Розділ 106 - Бог, створений із прийняття (1)
Перш ніж темрява повністю опустилася на ліс, Алон повернувся до табору разом із Селімом Мікарло, який втратив сенс подальших досліджень, тепер, коли Святилище Відлюдника стало відкритим.
— ...Ви цікавитеся просуванням до наступного кола?
— Так. Я думав, що там можуть бути якісь підказки.
Повертаючись разом, Алон обмірковував відповідь Селіма.
— Цілком імовірно, що за межами 8-го кола нічого не існує.
Зі знань Алона про систему «Психоделії», маг, здатний володіти Первісною магією, досягав найвищого рівня саме на 8-му колі.
— Розумію.
— Саме так. Хоча це місце виявилося менш дивовижним, ніж я очікував, подорож не була марною. Вивчення магічного кола на брамі було дуже повчальним.
Алон мовчки кивнув на ясний сміх Селіма. Він не мав жодного бажання нищити ентузіазм Селіма до магічних відкриттів, навіть якщо особисто не бачив у цьому жодного сенсу.
"З іншого боку, мовчання системи щодо речей за межами 8-го кола зовсім не доводить остаточно, що 9-те коло неможливе".
Така думка спала йому на розум.
"До речі, а що сталося із Селімом Мікарло в оригінальному сюжеті?"
Селім Мікарло з пам'яті Алона був геть відсутній у першоджерелі. Навіть під час діалогів із переляканою Пенією в оригінальній історії, теми щодо Магістра вежі ніколи не виникали.
"Чи це моя пам'ять підводить? Минуло чимало часу, і деталі стають розмитими, якщо я не звіряюся зі своїми нотатками".
Алон подумав про свій записник, у якому він занотовував корисну інформацію про цей світ у вільні хвилини, аби пересвідчитися, що не втратить життєво важливі знання.
"І все ж я впевнений, що Селіма не було в оригінальній історії «Психоделії»".
Його впевненість зміцнилася, коли він подумки перебрав кожну відповідну сцену.
— Чи можу я поставити вам запитання?
— Що таке?
Коли Селім обережно поцікавився, як саме Алон виявив справжній ключ до другої брами, Алон дав тверду відмову:
— Я не можу цього розголошувати.
У культурі магів це вважалося порушенням етикету — випитувати про особисто розроблену магію іншого поза формальною структурою. Алон використав цей звичай, щоб упевнено відхилити прохання.
"Не те щоб це було важливо. Моя магія — це здебільшого безпідставний театр".
Поки Алон дивувався, чому його маленька хитрість спрацювала, Селім зберігав усмішку.
— Ха-ха, мої вибачення. Моя цікавість просто взяла гору наді мною.
— Усе гаразд.
— Можливо, з часом, коли ми познайомимося краще, ви зможете навчити мене основ.
— …?
Селім тепло розреготався, і Алон на мить замислився над значенням слів «познайомимося краще».
— Тепер я повинен йти.
— Ви вирушаєте?
— Так, у мене щільний графік. Навіть двох тіл було б недостатньо.
Щойно вони дісталися табору, Селім попрощався й пішов, що Алон сприйняв із певним полегшенням. Навколо Селіма витала якась невизначена, бентежна атмосфера.
— До наступної зустрічі.
— Звісно.
Алон дав формальну відповідь на ввічливе прощання Селіма й спостерігав, як той зникає вдалечині.
— Ху-х.
Він глибоко видихнув.
— Це друге завдання виконано.
Напрямляючись до заїжджого двору, Алон обмірковував свої наступні кроки.
— Тепер залишилося тільки останнє завдання.
Він згадав головний мотив своєї експедиції в джунглі: підготуватися до Забутого. Певна присутність — важливіша за будь-який предмет — була основою його задумів.
— Усі приготування зроблено.
З цими словами він поправив перстень, який отримав від Хінкель, і зайшов усередину заїжджого двору.
— Ви повернулися, володарю.
— Деус?
— Так, я повернувся.
Коли Алон увійшов, Деус привітав його формальним поклоном. Інша людина, однак, подивилася на Алона з сумішшю презирства й роздратування.
— Хм, то це ви маркіз?
Чоловік був лякаюче кремезним і високим. Алон упізнав його миттєво. Райнгард, за переказами найсильніший мечник Калібана, нарешті прибув.
"Велетенський. Я знав, що він високий, але в ньому точно понад два метри".
Не замислюючись, Алон закинув голову назад, аби роздивитися обличчя Райнгарда. Попри власний чималий зріст Алона, висота Райнгарда просто приголомшувала.
Грубі й погрозливі риси обличчя цього чоловіка різко контрастували з аристократичним ім'ям Райнгард, підсилюючи напругу в кімнаті.
Довершуючи загальний безлад, одяг Райнгарда мало чим відрізнявся від ганчір'я після тривалого перебування в джунглях, поки Деус не розшукав його. У своєму нинішньому стані Райнгард виглядав точнісінько як бандит — ні більше, ні менше.
"У Психоделії, попри свій суворий вигляд, він тримався з чистою, лицарською поставою, яка личила поважному воїну".
Поки Алон витріщався на кардинальну різницю між Райнгардом, якого він знав, і чоловіком перед ним, Райнгард насупився й мовив:
— На що ви дивитеся? Я назвав своє ім'я, тож ви мусите—
Різкий ляпас перебив його, змусивши його голову смикнутися вперед.
— Стеж за своєю поведінкою, — мовив Деус.
— Ти, бовдуре! — загарчав Райнгард, кинувши лютий погляд на Деуса за те, що той його вдарив.
Деус, незворушний, повторив:
— Стеж за своєю поведінкою.
— Це не я поводжуся грубо! Ти що, сліпий? Це він—
— Хіба не ти перший заговорив нечемно?
— Я маю на це право!
— Ні, не маєш.
— Маю!
— Матимеш, якщо зможеш здолати мене в бою.
— Гр-р-р—
Зауваження Деуса влучило в ціль. Коли той натякнув на їхній уявний договір — про який Алон нічого не знав, — Райнгард видав розчарований, горловий крик.
— Гаразд! Перепрошую за свою грубість, маркізе Палатіо, — мовив Райнгард, і його тон був наскрізь просякнутий нещирістю й роздратуванням.
— Усе гаразд, — байдуже відповів Алон.
Райнгард, роздратований такою невимушеною відповіддю, щось бурмотів, сідаючи на місце, чим викликав в Алона специфічне відчуття дискомфорту.
"За ідеєю він мав бути імпульсивним чоловіком, який ніколи нікому не підкориться... бачити його таким просто дивно".
Алон на мить відкинув спогад про обіцянку, про яку Деус мимохідь згадував раніше, і змінив тему.
— Відкладемо подальші балачки й відпочинемо цієї ночі.
Того вечора, попри липку, гнітючу духоту, Алон швидко заснув, ніби вже призвичаївся до цього неспокою.
Наступного ранку йшов тихий дощ, поки Алон дивився у вікно заїжджого двору. Невдовзі після цього Деус надав певний контекст щодо Райнгарда.
— ...Він вирушив до джунглів задля тренувань?
— Так. Він сказав, що перебував у Секторі Сельванус та в північній зоні.
— У північній зоні?
— Саме так.
Це було незвично. Сектор Сельванус зазвичай не обирали для тренувань, оскільки він був заселений неймовірними мутованими бестіями. Хоча новоспечений Майстер Меча з винятковим талантом, як-от Філіан, міг би витримати там, це було б суворим випробуванням.
"Тренуватися в такому місці... це реально лише для когось на кшталт Райнгарда, але навіть для нього північна зона здається перебором".
Північна зона, яку також називали Територією Нічної ходи ста демонів, була місцем, де навіть Деус зіткнувся б із труднощами. Мутовані створіння там були трохи сильніші за ті, що в Сельванусі, але справжня небезпека походила з іншого джерела — від посіпак Нічної ходи ста демонів.
— Однак, зважаючи на його слова, здається, що він не затримався ненадовго в північній зоні.
— Ось як?
— Так. Схоже, більшість часу він провів у Секторі Сельванус.
Алон кивнув на корисне уточнення, не в змозі не захоплюватися силою Райнгарда. Утім, його очі повернулися до Деуса.
"І Деус здолав когось рівня Райнгарда..."
— Щось не так, маркізе? — спитав Деус, помітивши тривалий погляд Алона.
Зважуючи свої слова, Алон нарешті заговорив рівним тоном:
— Приємно бачити.
Це відчуття було майже батьківським задоволенням, ніби бачиш успіх власного сина. Але сказати це прямо здавалося ніяковим, тому Алон сформулював думку з обережністю.
— ...Ось як?
— Так, ти справляєшся дивовижно.
— Зрозумів.
Деус, можливо, відчувши краплю гордості від коментаря Алона, показав рідкісний, ледь задоволений вираз обличчя. Побалакавши ще трохи, вони завершили простий сніданок із Еваном та Райнгардом, які спустилися на перший поверх. Потім Алон поставив важливе запитання:
— Деусе, ти зараз повертаєшся?
— Так. ...Ви не повернетеся зі мною, володарю?
— У мене є ще одна локація, яку варто відвідати.
— Тоді я піду з вами.
— ...Хіба твою мету не досягнуто? Хіба ти не повинен повернутися?
— Затримка на кілька днів не має значення.
— Чесно кажучи, я збирався попросити тебе про супровід, якби ти був не проти. Дякую, що запропонував.
— Це не проблема.
Пряма відповідь Деуса змусила Райнгарда втрутитися:
— То що, передбачається, що я маю просто чекати тут?
— Ти підеш із нами.
— Це з якого дива? — відрізав Райнгард із викликом у голосі.
— Щоб пересвідчитися, що ти знову не втечеш.
— Що? Я? Це сміховинно!
— Ти гадав, я не дізнаюся, що ти втік до джунглів, аби тільки не називати мене братом?
Райнгард замовк від прямого звинувачення Деуса; його мотив утечі до джунглів — причина, про яку Алон навіть не намагався дізнатися, — тепер викрився.
Спостерігаючи за цим обміном думок, Алон, який тихо милувався цією незвичною сценою, прокашлявся. Еван, що спостерігав поруч, підійшов ближче й тихо спитав:
— То куди ми прямуємо?
— До племені Громової Змії.
— До племені Громової Змії? ...Ви маєте на увазі східне?
— Так.
Під час підтвердження Алона, Райнгард насупився ще дужче.
— Що? Ви йдете туди? Маркізе Палатіо, ви взагалі уявляєте, що це за місце?
— Звісно.
Територія племені Громової Змії розташовувалася в східній зоні, одній із трьох областей, нанесених на карту, табором у джунглях. Це був найменш розвинений регіон через непохитну політику племені щодо недопущення чужинців.
— ...Ви знаєте, що вони там, і все одно плануєте йти?
— Так.
— Ха-а—
Райнгард не міг приховати свого скепсису, що призвело до ще одного різкого ляпаса.
— Ой! Ти, бовдуре!
— Стеж за своєю поведінкою.
— Ти що, хочеш нас усіх убити?!
— Якщо хочеш перевірити, хто з нас загине першим, сміливо спробуй.
Райнгард вибухнув люттю після того, як Деус знову його вдарив, але Алон залишався спокійним, спостерігаючи за цим.
"Якщо він знає про плем'я Громової Змії, така реакція цілком зрозуміла".
У грі та її лорі плем'я Громової Змії було важким ворогом. Кожен соплемінник був щонайменше таким же потужним, як лицар, а їхня бойова ефективність подвоювалася всередині джунглів.
Додатково ситуацію ускладнювала їхня майстерність у прокляттях. З миті, коли хтось накликав на себе ворожість племені, понад десять різних виснажливих ефектів починали мучити чужинця, залишаючись аж до його відходу зі східної зони.
І все ж, Алон не надто переймався — Райнгард та Деус були з ним.
Утім, один момент вимагав обережності: плем'я Громової Змії поклонялося абсолютній істоті, присутності, подібній до божества.
…І ця істота була метою Алона.
Тримаючи це в думках, Алон підвівся.
— Ми закінчили тут, тож вирушаймо.
— Щоб зустрітися з племенем Громової Змії.
Коли дощ вщух, група Алона розпочала свій шлях до східної зони — території, якої цуралися навіть найсміливіші авантюристи та найманці.
Приблизно через годину чи дві після входу в зону Райнгард подивився вперед на маркіза Палатіо з легким роздратуванням.
Справді, Райнгард недолюблював маркіза. Не через якусь пряму образу від Алона, а тому, що Райнгард часто отримував побічні збитки через нього.
"Що в ньому такого виняткового, що Деус виголошує ті довжелезні промови під час зібрань?"
Райнгард не міг осягнути, чому Деус постійно так високо хвалить Алона, ніби це найприродніша річ у світі.
Звісно, він чув від інших лицарів про визначну роль Алона в північній кампанії роки тому, але ця історія вже точно вичерпала себе.
Алон, якого він бачив особисто, не здавався надто винятковим, на відміну від казок. Якби не лицарі, які беззупинно хвалили маркіза після північної кампанії, Райнгард подумав би, що ті звіти були роздутими.
І без того роздратований тим, що його притягнули сюди замість повернення до Калібана, Райнгард внутрішньо нарікав, коли раптом оголив свій меч.
Вони з'явилися.
Одягнені в білі звірині шкури й носячи маски, витесані з кісток, група невідомих постатей матеріалізувалася, мов ілюзія, перегороджуючи їм шлях.
Райнгард глибоко насупився при цьому видовищі.
— Ми вже під дією їхніх проклять.
Він відчував, як його почуття туманяться, ніби він перебуває під водою.
— Слухайте мене, чужинці. Це земля Блакитної Змії. Повертайте назад.
Той, хто говорив, носив маску з чотирма рогами, і його горлове гарчання мало беззаперечний наказний тон. Райнгард, не стримавшись, видав тихий, вражений свист.
"Не Майстер Меча, але майже там. Подумати тільки, що людина без належної підготовки могла досягти такого рівня".
Його захоплення несподіваною майстерністю постаті в масці було коротким.
— Ми прийшли, щоб зустрітися з вашим вождем.
— Ти нехтуєш моїм наказом.
Те, що побачив Райнгард — чи, точніше, що його змусили побачити, — виявилося приголомшливим видовищем.
Тієї ж миті, як маркіз Палатіо закінчив говорити, соплемінник рвонув уперед, і його однолезовий меч розсік повітря зі смертоносним наміром.
Трісь!
Раптово все закам'яніло.
Не лише лезо.
Навколо маркіза Палатіо сам світ почав перетворюватися на лід, ніби сама природа здригалася від його аури. Дрібний дощ перетворився на крижані горошини. Навколишнє листя засяяло шаром паморозі.
Навіть меч, спрямований уперед, перетворився на суцільний шматок льоду.
Потім рука, яка стискала меч, також замерзла, обволікаючись сяючим шаром льоду.
Усе замерзло.
Райнгард, приголомшений цим видовищем, міг лише спостерігати, як його очі мимовільно розширюються. Але не лише замерзле оточення шокувало його — а й те, що він відчув позаду Алона.
Двоє очей сяяли в порожнечі за спиною маркіза. Вони випромінювали зловісну ауру, яка, здавалося, відкидала саму ідею бути визнаною.
Це відчуття шкрябало думки Райнгарда, роз'їдаючи його глузд за мить.
Проте, що насправді вразило Райнгарда — це було навіть не це.
Це була картина перед ним: Алон, чиє хутряне пальто розвіювалося, і двоє сяючих очей, що зловісно ширяли за його спиною.
Картина була тривожно знайомою.
Десь глибоко в підсвідомості Райнгарда це відгукувалося — сцена, яку він не міг згадати, але яка здавалася випаленою в його пам'яті.
Керуючись інстинктом, Райнгард відчайдушно перерив свій розум у пошуках джерела цього відчуття. І тоді він знайшов це.
Один рік тому.
Коли Райнгард зухвало ступив у місце, оповите легедами — тільки для того, щоб утекти в цілковитій поразці.
Один-єдиний удар безжально розтрощив його меч, залишивши його з нищівним відчуттям провалу, більшим за все, що коли-небудь завдавав йому навіть Деус.
"…Статуя?"
Так, це була статуя.
Позаду Нічної ходи ста демонів, на вершині великої скелі, висіла колосальна статуя, витесана просто у вертикальній кручі.
І тепер подібність тієї статуї та фігури маркіза Палатіо перед ним була дивовижно, лякаюче однаковою.
.
.
.
(П.П Ну що до статуї, то тут є свої приколи, і Райнгард не помилився, це Алон, але це пов'язано з подіями котрі в майбутньому появляться, десь в 300-тих розділах. хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]