Розділ 100 - Таємничі джунглі Ронавеллі (2)
[Я щиро перепрошую...........!]
Алон онімів, спостерігаючи за Товеттою, яка схилила голову, а її обличчя вкрилося сльозами. Чесно кажучи, сам Алон ніколи не передбачав такого повороту подій.
— Це... взагалі можливо?
Алон із подивом впився поглядом у Сольранг, яка тепер сяяла яскравою, палкою усмішкою, шукаючи схвалення — повна протилежність загрозливому золотому сяйву в очах, яке вона демонструвала до цього.
"Ні, ну серйозно, як їй вдалося її спіймати?"
Алон не міг не дивуватися видовищу перед своїми очима. Це було абсолютно незбагненне досягнення — адже спіймати Товетту само по собі здавалося нездійсненним завданням. Зрештою, Товетта скидалася на ігрову фішку, яка могла долати понад сотню клітинок за один хід.
— Як... як ти її спіймала?
Запитання вирвалося з його вуст перш, ніж він встиг бодай замислитися. Сольранг, нахиливши голову з невинним виглядом, відповіла без миті вагань:
— Я просто спіймала її.
Її відповідь виявлялася аж занадто простою.
— ...Зрозуміло.
"Ну, вона не помиляється," — подумав Алон, — "але це опускає так багато деталей..."
"Ні, справді, як узагалі таке можливо?"
Звісно, Алон уже бачив із минулих подій, що Сольранг виявлялася неймовірно прудкою, але це перевершувало все, що він міг собі уявити.
"На такому рівні... вона, ймовірно, могла б подолати пустелю менше ніж за два дні. Ні, навіть більше... вона вже діє на рівні, далекому від звичайного, прямо як Деус."
Він знову виявив, що захоплюється вродженими здібностями П'яти Великих Гріхів.
"Якщо задуматися, вона виявилася такою могутньою не через те, що в неї вселився бог. Вона просто народилася такою, хіба ні?"
Розмірковуючи про це, Алон відчув легкий укол власної неповноцінності щодо своєї малої, тендітної статури. Але він швидко відкинув жаль до себе й перенаправив увагу на Товетту. Поточні обставини все ще вимагали його контролю.
Товетта, яку миттєво вхопили за шию та залякала Сольранг, мала геть спантеличений і наляканий вигляд.
Бачачи її перелякане обличчя, Алон запитав:
— Це зараховується як те що тебе впіймали?
[Зараховується...........]
— ...
[Зараховується.]
Вкрай нервово зиркнувши на сяючу Сольранг, Товетта покірно схилила голову.
— Тож тепер ми ті, хто мусить тікати, правильно?
[Га? О, так.]
Товетта згадливо, різко кивнула, і її рухи виявлялися невпевненими.
— Сольранг, ти впораєшся?
— Звісно, Господарю! Я неймовірно швидка!
Сольранг упевнено випнула груди, поклавши руки на стегна. Алон подивився на Товетту, яка мала тривожний вигляд.
— Тоді почнемо.
[Так. Коли пісочний годинник над моєю головою перевернеться, ми розпочнемо. У вас є одна хвилина, аби втекти.]
Незважаючи на боязку поведінку Товетти, Алон відчув зростаючу напругу. Ззовні Товетта скидалася на юну дівчину, яка ще не повністю виросла, але в реальності вона виявлялася феєю, яка прожила століття.
І оскільки феї могли відроджуватися навіть після смерті, загрози її життю не мали над нею жодної сили.
Знаючи це, Алон запідозрив, що страх Товетти був лише виставою, аби заколисати їх і викликати хибне відчуття безпеки. Він уважно спостерігав за феєю, поки пісочний годинник, розташований у центрі арени, почав перевертатися й відраховувати час.
"Саме так, як я й думав..."
Алон помітив ледь помітне, хитре викривлення кутика рота Товетти, що суперечило її наляканим очам. Це була підступна, лукава усмішка.
Сольранг, яка уважно вивчала Товетту, раптово заговорила:
— Господарю.
— Так?
— Якщо мене спіймають, ми можемо зробити це знову?
— Зробити знову?
Алон глянув на пісочний годинник, який тепер повернувся на 90 градусів, і відповів:
— Хм, цілком імовірно.
— Ха! Тож ми можемо спробувати ще раз?
— Так.
Алон кивнув, згадавши правило, що феї завжди мусять приймати виклики від людей.
І в той момент, коли пісочний годинник повністю завершив свій оборот і випробування офіційно розпочалося—
— ?
Товетта не поворухнулася.
Як і Сольранг.
"...Вони рухаються настільки швидко, що мої очі не можуть за ними простежити?"
На швидкоплинну мить Алон допустив цю дивну думку, але, звісно, це виявилося неправдою.
Вони обоє — Товетта й Сольранг — справді не зрушили ні на сантиметр.
— ?
Спантеличений, Алон міг лише зсунути брови від здивування. Утім, навіть поки вони залишалися нерухомими, пісок у пісочному годиннику продовжував невпинно сипатися донизу.
Через одну хвилину—
— Ого! Я виграла!
— ...
Алон повернувся й побачив, як Сольранг переможно підкинула руки вгору, радісно вигукуючи. Поруч із нею Товетта стояла з низько опущеною головою, а її обличчя виявлялося дещо блідим, ніби вона все ще перебувала в шоці від того, що тільки-но сталося.
Того дня Алон здобув артефакт під назвою «Рука Мандрівника».
— Це все завдяки тобі, — мовив він Сольранг.
— Для Господаря? Я зроблю що завгодно!
Сяючи самовпевненістю та гордістю, поведінка Сольранг наповнила Алона глибоким почуттям вдячності.
— Якщо є щось, чого ти бажаєш, я зроблю це для тебе.
— Справді!?
— Звісно. Ну, у межах моїх сил. Якщо це буде занадто складно, мені, можливо, доведеться передумати.
— Хм~ Тоді чи можу я отримати трохи часу, аби подумати про це?
— Не поспішай.
За цією невимушеною розмовою вони покинули арену. Коли вони наблизилися до виходу з підземної в'язниці, у думках Алона виникло запитання:
— Між іншим, чому ви обоє стояли так нерухомо раніше?
— Хм? Раніше?
— Так.
— Хм~ Я не впевнена. Вона не рухалася, тож і я не рухалася. Я вирішила, що поворухнуся тоді, коли це зробить вона.
Її невимушена відповідь змусила Алона спантеличено витріщитися на неї.
— Що? Чому?
Бачачи невинний вираз обличчя Сольранг, Алон просто знизав плечима й продовжив виходити з печери. Уся ця подія сталася в тиші раннього ранку, і довкола не було нікого, хто міг би це побачити.
————
Три дні в Терні минули стрімко. До четвертого дня конференція офіційно завершилася, поступившись місцем часу для дружнього спілкування без жодних офіційних зібрань.
Для Алона це означало: "Якщо я збираюся діяти, то мушу зробити це зараз."
Уже здобувши все необхідне, Алон вирішив вирушити без зволікань.
— Господарю, ви вже йдете!?
— У мене є справи, якими треба зайнятися.
— ...О...
Почувши це, хвіст Сольранг відчутно опустився. Справа була не в тому, що її світ розпався, але її розчарування виявлялося очевидним для всіх. Це нагадало Алону чарівне дитяче обурення, що змусило його додати:
— Я повернуся відвідати тебе через якийсь час.
— Справді!?
— Так.
Хоч він і не був геть щирим, але знав, що невдовзі знову мандруватиме поблизу її земель, аби зустрітися з Драконідкой. Заспокоївши її своїми словами, Алон швидко попрощався з Сольранг і негайно вирушив у путь.
Невдовзі після цього Алон пішов попрощатися з Деусом.
— Ви говорите про Ронавеллі? — поцікавився Деус.
— Так.
— Тоді дозвольте мені супроводжувати вас.
Алон кліпнув очима:
— Разом?
— Так. Я й так збирався вирушити до Ронавеллі.
— ...З якої причини?
На запитання Алона Деус пояснив:
— Один рік тому Райнгард увійшов до Ронавеллі й досі не повернувся.
— Тож... ти збираєшся шукати його?
— Так. У нас є зачіпка, але жодному з лицарів не вдалося повернути його.
— Зачіпка, але лицарі не змогли його повернути?
— Вони вважають, що він перебуває в Секторі Сельванус.
— О.
Раптово все стало на свої місця для Алона. Невдача лицарів щодо повернення Райнгарда тепер здавалася цілком логічною.
"Ну звісно... Сектор Сельванус."
Сектор Сельванус був величезною, недослідженою джунглями територією в межах Ронавеллі — одним із трьох нанесених на карту регіонів — і заселеним жахливо мутованими монстрами.
Шанси звичайного лицаря вижити в Секторі Сельванус були мізерними — опинившись там, вони, ймовірно, швидко перетворилися б на кістяки. Зрештою, навіть у грі «Психоделія» Сектор Сельванус залишався недоступним аж до середини чи пізніх стадій сюжету.
"Використання Благословення Руїн було б ефективним, але лицарі ніяк не могли про це знати."
Згадавши ігрові системи, Алон злегка кивнув.
— Гаразд, я піду з тобою.
— Так, я супроводжуватиму вас.
І ось того дня Алон вирушив до Ронавеллі разом із Деусом.
Подорож до Ронавеллі протягом наступних кількох днів разом із Деусом виявилася приємнішою, ніж Алон очікував. Коли вони вперше сіли в карету разом, Алон непокоївся, що це буде незручна, мовчазна поїздка, подібна до їхніх попередніх зустрічей. Утім, на його подив, цього разу Деус виявлявся нетипово балакучим.
Як наслідок—
— ...Схоже, ми майже на місці.
— Схоже на те.
Коли вологість у повітрі стала достатньо густою, аби зволожити їхній одяг, Алон зрозумів, що вони наближаються до периметра джунглів. Він почав подумки впорядковувати цілі, яких йому потрібно було досягти під час перебування в Ронавеллі.
Перша ціль: Руїни Малакки.
Алон про себе кивнув. Дістатися руїн Малакки виявилося б не надто складно, оскільки він уже знав їхнє розташування з побічного квесту в грі.
Хоча гра показувала руїни недоступними через завалений вхід, реальний світ міг виявитися іншим.
Друга ціль: Пошук парного браслета.
Залізши в пальто, Алон дістав браслет — той самий, який він нещодавно здобув у Терні. Сам по собі браслет не мав жодної здібності чи сили.
"...Друга половина має перебувати в Святилищі Відлюдника."
Якщо він зможе забрати парний браслет зі Святилища Відлюдника й об'єднати їх, утворений артефакт стане надзвичайно корисним для нього в його нинішньому стані.
Третя ціль: Підготовка до "Забутого".
Останнє і можливо, найважливіше завдання полягало в тому, аби знайти предмет, здатний протистояти "Забутому".
На відміну від інших потойбічних істот, з якими Алон стикався досі, Забутий уже повністю матеріалізувався в цьому світі. Це робило його значно небезпечнішим ворогом.
— Пф-ф.
Скільки часу минуло, поки Алон тихо зітхнув і остаточно впорядкував свої плани?
— Ми прибули.
Невдовзі Алон усвідомив, що вони дісталися невеликого герцогства на краю джунглів: земель Люксибл, а саме володінь Каслот. Зійшовши з карети, він приготувався до подорожі в джунглі.
Звідси їм потрібно було рухатися пішки до дослідницького табору, облаштованого магами й авантюристами далі в глибині джунглів.
Утрьох — Алон, Деус та Еван — попрямували прямо до південних воріт, що вели в джунглі. У той момент, коли вони пройшли крізь ворота—
— Пане, схоже, ви тут уперше. Вам потрібен провідник? Просто скажіть мені місце призначення, і я негайно приведу вас туди!
Зазивали одразу насіли на них, нав'язуючи свої послуги. Здавалося, вони тільки й чекали на новоприбулих.
"...Я знав, що їх буде багато, але це перевершує мої очікування."
Околиці дослідницького табору були центром реліквій та руїн, що робило їх ідеальним місцем для пошуку артефактів. Це природно приваблювало постійний потік авантюристів та сповнених надій найманців, які мріяли про велику знахідку.
Алон зробив крок назад від настирливих зазивал.
— Дякую, усе гаразд. Я вже знаю, куди прямую.
— Та ну ж бо, пане! Ці джунглі — це лабіринт, і тут дуже легко втратити орієнтири!
— І все ж, зі мною все буде гаразд.
Алон твердо відмовився, і лише тоді зазивала неохоче відступив, знову розчинившись у натовпі.
— Тут справді дуже багато зазивал, — зауважив Еван.
— Справді, — відповів Алон.
Тільки-но вони поділилися цими думками—
— Маркізе.
— Так?
— Мені вбити того чоловіка, який був мить тому?
— ...Що?
Алон виявився спантеличеним раптовою пропозицією Деуса.
— Чому?
— Він образив вас.
— ...Образив?
— Так, я виразно це чув.
— Ну...
Хоч і бути ображеним виявлялося неприємним, Алон не вважав, що це заслуговує на страту. Похитавши головою, він відкинув цю думку.
— У цьому немає потреби.
— Як накажете.
Деус покірно кивнув, хоч його спокійний вираз обличчя мало чим допоміг розвіяти здивування Алона.
— І все ж, — додав Алон, — дякую, що дбаєш про мою честь.
Припустивши, що Деус запропонував це з відданості до нього, Алон вдячно це визнав, хоч і з легкою усмішкою.
Але рівно через п'ять хвилин—
— Маркізе.
— ...Що вже тепер?
— Мені вбити того зазивалу?
— ...Чому цього разу?
— Він знову образив вас після того, як ви відмовили йому й пішли геть.
— ...Не треба.
— Зрозуміло.
До того часу, як вони дісталися південних воріт, що відкривалися в джунглі, Деус зробив не менше восьми пропозицій убити зазивал. Щоразу він мав щиро засмучений вигляд, спостерігаючи за винуватцями, а його рука невимушено лежала на руків'ї меча.
На цьому етапі Алон не міг не поставити собі запитання:
"Зачекай... у нього що, розблокувався якийсь кровожерливий інстинкт?"
Химерний неспокій почав розростатися в серці Алона.
.
.
.
(П.П Ура 100-тий розділ, у нас юбілей хаха.)
.
[Підпишіться на мій ТГ-Канал, щоб дізнаватись про вихід нових розділів та іншу інформацію: https://t.me/Cactus_Paradise_novel_manga]