Розділ 101 - Руїни Малакки (1)
Хоча голова Алона все ще оберталася від восьми послідовних спроб убивства від Деуса, запаморочення швидко минуло.
Коли Алон прокладав собі шлях крізь натовпи найманців та авантюристів до периметра джунглів—
— Хм?
Почувши знайомий голос, Алон повернувся.
— ...Граф... ні, Маркіз Палатіо?
— Ліян Агілерас?
Це була Ліян Агілерас — донька Магістра Червоної вежі.
— Давно не бачилися, Маркізе. І вітаю з новим титулом.
— Тривалий час минув. Дякую.
Ліян тепло всміхнулася, потім її погляд змістився, а очі широко розплющилися від усвідомлення.
— ...Чи не може це бути той, про кого я думаю, позаду вас?
— Деус Макалліан.
Помітивши, що Ліян, здається, знає Алона, Деус коротко відрекомендувався.
Ліян видала тихий, вражений звук і вивчала Деуса з допитливим виразом обличчя, перш ніж швидко опанувати себе.
— Кхм — тож що ви двоє робите тут разом?
Алон швидко збагнув два запитання, приховані в її словах.
"Оскільки ми з різних націй, це має здаватися незвичним — подорожувати разом ось так."
Більше того, репутація Деуса була широко відома.
— Наші індивідуальні цілі відрізняються, але ми подорожуємо разом, аби владнати деякі справи в джунглях, — прояснив Алон.
— А, зрозуміло. Тож ви лише удвох?
— Ні, нас троє, — виправив Алон.
Почувши це, Ліян зробила пропозицію:
— Тоді чи не бажаєте ви приєднатися до нашої групи? Ми також прямуємо до нашого табору.
— Хм...
Чесно кажучи, за наявності Деуса, ризик небезпеки здавався мізерним — незалежно від того, подорожували вони втрьох чи з більшою групою.
І все ж шанс заблукати чи зіткнутися з неочікуваними подіями не міг бути повністю відкинутий.
— Це звучить прийнятно.
Алон погодився.
Невдовзі по тому, Ліян представила членів своєї групи Алону.
Група складалася з п'ятнадцяти чарівників, п'яти найманців та одного провідника.
Однак щось у її складі виявлялося незвичним.
— ...Вони не всі з Червоної вежі?
— Офіційно це об'єднані сили Зеленої та Червоної веж. Ця місія є спільним зусиллям двох веж, — пояснила Ліян.
Тільки-но Алон кивнув на це—
— Що тут відбувається?
Дещо грубуватий голос пролунав неподалік.
Там стояв чоловік з посохом заввишки з нього самого, який точно відповідав уявленням Алона про класичного чарівника.
— Теоне, підійди й привітай наших гостей, — покликала Ліян.
Хоч він і насупився, чоловік наблизився, кинувши стрімкий оцінюючий погляд на Алона, Евана та Деуса, перш ніж заговорити.
— Представся. Вони підуть з нами до табору. Це Маркіз Палатіо та Деус Макалліан.
— Що?
Очі Теона широко розплющилися від шоку лише на мить.
— Вітаю. Я Теон, професор Зеленої вежі. Ви, мабуть, славетний мечник Калібана та Маркіз Палатіо, правильно?
Він швидко оговтався, пропонуючи ввічливий уклін Деусу та Алону.
— ...Приємно познайомитися.
— ...Так, навзаєм.
Затримавши погляд на Алоні на мить, Теон раптово повернувся й пішов геть.
— Він досить молодий як для професора. Це вражає, — зауважив Еван, здавалося, знаючи про типовий вік, якого досягали чарівники перед здобуттям такого титулу.
Ліян згідно кивнула.
— Саме так. Зелена вежа бачить у ньому рідкісний талант. Йому немає й двадцяти п'яти, але він уже наближається до п'ятого рангу.
— Ого, п'ятий ранг?
— Так, — підтвердила Ліян, викликавши ще один шепіт захоплення від Евана.
Алон тим часом мовчав, зберігши нейтральний вираз обличчя.
Після паузи він промовив стиха:
— ...Чому здається, ніби його холодність спрямована лише на мене?
Хоча Алон зазвичай не переймався різкою поведінкою, зміна в манерах Теона після того, як той дізнався його ім'я, здавалася дивною.
— А...
Ліян, здавалося, збагнула ситуацію й ніяково усміхнулася.
— Ну, це не щось надто серйозне.
— Не серйозне?
— Ну, бачите...
Ліян ненадовго завагалася, перевіряючи, що Теон перебуває далеко попереду них, а потім нахилилася ближче, аби прошепотіти:
— Ви знаєте ті чутки про вас, Маркізе?
— Чутки?
— Так, ті, що стосуються Пенії.
— А.
— Правда в тому, що Теон має почуття до Пенії.
— Що?
Алон повернувся, аби подивитися на Теона із щирим здивуванням.
Пенія була, поза сумнівом, красивою — це було очевидно.
Але її характер виявлявся проблемою.
Алон знав, що її темперамент був настільки руйнівним, що повністю затьмарював її зовнішність.
"Він любить ту Пенію Крисін? Цю нестерпну жінку?"
Спантеличений, Алон запитав її з невіруючим виразом:
— ...Ви кажете, що той чоловік закоханий у Пенію?
— Так.
— Але чому...? Ні, зачекайте. Це не надто безтактно з мого боку?
— Анітрохи. Чесно кажучи, я й сама цього не розумію, — зізналася Ліян, зиркнувши в бік, куди пішов Теон. — Особливо враховуючи, що Теон колись був повністю принижений нею.
Обличчя Ліян демонструвало її власне здивування, але вона швидко відмахнулася від цього.
— У будь-якому разі, схоже, він просто поводиться трохи незріло через це.
— ...Гаразд, я зрозумів, — мовив Алон, вирішивши не розвивати цю тему далі.
Зазвичай він міг би здивуватися, чому дорослий чоловік потурає такій дріб'язковій заздрості, але його цікавість щодо дивної поведінки Теона переважила будь-які роздуми.
" ...Він що, мазохіст?"
Тільки-но Алон дійшов такого висновку—
— Маркізе—
— У цьому немає потреби.
Деус, який чекав на шанс заговорити, був негайно перебитий Алоном, який відповів твердо, навіть не дослухавши решту.
— ...Зрозуміло.
Деус неохоче прибрав руку від руків'я меча, маючи розчарований вираз на обличчі.
— Деусе.
— Так, Маркізе?
— Ти чуєш голоси чи маєш небажані думки останнім часом?
— ...? Анітрохи, — відповів Деус, маючи щиро спантеличений вигляд.
Незважаючи на відмову, занепокоєння Алона лише зросло.
Через деякий час Алон та його супутники продовжили шлях разом із групою Ліян до дослідницького табору.
Завдяки їхньому впевненому просуванню вони прибули якраз перед заходом сонця.
— ...Це не те, чого я очікував, — прокоментував Еван.
— Ні?
— Ні. Я думав, це буде щось простіше, але це майже містечко.
Алон кивнув на підтвердження.
— Це правда. Зважаючи на всіх тих чарівників і дослідників, що проходять тут, воно просто не могло не розростися.
— Хіба тут немає монстрів?
— Справа не в тому, що їх немає, але монстри рідко з'являються там, де встановлено табори, — пояснив Алон, згадуючи знання з гри.
Еван дивувався цьому, поки Алон вивчав планування табору.
"Це відчувається інакше, ніж малюнки, які я пам'ятаю."
Хоч його пам'ять і виявлялася туманною, ілюстрації цієї території в «Психоделії» здавалися звичайним селищем. Утім, на власні очі табір більше скидався на велике, добре впорядковане поселення — щось середнє між величезним табором та повноцінним містечком.
Суміш дерев'яних будинків та наметів, хоч і розкидана хаотично, мала все необхідне — від крамниць до заїжджих дворів.
Поки Алон стояв, поглинутий думками, розглядаючи вид—
— Маркізе, побачимося завтра, — мовила Ліян, готуючись йти.
— Дуже добре.
Дізнавшись, що місцем призначення Ліян також були Руїни Малакки, Алон домовився приєднатися до її групи наступного дня.
— Пропоную відпочити цю ніч, — порадив Алон іншим.
— Звучить добре, — погодився Еван.
— Зрозуміло, — додав Деус.
Група зайшла до заїжджого двору, аби провести вечір.
Наступного дня.
Постійна вологість джунглів порушила сон Алона, залишивши його дещо втомленим.
— Я піду шукати Райнгарда. Повернуся пізніше.
— Гаразд. Ми зустрінемося знову сьогодні ввечері.
— Зрозуміло.
— Ти пам'ятаєш мої вказівки?
— Якщо ви маєте на увазі благословення, так, я пам'ятаю.
— Так, зроби все можливе, аби здобути його перед тим, як іти далі. Краще мати благословення, якщо ти плануєш прямувати в тому напрямку.
— Я триматиму це в голові.
Алон та Деус вирішили тимчасово розділитися, аби досягти своїх окремих цілей, перш ніж зустрітися знову.
"Я б волів тримати його поблизу..."
Алон відпустив Деуса без заперечень, усвідомлюючи, що Деус мав власні завдання для виконання. Доки Деус не входив до Сельвануса чи будь-яких недосліджених територій, його безпека була досить гарантована.
Невдовзі по тому, Алон знову приєднався до групи Ліян без Деуса.
— ...Деус Макалліан не приєднається до нас?
— Як я згадував, наші цілі відрізняються.
— Зрозуміло.
Ліян мала дещо розчарований вираз обличчя, коли вони просувалися до Руїн Малакки.
"Що раніше ми закінчимо в цих джунглях, то краще."
Такі думки займали розум Алона, поки вони йшли вперед.
У той самий момент...
————
Глибоко в підземеллях Святого Королівства Розаріо — відведених для наймерзенніших злочинців — лежало місце під назвою В'язниця Безодні.
Усередині того похмурого місця...
Чоловік без ніг, Андерде, все ще залишався живим.
Незважаючи на пекучий біль, що розливався його тілом, його обличчя зберігало слід надії.
"Я не можу померти зараз."
Причина, чому він усе ще жив — або, якщо точніше, причина, чому він зміг утілитися в тіло цього чоловіка — полягала в тому, що в'язень був одним із компонентів махіни, які Андерде створив особисто.
Вжививши коренеподібні структури в тих, хто був пов'язаний із його махіною, Андерде перемістив свою свідомість у тіло в'язня якраз тоді, коли його початкова форма була знищена під час нападу Маркіза.
Хоча його тіло виявилося повністю розтрощеним, що завадило негайній втечі, це було частиною його запасного плану.
У В'язниці Безодні, куди ніхто ніколи не приходив, окрім як аби принести зацвілого хліба, він чекав, повільно відновлюючи свої сили та повністю захоплюючи тіло в'язня.
Невдовзі обличчя в'язня, вкрите багряними коренями, трансформувалося на обличчя Андерде.
Його ноги також почали повільно відростати.
Підтверджуючи ці зміни, Андерде зчепив зуби, а його очі палали рішучістю.
— Я не дозволю цьому закінчитися ось так. Я підготуюся ще раз... і збудую світ, де всі рівні!
Зникла лагідна усмішка чи віра, яку він колись плекав. Натомість фіксація, керована божевіллям, дала йому нову надію.
У той момент—
— ...Га?
Андерде щось побачив.
У В'язниці Безодні, де товсті залізні двері мали б зробити проникнення неможливим, стояв чоловік із чорним волоссям та гострими синіми очима.
Чоловік невинно усміхався, дивлячись на Андерде.
— Привіт.
Життєрадісне привітання залишило Андерде онімлим — нездатним відповісти.
Він не міг збагнути ситуацію.
Але незалежно від того, відповів Андерде чи ні, чоловік продовжив:
— Ну, якщо бути чесним, мені не особливо є діло до того, про який світ ти мрієш чи чого ти намагаєшся досягти. Я навіть не дуже розлючений.
Хрипкий голос чоловіка зберігав тривожно невимушений тон, коли той додав:
— ...Але, бачиш у чому річ, заважати Його Святості? Навіть я не можу заплющити на це очі.
Підвівши руку—
Клац!
Андерде усвідомив занадто пізно, що його шия скручується проти його волі.
— Зачекай, ні—! Ні, зупинися! Зупини це! Зупинизупинизупинизупинизупинизупини!
Він відчайдушно борсався та виривався, але —
Трісь!
Його шия зробила два повні оберти, і смерть забрала його.
— Ось що ти отримуєш за те, що переступаєш межу.
Розвіявши омани та амбіції Андерде, чоловік пішов у темряву й зник.
Залишилося лише бездиханне тіло Андерде, чиї очі широко розплющилися від невір'я.
.
.
.
(П.П Деусу тіки дай повід когось прирізати, за любий кривий погляд на Алона хд)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]