися про це?
Шок на обличчі Ашґула був чистим зізнанням, яке підтверджувало правду без слів.
Але Алон не зупинявся; він тиснув далі.
— Запам'ятай це, Ашґул. Бог, якого ви шануєте, ніколи не припинить вимагати людських життів — доки Плем'я Громової Змії не буде повністю стерте з лиця землі.
— І звідки у вас така впевненість? — із викликом спитав Ашґул.
Без жодної паузи Алон відповів:
— Мені не потрібно бути впевненим. Ви й самі це знаєте, чи не так? Ви знаєте, що це ніколи не зупиниться.
Наступна заява Алона вдарила ще глибше.
— Якщо Плем'я Громової Змії допоможе мені, я усуну його для вас.
Ашґул занурився в важке мовчання, не в змозі сформулювати відповідь.
Алон більше нічого не казав.
Не тому, що в нього закінчилися слова, а тому, що подальші розмови були зайвими.
Його мета тут була подвійною: змусити вождя Племені Громової Змії зіткнутися з давньо похованою правдою та дати їм шлях до визволення.
Після тривалого, напруженого мовчання Ашґул нарешті заговорив.
— ...Чи дасте ви мені один день, аби обміркувати ваші слова?
— Я зачекаю, — відповів Алон.
З цими словами їхня перша зустріч завершилася, і вага наступного дня зависла в повітрі.
Коли Алон полишав намет зі своїми супутниками, він кинув останній погляд на Сіркаль, чиї зіниці тремтіли від неконтрольованих емоцій.
Вони залишили священну обитель, не зронивши більше жодного слова.
За короткий час, вже у помешканні, наданому Племенем Громової Змії:
— Маркізе.
— Що таке?
— ...Ви справді збираєтеся спіймати те створіння, яке вони називають богом?
Тієї ж миті, як вони повернулися, Еван не міг стримати запитання.
Алон безтурботно кивнув.
— Збираюся.
— ...Ви абсолютно серйозно?
— Так.
— Іноді, маркізе, я справді не можу збагнути ваших думок. Але… ви впевнені, що вам не потрібно було надати їм більше пояснень? Судячи з їхньої реакції, вони зовсім не виглядали щасливими від вашої пропозиції.
Алон відповів легко:
— Вони, скоріш за все, погодяться.
— Як ви можете бути настільки впевненим?
— Усе тому, що вони, ймовірно, більше не бажають продовжувати приносити людські жертви.
Еван цокнув язиком від роздратування.
— То ось у чому суть.
— Саме так.
— Але навіть якщо так, ви вважаєте, що вони просто приймуть ваш план? Я розумію, що це дикий звичай, але для племені, де такі жертви є частиною традицій, вони можуть навіть не вважати це неправильним.
Еван помилявся не повністю.
У будь-якому суспільстві, керованому базовою мораллю, людські жертвопринесення вважалися потворним актом.
Проте для ізольованих племен на кшталт Племені Громової Змії, які майже не мали контактів із зовнішнім світом, існувала ймовірність відсутності етичної перспективи для засудження цієї практики.
І все ж Еван помилявся в одному критичному моменті.
— Плем'я Громової Змії не починало як народ, який здійснював людські жертвопринесення. Їх змушують.
— ...Змушують?
Хоча Алон і не знав кожної деталі їхньої історії, він був упевнений у двох істиннах:
По-перше, Плем'я Громової Змії не мало історії людських жертв у своєму минулому.
По-друге, тим, хто нав'язав їм цю практику, був їхній власний охоронець, Базіліора.
— ...Тоді чому б їм не прийняти вашу пропозицію?
Еван виглядав щиро спантеличеним.
Алон відповів не одразу, але це зробив Райнгард.
— Це ж очевидно. Вони смертельно бояться наслідків провалу. Хіба це важко уявити? Якщо плем'я справді змушують, вони, скоріш за все, терплять цей кошмар, аби уникнути цілковитого знищення.
— Це логічно, але хіба не краще було б для них просто втекти на землі, де Базіліора не має сили?
— Вони явно не можуть піти. Щось їх утримує, ось чому вони терплять це приниження, — підсумував Райнгард.
Алон подивився на Райнгарда з часткою поваги.
Попри свій суворий, майже бандитський зовнішній вигляд, Райнгард правильно проаналізував це складне становище.
— Саме так. Плем'я Громової Змії не може покинути це місце. Якщо точніше, вони тут в'язні. Базіліора стежить за ними, переконуючись, що вони не втекли.
— А.
Еван видав тихий звук розуміння.
Райнгард на мить запишався під схвальним поглядом Деуса, але потім його вираз обличчя згасав, коли якась думка осяяла його.
— Зачекайте. Чому ви всі виглядаєте такими приголомшеними? Чи це справді настільки шокує, що я зміг додуматися до цього?
— Ну…
— Можливо, тому, що твій розум працює швидше, ніж натякає твоя зовнішність? — запропонував Деус.
— О, це… кхм… ну…
Еван енергійно закивав головою, а потім отямився й ніяково прокашлявся під лютим поглядом Райнгарда.
Поспіхом змінюючи тему, Еван спитав:
— У будь-якому разі, чому Базіліора відмовляється відпустити плем'я?
Щирість у його тоні привернула увагу Алона.
"Найімовірніше, через їхню віру", — подумав Алон про себе.
Базіліора годувалася відданістю Племені Громової Змії, чудово усвідомлюючи силу, яку отримувала від їхньої віри.
Для Базіліори плем'я було не просто підопічним народом — вони були цінним ресурсом, джерелом віри.
Складність полягала в тому, що Базіліора збагнув: страх і жертви можуть породжувати ще більшу відданість, ніж коли-небудь міг дати захист.
"І безсумнівно, вождь також знає цю правду".
Алон згадав глибоку гіркоту в голосі Сіркаль із гри, коли вона розкривала секрет жертв — правду, передану від колишнього вождя.
— Я й сам не знаю точних причин, — мовив Алон, ухиляючись від повного пояснення.
Уся історія забрала б надто багато часу.
— Наразі ми чекаємо.
З цими словами він влаштувався на своєму місці.
Через три години.
— Чи справді… чи справді можливо перемогти Базіліору?
Алон подивився на Сіркаль, яка повернулася значно швидше, ніж він очікував. Він розраховував, що обговорення та прийняття рішення заберуть день чи два, проте Сіркаль з'явилася перед ним вже за три години.
— Так, — відповів Алон із впевненим кивком.
— ...Моя молодша сестра є наступною жертвою.
Алон швидко зрозумів, чому їхнє рішення було прийняте так швидко.
— Ось чому ваше обговорення завершилося так швидко.
— Так. Якщо ми діятимемо зараз, мою сестру все ще можна врятувати.
— Мабуть, було важко переконати інших.
— Вождь і я заприсяглися взяти на себе всю відповідальність.
Алон зробив коротку паузу, обмірковуючи неймовірний ризик, на який йшли вона та вождь. Чи зможуть вони справді витримати наслідки, якщо ця затія провалиться? Він відкинув цю думку й кивнув.
Знаючи природу Базіліори, плем'я було надто цінним активом, щоб істота знищила його повністю. Можливо, життів вождя та Сіркаль було б достатньо, аби замирити її.
Але для Алона провал не був можливістю, яку він розглядав.
— Тоді обговоримо, що має бути зроблено.
Алон почав окреслювати план Сіркаль, чий вираз обличчя виражав люту рішучість.
————
Женіра.
Молодша сестра Сіркаль, найсильнішого воїна Племені Громової Змії.
Нещодавно вона відсвяткувала свій шістнадцятий рік і мала пройти ритуал повноліття, отримавши своє племінне ім'я разом із однолітками. Натомість вона стояла самотня на даху храму, спостерігаючи, як падає злива.
Темні, із сірим відтінком хмари ставали густішими, поки сутінки починали опускатися. Женіра подивилася на свої руки.
У її долоні було яблуко.
Це була її остання трапеза, дарунок від сестри, яку вона обожнювала. Сіркаль дала його їй, і вперше, коли Женіра це бачила, її сестра плакала, втискаючи фрукт у її руки.
Женіра порожньо витріщалася на яблуко, чий колись яскравий червоний колір тепер згаснув і потьмянів, віддзеркалюючи сірий простір угорі. Сіркаль сказала їй з'їсти його, але Женіра цього не зробила.
Ні, вона не могла.
Попри голод, що мучив її, попри свою любов до яблук, вона не могла змусити себе зробити бодай укус.
З'їсти його означало б зробити кінець незворотним. З'їсти його означало б залишитися цілком самотньою. Жах цієї невідворотності не давав їй зробити бодай укус. Вона знала, що це її остання їжа.
"Це марно".
Женіра не була дурепою. Вона розуміла, що стискання яблука не втримає її сестру поруч. Вона знала, що неминучий фінал не буде зупинено.
Вона хотіла втекти.
Дике, раптове бажання вирвалося в її думках, але її тіло залишалося прикутим до місця.
Утекти означало б лише те, що її сестру оберуть наступною жертвою. Вона це чудово розуміла.
Тож вона залишалася нерухомою, спостерігаючи, як сіре небо перетворюється на ніч.
Аж поки—
— !
Гр-р-р-р-рум—!
Вона побачила це.
Щось масивне рухалося в її бік.
Великий бог, якому її вчили поклонятися. Бог, із яким вона ніколи не хотіла зустрічатися.
…Смерть прибула за нею.
Розтрощуючи дерева своєю масою, гігантська змія — ні, Приймач Базіліора — плавно згорнулася навколо величезного вівтаря. Її велетенські, розумні очі впилися в неї.
Зіниці рептилії, більші за все її тіло, дивилися просто в неї.
— Ах—
Жах охопив її. Її тіло неконтрольовано тремтіло.
Яблуко випало з її онімілих пальців, упавши на просякнуте дощем каміння.
Її розум кричав про життя.
"Я хочу жити. Я хочу жити. Я хочу жити. Я хочу жити".
Думка повторювалася, розпачлива, палаюча мантра.
Але у своєму серці вона знала.
Хоч скільки б вона благала чи плакала, ніхто не прийде її врятувати. Її доля вже була незворотня.
Усе, що вона могла робити — це стояти там, паралізована, мовчки плачучи.
Приймач, ніби смакуючи її жах, розкрив свою величезну пащу — достатньо широку, щоб проковтнути будинок цілком, — аби поглинути її.
Але потім—
— Лютий Мороз.
Голос прорізав повітря.
Трісь, трісь, трісь!
Усе на вершині вівтаря перетворилося на суцільний лід.
Кам'яна підлога.
Калюжі дощової води.
Навіть яблуко, яке впустила Женіра.
Дощ, що падав із неба, замерз на місці, кожна крапля зависла в повітрі.
І тоді—
З краю вівтаря,
Крок, крок—
Чоловік ступив уперед, і його вираз обличчя був відстороненим, поки замерзлий дощ торкався його.
В одній руці він тримав вируючий вихор сіро-білої енергії. Поруч із ним ширяв прямокутний брус заліза заввишки приблизно в половину його зросту.
Піднімаючись сходами, він пробурмотів щось надто тихо, щоб це можна було почути.
Але миттєво після цього—
ТРА-А-АХ!
Залізний брус неприродно деформувався, перетворюючись на гігантський спис.
Бог, Приймач Базіліора, інстинктивно відчув загрозу. Він спробував зачинити свою велетенську пащу, але—
Його рот не зачинявся.
Усередині печеристого, попелясто-сірого простору пащі яскраво-фіолетові нитки перепліталися й перетиналися з силою, змушуючи пащу бога залишатися широко розкритою.
У момент, коли вона це збагнула, масивна туша Базіліори, згорнута навколо вівтаря, почала брикатися.
ГР-Р-Р-Р-РУМ!
Одним потужним витком її неймовірної форми, весь вівтар здригнувся, ніби від землетрусу.
Проте чоловік був непохитним. Він спокійно здолав решту сходів, пройшов повз Женіру, яка стояла закам'янілою на місці, і зупинився перед богом.
З ще одним тихим висловом він підняв руку, склавши жест, схожий на пістолет, своїм вказівним та середнім пальцями.
— Анігіляція.
Він мовив останнє слово.
БА-А-АМ!
Неймовірний розряд блискавки зійшов.
Залізний спис рвонув уперед, вибухаючи крізь верхню щелепу Базіліори з приголомшуючим ударом, що струсонув світ.
І тоді бог упав.
Базіліора, пронизана й звалена, повалилася з краю вівтаря, і її божественне правління було розбите.
А Женіра, усе ще закам'яніла, там, де стояла, могла лише порожньо витріщатися на чоловіка, який переміг «бога».
.
.
.
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]