Розділ 104 - А чому ні? (1)
Наступного дня після того, як Алон повернувся з руїн Малакки.
— Воно геть чорне.
— Так.
— І всередині цієї штуки знаходиться оте драконяче створіння, правильно?
— Так.
— То коли воно вилупиться?
— Хм…
Запитання Евана змусило Алона замислитися. Звісно, він і сам уявлення не мав, коли саме з'явиться Тіньовий Дракон.
"Якби він з'являвся в грі, у мене бодай була б якась зачіпка".
Навіть провівши неймовірну кількість часу в «Психоделії» та розкривши майже всі її таємниці, Алон ніколи не зустрічав і не чув жодної згадки про Тіньового Дракона. По суті, він не знав про нього геть нічого.
— ...Як гадаєте, в Інформаційній Гільдії можуть щось знати?
— Хм… Не думаю. Це не зовсім їхній профіль.
— Ось як?
— Вони мають справу з нещодавніми плітками та буденними справами, а не з такою прадавньою історією. Хіба що це якимось чином пов'язано з нинішніми чутками.
Алон обміркував слова Евана, а потім видав тихий звук осяяння:
— А.
— Згадали щось?
Алон кивнув.
— Так. Спала на думку одна особа.
— Хто?
— Р…іне.
— …Ріне?
Еван виглядав спантеличеним, але Алон, добре знайомий із Древньою бібліотекою, міркував про себе.
"Чи можливо, що Ріне щось знає?"
Він чудово усвідомлював, що практично вся «інформація», яка не заблокована її обмеженнями, зберігається в її пам'яті.
"Треба навідатися до неї".
Невдовзі він підвівся.
— Ем… Маркізе? Ви куди?
— До нашої наступної зупинки.
— Що? Ми ж тільки вчора повернулися з руїн! Хіба нам не варто хоч трохи відпочити?
Здивування Евана можна було зрозуміти, адже він бачив, як Алон довів себе до виснаження. Проте Алон був непохитним.
— Ні, я маю намір законсервувати наш графік якнайшвидше.
— Чому?
— Бо я хочу відпочити. У цій місцевості надто вогко.
— А-а…
Еван співчутливо кивнув.
— І то правда. Ви ж геть не терпите вогких місць, чи не так?
— Так. Тут надто неприємно, щоб розслабитися.
Еван подивився на нього з виразом обличчя, який, здавалося, запитував: "Це справді настільки серйозно?". Але Алон був абсолютно щирим.
"Я не можу нормально відпочити тут".
Зазвичай Алон не перебирав місцями для ночівлі. У свої перші дні блукань він часто спав під відкритим небом і ніколи не скаржився на пустелі чи гамірні портові міста. Однак висока вологість була його слабкістю.
"Мені треба якнайшвидше з цим покінчити й вшиватись з джунглів".
Сповнений рішучості вирушити за першої ж нагоди, Алон підвівся зі свого місця. Якраз у цей час—
— Маркізе, ви тут?
— ...Ліян?
— Так.
Ліян прийшла знайти Алона.
— Ви добре відпочили?
— Так, завдяки вам.
Ліян відвела погляд із ніяковою усмішкою. Алон поцікавився:
— Тож що вас сюди привело?
— Ну, е-е… Я просто прийшла повідомити, що повертаюся.
— ...Так рано?
— Так. Зважаючи на вчорашні події, здається, найкраще вирушати просто зараз.
І справді, продовжувати експедицію було б уже занадто. Алон кивнув, демонструючи розуміння.
— ...Це розумно.
— До того ж нещодавно повідомили про дещо незвичні зрушення поблизу Магічного Товариства.
— Незвичні зрушення?
— Так, і це ще одна причина, чому мені потрібно швидко повернутися до вежі.
— Зрозуміло. Тоді побачимося якось знову.
При цих прощальних словах Алона вираз обличчя Ліян став веселим.
— Так, я б цього дуже хотіла. О, і наступного разу, чи не бажаєте розділити зі мною трапезу?
— Трапезу?
— Так, оскільки ви врятували моє життя, я б хотіла віддячити вам обідом.
Після короткого роздуму Алон погоджуючись кивнув.
— Якщо це ваше бажання, то гаразд.
— Тоді, будь ласка, обов'язково завітайте до Червоної вежі, коли матимете змогу!
— Завітаю.
Ліян глибоко вклонилася, після чого розвернулася й пішла геть. Спостерігаючи за тим, як вона йде, Еван прокоментував:
— Вона здається значно доступнішою у спілкуванні, ніж раніше.
— Справді?
— Так. Скоріш за все, це через вашу дивовижну магію.
— Ми знову повернулися до цієї теми?
— Це не просто тема — це справді справило враження. Це все, що я скажу.
Ледь помітна, майже нечутна усмішка торкнулася зазвичай незворушного обличчя Алона від цього коментаря Евана.
— Будемо вважати, що причина саме в цьому.
З цими словами Алон повернувся до приготувань, до від'їзду, поки якась випадкова думка промайнула в його голові:
"Невже це й справді було настільки дивовижно?"
Коли приготування закінчилися, Алон залишив Евана позаду й вирушив сам до Святилища Відлюдника, аби убезпечити новопридбане драконяче яйце. Еван, якому доручили охороняти яйце, з ентузіазмом кивнув із широкою усмішкою, явно готовий до виконання обов'язку. Алон тихо хмикнув при цьому видовищі, після чого повернув на північний схід, у бік Сектору Сельванус.
Сектор Сельванус славився своєю небезпекою, адже був переповнений усяких мутованих монстрів. За звичайних обставин Алон ніколи б і не подумав входити в таке місце наодинці. Однак він почувався в безпеці завдяки особливому захисту — Благословенню Імаріани.
Прибувши до величезної статуї, що позначала межу сектора, Алон оглянув укриту мохом фігуру, схожу на безіменну богиню. Він підійшов до статуї, зімкнув долоні й опустив голову.
Приблизно через п'ять секунд він мовив:
— Велика богине Імаріано, даруй мені бачення, щоб пройти крізь цей сектор. Натомість я поверну те, що належить тобі за правом.
Щойно він закінчив говорити, м'яке сяйво вирвалося з укритої мохом статуї й повільно увійшло в Алона. Задоволена усмішка з'явилася на його обличчі.
З Благословенням Імаріани, Сектор Сельванус більше не ніс для нього жодних загроз. Якщо тільки він сам не розпочне атаку, монстри не відчують його присутності, що дозволить йому вільно блукати лісом. Однак благословення мало одну вимогу: він мусив зібрати розвіяні в лісі реліквії й принести їх як офіру.
"Це неважка умова. Я можу просто забрати кілька артефактів зі Святилища Відлюдника".
Як казали перекази, кожен предмет у Секторі Сельванус вважався втраченою власністю богині. Почуваючись невимушено, Алон розпочав свій шлях углиб сектора, хоча коротка тривога щодо Деуса промайнула в його думках.
"Якщо подумати, Деус учора так і не повернувся. Сподіваюся, він у безпеці".
Він похитав головою, відганяючи тривогу.
"Деус не загинув би тут — тільки не в такому місці. Зрештою, він може здолати Майстра Меча так, ніби це нічого не варто".
Єдиною справжньою небезпекою було б, якби Деус ступив на територію Нічної ходи ста демонів, але Алон був упевнений, що той не зайшов так далеко.
Заспокоївшись, Алон продовжив шлях на північний схід. За деякий час він помітив винятково величезне дерево в Секторі Сельванус, два стовбури якого переплелися між собою, утворюючи колосальну фігуру.
"Від цієї точки — прямо праворуч".
Керуючись своїми внутрішніми орієнтирами, він повернув праворуч і деякий час йшов у розслабленому темпі. Врешті-решт він відчув, що наближається до мети. Але картина, що відкрилася його очам, змусила його завмерти в глибокому шоці.
Купи трупів монстрів, заповнені заввишки з ці гігантські дерева, оточували Святилище Відлюдника.
Це були не звичайні бестії; серед них лежали масивні ящероподібні створіння, здатні знищувати цілі села, та інші рідкісні, надзвичайно небезпечні мутанти.
Поки Алон стояв там у приголомшеній тиші, якийсь голос гукнув:
— А?
Повернувшись на звук, він побачив чоловіка середнього віку, одягненого в яскраво-синю мантію, яка здавалася абсолютно недоречною серед джунглів.
Чоловік усміхнувся, і його обличчя не виражало жодного зла, коли він звернувся до Алона:
— Зайти в такий ліс наодинці? Ви, мабуть, дуже впевнені у своїх здібностях.
— ...Це все ви зробили? — насторожено спитав Алон.
— Я, — звично відповів чоловік. — Я хотів провести дослідження спокійно, але ці мутовані створіння без упину мені докучали.
Чоловік середнього віку мельком кинув погляд на гору тіл.
— Якщо скласти їх ось так, це відлякує всіх інших — окрім комах.
Алон миттєво відчув, що цей чоловік — не пересічна особа, і заговорив:
— Чи можу я дізнатися ваше ім'я?
— Селім Мікарло.
— ...Селім Мікарло…?
Повторивши це ім'я стиха, Алон невдовзі втратив свій незворушний вираз обличчя, а його губи трохи розімкнулися від здивування.
— ...Магістр Синьої вежі…?
— Це мій титул, хоча моя учениця зараз займається більшістю обов'язків, — мовив Селім, щиро розреготавшись із завзяттям, яке здавалося надто молодим для його років.
Потім він зосередив свій погляд на Алоні:
— А ви хто?
— Пробачте за запізніле представлення. Я Алон Палатіо.
— ...Алон Палатіо? ...Маркіз Палатіо?
— Так, саме так.
Почувши це, усмішка Селіма розширилася ще більше — мов у дитини, яка знайшла нову захоплюючу іграшку.
Алон з якоїсь невизначеної причини відчув, як холодний піт потік по його хребту.
Невдовзі, у дивно приязній атмосфері, їхнє обговорення продовжилося.
— До речі, що вас сюди привело?
— У мене є справи в тому місці, — відповів Алон, жестом указавши напрямок.
— ...У тому місці? У Святилищі Відлюдника?
— Так.
— Захоплююче.
Селім виглядав заінтригованим і поставив ще одне запитання:
— Тож ви тут, щоб провести дослідження?
— ...Не зовсім. Я тут за предметом всередині.
— За предметом всередині?
Відповідь Алона трохи спантеличила Селіма.
— Тобто ви хочете сказати, що ви тут не для того, щоб вивчати святилище, а щоб забрати щось звідти?
— Так.
— Хм.
Після коротких роздумів Селім нарешті заговорив знову:
— Що ж, зважаючи на те, що ви володієте Первісною магією, не дивно, що вам цікавий його вміст. Можу я дати вам пораду?
— Будь ласка.
— Розвертайтеся просто зараз. Це збереже вам купу сил, — рішуче заявив Селім.
Його тон не був зверхнім. Селім за правилом поважав усіх магів. Його застереження випливало з особистого досвіду, того, наскільки божевільно захищеним було Святилище Відлюдника.
"Основоположний бар'єр — це тришарове закляття, і щоб просто потрапити всередину, треба розшифрувати всі магічні печатки. І це лише перша перешкода".
Селіму знадобився цілий рік лише для того, щоб відкрити першу браму й дістатися другої. Ось чому він відчув потребу застерегти Алона.
— У мене пішов рік тільки на те, щоб відкрити першу браму, — додав Селім.
— І все ж я б хотів спробувати.
— Що ж, я не стоятиму у вас на шляху.
Хоча й трохи роздратований тим, що його щиру пораду проігнорували, Селім не міг придушити певну симпатію до Алона.
Для Селіма справжнім магом був той, хто наважувався йти вперед і прагнув знань.
Ті, хто залежав лише від наукових груп та чужих відкриттів, на його думку, не були справжніми магами.
"Він не такий, як маги останніх років".
Глянувши на ситуацію з цього боку, Селім вирішив підбадьорити Алона — точнісінько так, як спостерігають за здібним молодшим колегою, який береться за випробування, що його сам ледь здолав.
Приблизно через тридцять секунд…
ГР-Р-Р-Р-РУМ!!!
Супроводжувана гучним, рипучим звуком, перша брама Святилища Відлюдника почала відчинятися.
— ...Що?
Рот Селіма звиснув у чистому остовпінні.
.
.
.
(П.П Знав би Селім ким в майбутньому стане Пені, охренів би.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]